Розділ 12. Нова знахідка

У той самий час, коли чарівниці у розкішних покоях палацу Клеопатри ніжилися в молочних ваннах, троє вірних друзів – Річард, Жюль і Герцог – розпочали не менш важливу місію – обшук будинку Феоніли.  

– А що конкретно ми шукаємо? – порушив тишу Жюль, розгрібаючи старі книжки, вкриті пилом.

– Будь-що, що може пролити світло на її родинні зв’язки, – відповів Річард, зосереджено роздивляючись полиці. – Фотографії, листи, щоденники… Будь-яка згадка про минуле.

– Кажу ж вам, – втрутився Герцог, витираючи павутину з кутка, – вона була відлюдькуватою. Майже не мала друзів, ніколи не говорила про родину. Усі роки, поки я перебував з нею – жодного натяку на когось близького.

– Але ж хтось мусить стояти за тими нападами, – міркував Річард. – Хтось мститься за її смерть. Так просто монстри з телевізора не оживають і послання на дзеркалах не пишуться.

– Може й так, – погодився привид, – але ми ще не знайшли нічого, що могло б підтвердити це. Шукатимемо далі.

Дві години минули, як одна мить. Але все, що вони знаходили, – то були лише речі, позбавлені контексту: висохлі трави, старі амулети, кілька пошарпаних книг із закляттями. Нарешті вони вийшли на ґанок, знесилені й дещо розчаровані.

– Погана була ідея, – зітхнув Герцог, сідаючи на старий стілець.

– Можливо, – буркнув Річард. – Ну що, тоді повертаємось додому?

Він піднявся й зробив крок на дерев’яну сходинку. А та раптом голосно скрипнула й тріснула. Нога провалилася в темну порожнечу.

– Обережно! – вигукнув Жюль, підбігаючи.

Річард, насупившись, обережно витягнув ногу. В отвір проник промінь світла, й усі троє побачили, що у глибині лежала якась річ.

– Там щось є! – зрадів Жюль. – Якась дерев’яна скринька. Дістаньмо і подивімося, що там.

Лорд опустив руку у темну дірку і  витягнув звідти невелику, але дуже гарно зроблену шкатулку. Вона була різьблена, вкрита павутиною, та мала замочок, який легко піддався натиску Річардового магічного персня.

Кришка відчинилася, а всередині під шматочком фіолетового оксамиту, лежали пожовкла від часу світлина і ніжна рожева пелюшка. На фотографії була ще молода Феоніла, а поруч із нею – чоловік із яскравими очима та усмішкою. На зворотному боці чорнилом було виведено:

«1970, Формоза, Голлівуд».

Річард обережно взяв пелюшку –  на ній білими нитками було вишито: «Амелія».

– То у Феоніли є донька? – в один голос вигукнули друзі.

– Та ні, – заперечив Герцог. – З нами ніхто ніколи не жив. Принаймні, я ніколи її не бачив. Та і Феоніла майже нікуди з хати не виходила. Який там Голлівуд! Яка донька! Тут щось не так!

– Але ти ж народився пізніше? – запитав привид. – І молодість своєї господині пропустив. Може, вона не була такою відлюдною раніше.

– Можливо, – замислився пес. – Думаєте, що чоловік на світлині та моя колишня господиня, були разом і у них згодом з’явилася донька?

– Цілком ймовірно, – погодився Річард. – Це нам і потрібно буде дізнатися.

– Але як? Ніхто навіть з Ради Старійшин не знав про існування Амелії. Та і ми не впевнені, що вона дійсно існує.

– У будь-якому разі, нам слід навідатись у Голлівуд і знайти чоловіка зі світлини. Якщо він ще живий, може погодиться нам допомогти?

– Не впевнений, що це нам допоможе, – засумнівався Герцог. – Це як шукати голку в сіні. Хоча… Якщо навідатися у…

– …«Формозу», – продовжив Жюль, – і попитати там, можливо хтось і згадає цих двох. Спробувати можна.

– Тоді рушаймо додому, – сказав лорд. – Потрібно розповісти дівчатам про те, що ми дізналися і скласти план подальших дій. Подорож обіцяє бути цікавою!