Розділ 14. Що нового?

У бабусиній квартирі було дуже шумно. Усі зібралися у вітальні й обговорювали останні новини.

– Виставка була приголомшливою! – із захватом розповідав Жюль. – Митці дійсно постаралися відобразити усе те, про що я розповідав у книзі.

– Мені теж сподобалося, – додав Герцог. – Хоча й засумував трішки, що я – привид. Фуршет там був шикарний. А я не міг нічого з’їсти.

– Ми б теж із задоволенням відвідали виставку, присвячену твоїй книзі, Жюль, – запевнила бабуся. – Та наша ворогиня не дає нам нормально жити.

– До речі про неї, – мовив привид. – Як злітали у Голлівуд? Яку інформацію привезли?

– Ми були у ресторані «Формоза» і зустріли там ще одного дуже відомого привида, – заінтригувала усіх Натуся.

– Кого це? – ревно запитав Жюль, якому дуже подобалося бути єдиним привидом, відомим за життя, у цій дружній компанії.

– Френка Сінатру! – вигукнула дівчинка. – Обожнюю його пісні.

– Я теж, – підхопила Фофа. – Автограф хоч узяли?

– Та де там, – махнула рукою маленька чарівниця. – Хіба нам було до того! Ми з’ясовували інформацію про Феонілу та його друга…

– …Яким виявився Джеймс Балджер, американський бандит, лідер ірландського кримінального угруповання Вінтер Хіл.

– Я про нього нещодавно документальний фільм дивився, – мовив Річард. – Він один із найвідоміших гангстерів тих часів. Здається, його довго шукали, щоб запроторити до в’язниці.

– Так, його впіймали, проте, на жаль, зараз в живих його немає. Разом з тим Френк розповів нам, що було в той день, коли хтось зробив їхню світлину.

Бабуся повідала історію про Джеймса із супутницею, які сиділи за столиком у «Формозі», про репортера, який, вочевидь, впізнав бандита і зробив з ними світлину, і якого, через декілька днів, знайшли вбитим і без фотокамери.

– Думаю, тут без нашої парочки не обійшлося, – підсумував сказане Річард.

– Ми теж так вважаємо, – погодилася Ельвіра. – Але це ще не все. Феоніла була вагітною. Вона ховала свій вже помітний живіт під просторим пальтом, тому його не видно на цій світлині.

– То у Феоніли та Балджера все ж народилася дівчинка на ім’я Амелія, судячи з вишивки на пелюшці,– мовила Фофа. – І скоріш за все, це саме вона мститься нам за смерть своєї матері.

– Скоріш за все, – закивав Річард. – Я щойно повернувся з Ради Старійшин. Там зараз неспокійно. Ніхто не знає, чого очікувати від цієї злої чаклунки. Хочуть посилити магічну охорону нашого будинку.

– Не думаю, що це нам якось допоможе, – засумнівалася бабуся. – Не потрібно недооцінювати нашу ворогиню.

– Все ж, додатковий магічний захист нам не завадить, люба.

– Ми все одно вдома не завжди, – вступила у розмову Натуся. –  Ось Наталка за мене в школу ходить.

– Не лише ходить, а й виконує головну роль у п’єсі! – похвасталася та.

– Нічого собі! Мене ніколи на головні ролі не брали!

– Всі все одно думатимуть, що граєш ти, – заспокоїла її Наталка.

– А що за п’єса? – поцікавився Жюль. – І чи можемо ми усі прийти у школу і подивитися?

– Можете, звісно, – запевнила дівчинка. – Вас з Герцогом все одно ніхто не помітить. Бабусю з дідусем запросять офіційно. А Натуся має свою ковдру-невидимку. Тому без проблем. Хіба що Фофа…

– Я вдома залишусь, – мовила та. – Хтось повинен бути тут на варті.

– І ти не образишся? – запитала Натуся.

– Звісно ні! Звичайно, було б цікаво подивитися на нашу «зірку» на сцені, але безпека нашої родини для мене понад усе.

– Так що ж там за п’єса така? – запитав Річард і усі спрямували свої погляди на щасливу Наталку.