Розділ 10. Козацькому роду нема переводу

Наталка буквально влетіла до кімнати, зіштовхнувши зі столу кілька книжок. Її щічки палали від хвилювання.

– Сьогодні ми проходили матеріал про Запорізьку Січ… – пролунало з порогу схвильованим тоном. – І Вадим Сергійович на мене розізлився…

Натуся, яка вмостилася на підвіконні з какао та пундиком, здивовано підняла брову.

– За що? Ти ж улюблениця всіх учителів! Навіть я не мала такої репутації, як ти! – усміхнулась вона, ставлячи чашку на підвіконня.

Наталка винувато опустила очі й ще більше почервоніла.

– Все через Сашка…

Натуся не одразу зрозуміла. Та вже через декілька секунд закотила очі:

– Знову Возинський?! Що цього разу витворив?

– Та нічого особливого… просто… – дівчинка розгублено потягнулася до портфеля, витягнула з нього зім’ятий клаптик паперу і подала Натусі. – Він звернувся до мене під час уроку з питанням. Я йому відповіла. А вчитель помітив це і як покарання дав нам додаткове завдання.

Натуся розгорнула папірець. Рядок, написаний неакуратним, але зворушливим почерком хлопця, викликав у неї мимовільну усмішку:

«Будеш моєю дівчиною?»

– І якою ж була твоя відповідь? Невже погодилася на пропозицію Возинського? – поцікавилась вона, скоса глянувши на свою копію.

– Сказала, що подумаю й відповім після уроків… А сама втекла! – зізналася Наталка й ніяково знизала плечима. – Я ж тут ненадовго. Ти ж пам’ятаєш – я тільки тебе підміняю. Не хотілося б давати хлопцеві марних надій. А потім ти повернешся… І що тоді?

– От і правильно зробила, – серйозно кивнула Натуся. – А то ти почнеш з ним зустрічатися, а мені потім з ним розбиратись? Ні, дякую. Проїхали.

Наталка полегшено зітхнула. Але це полегшення було коротким.

– Що за завдання придумав Вадим Сергійович?

– Реферат… – скривилась Наталка. – Тема: «Козацькому роду нема переводу». Треба написати про побут і життя на Запорізькій Січі. Він сказав, що якщо ми вже відволікаємося на особисте, то повинні компенсувати це змістовною роботою.

Натуся замислилася.

– Тема серйозна… – мовила вона повільно. – Тут без мандрівки в часі не обійтися.

– Я так і знала, що ти це скажеш… – пробурмотіла Наталка, зиркнувши на двері до ванної кімнати. – Але… А якщо бабуся з дідусем повернуться додому раніше? Ми ж знаємо – ці подорожі їм не до вподоби.

– Вони зараз зайняті. Важливою справою, а тому швидко не повернуться. Та й ми там довго не затримаємося. Лише зазирнемо на Січ, трошки поспостерігаємо, занотуємо щось… і назад. – Очі Натусі палали від передчуття нової пригоди. – Мені, чесно кажучи, вже остогидло сидіти вдома. А ти ж знаєш: де історія – там і пригоди!

Наталка мовчки кивнула. Всередині неї боролися два голоси: один кликав до обережності, другий – до дії. Але що краще може допомогти зрозуміти побут козаків, ніж побачити все на власні очі?

Вони обмінялися поглядами. Наталка зрозуміла, що сперечатися немає сенсу, і зітхнувши, витягла з портфеля підручник з історії. Сторінки зашурхотіли, і вже за кілька секунд дівчата зосереджено вивчали інформацію про Запорізьку Січ.

– Ну ось… – мовила вона з ноткою здивування. – Виявляється, у Січі були лише чоловіки. Жінкам навіть  було заборонено перебувати на її території.

– І це трохи ускладнює нам справу, – усміхнулася Натуся. – Але не хвилюйся. Зараз я за це візьмуся. 

За кілька хвилин у кімнаті стояли вже не малі дівчатка-близнючки, а двоє кремезних «козачків» років по чотирнадцять, але вже з вусами. Волосся сховали під шапками. Шаровари, вишиті сорочки, пояси й легкі жупани – усе було начакловано Натусиною рукою. Образ, нічого не скажеш, був переконливий, хоч і трішечки комічний.

– Ніколи не думала, що мені колись знадобиться клей для вусів… – тільки й мовила мала чарівниця, любуючись на себе та свою копію у дзеркало.

Дівчата побігли до ванної кімнати, обережно прокрутили диск і зупинилися на обраній даті: 1676 рік. 

Вже за кілька секунд вони стояли біля річки, по той бік якої потопали в зелені невеличкі глинобитні хатинки з солом’яними дахами. На полях повільно хиталося колосся пшениці й вівса, а на городах зеленіли грядки капусти та буряка, між листям жовтіли гарбузи, а часник і цибуля випускали гострі стріли в небо.

На лузі за селом паслися коні. Між ними бродили поважні корови, а білі й чорні вівці ніби шерстяними клубочками котилися луками. Біля вуликів старанно працювали бджоли.

Здалеку лунали гучні голоси. Декілька запорожців поверталися з лісу, несучи повні, важкі від здобичі торби.  Один з чоловіків ніс на плечі сокиру, інший – лук, третій весело жартував, розмахуючи пляшкою медовухи. Вони були зморені, але веселі.

На березі кілька козаків сиділи з вудками, терпляче вдивляючись у річкову гладь. Біля них стояли дерев’яні цебри, наполовину наповнені сріблястою рибою, яка виблискувала лускою на сонці.

Навколо панувала особлива гармонія. Це був світ, у якому кожен знав своє місце, мав свою справу і жив у тісному зв’язку з природою. Натуся й Наталка в захваті озиралися, обережно ступаючи стежкою вздовж річки.