Розділ 13. Голлівудські пригоди

У Лос-Анджелес — місто сонця, океану і кіношних ілюзій — вирушили лише двоє: бабуся та Натуся. Вибір був не випадковий і не легкий, але обставини складалися саме так. Річарда затягнули справи в Раді Старійшин. Наталка, заклопотана навчанням, мала писати кілька контрольних. Двоє привидів мусили ненадовго повернутися до Парижа — їх там чекала виставка в галереї на Монмартрі: «Навколо світу за 80 днів» — мальовнича подорож в образах, натхненна романом Жюля Верна. А надійна Фофа залишилася на господарстві охороняти оселю чарівниць.

Натуся дуже зраділа такій можливості нарешті побути зі своєю бабусею удвох. Вони так давно не подорожували разом. Постійні справи, зникнення, розслідування… І онучка вже стала побоюватися, що втрачає з нею зв’язок. Хоч вона і сприймала лорда, як свого дідуся, проте їхні стосунки з бабусею були особливими.

У сонячній Каліфорнії було тепло та шумно. Гучні вулиці Лос-Анджелеса пульсували ритмом. Яскраві автівки, мов навіжені, носилися дорогами, і кожна з них ніби намагалася порушити максимум правил, аби виділитися. Хтось сигналив, хтось кричав у відкриті вікна, хтось просто мовчки слухав музику на повну гучність.

На узбіччі троє дівчат у яскравих топах та з телефоном на штативі повторювали танцювальні рухи. Їхні кеди синхронно відбивали ритм хіп-хопу, що лунав із колонки. Потім усі троє зосереджено переглядали відзняте, жваво обговорюючи, хто «не потрапив у біт» і де треба зробити «енергійніше».

Натуся з усмішкою дивилася на них – хвилюються через такі дрібнички. Ось перед ними з бабусею стояла справжня проблема – виявити свого ворога чи ворогиню та не дати їм зруйнувати їхнє життя чи життя їхніх рідних і близьких. А у них лише “вподобайки” в голові…

Бар-ресторан «Формоза» зберіг дух старого Голлівуду в самому серці сучасного Лос-Анджелеса. Побудований ще у 1925 році, він пережив не одну епоху. Але сама «Формоза» — мов вічний охоронець світських легенд — залишалася незмінною: червоні стіни з лаковим блиском, вікна з дерев’яними рамами, китайські ліхтарі, що м’яко погойдувались під стелею, і дерев’яні кабінки, в яких могли переховуватись від зайвих очей актори, режисери, закохані й навіть шпигуни.

Бабуся та Натуся прибули ще до відкриття. Вулична вивіска ледь мерехтіла у вранішньому напівсвітлі, а за масивними дверима панувала тиша. 

Тільки-но Ельвіра з онучкою переступили поріг пустого ресторану, до них донісся дуже знайомий голос, який наспівував чарівним баритоном:

Fly me to the moon

Let me play among the stars

Let me see what spring is like on

A-Jupiter and Mars…

— Ой! А я знаю цю пісню! — вигукнула Натуся. — Ми її на англійській слухали й перекладали. Там щось на кшталт: “Відправ мене на Місяць, дозволь пограти серед зірок, дай подивитись, яка там весна на Юпітері й Марсі…”

— Звісно знаєш, — лагідно посміхнулась бабуся, піднімаючи погляд до темної балки на стелі, звідки, здавалось, лився той голос. — Це ж класика. І здається, я знаю, чий це баритон…

Вона зробила кілька кроків уперед, обережно, ніби не хотіла злякати когось невидимого. Підійшла до старого піаніно біля барної стійки, торкнулася глянцевої кришки.

— Френку! Виходь ти, чарівний негіднику! — мовила з тією особливою інтонацією, яку використовують лише для дуже старих друзів.

З-за стійки бару вийшов красивий напівпрозорий чоловік в елегантному костюмі й капелюсі.

– Кого я бачу! Ельвіро! Моє шанування, – привид зняв капелюха, галантно поклонився і поцілував їй руку. – А це чарівне створіння, мабуть, твоя онучка?

– Так, знайомся. Це Нетелі, – відрекомендувала її бабуся на американський манір. – Нетелі, це Френк Сінатра.

– Велика честь для мене, сер, – Натуся подала руку для привітання. – Люблю слухати Ваші пісні, особливо під Різдво та Новий рік.

– Дякую, дуже приємно мати таку юну шанувальницю.

– Бабуся, я й не знала що ви з містером Сінатрою знайомі, – мовила дівчинка. – Як це сталося?

– Дуже довга історія, – загадково відповіла та. – Розповім колись…

– Ну, коли ми вже обмінялися люб’язностями, – вступив у розмову привид, – кажіть, леді, що вас сюди привело? Не в гості ж прилетіли?

– На жаль, ні, – Ельвіра змінилася в обличчі. – Дехто дуже небезпечний з’явився в нашому житті. Цей дехто бажає нам помститися. Думаємо, що за загибель Феоніли, злої чаклунки, яку ми знешкодили цього літа. Ми намагаємося з’ясувати, хто ж наш загадковий ворог.

– Феоніла? Дивне ім’я… Ніколи не чув… А є якісь здогади? Підказки? – Френк був заінтригований.

– Так, дещо є, – Натуся дістала з кишені світлину. – Тут вона зображена з якимось чоловіком. Ми підозрюємо, що у цих двох могла бути дитина.