Розділ 10. Козацькому роду нема переводу

Наталка буквально влетіла до кімнати, зіштовхнувши зі столу кілька книжок. Її щічки палали від хвилювання.

— Сьогодні ми проходили матеріал про Запорізьку Січ… — пролунало з порогу схвильованим тоном. — І Вадим Сергійович на мене розізлився…

Натуся, яка вмостилася на підвіконні з какао та пундиком, здивовано підняла брову.

— За що? Ти ж улюблениця всіх вчителів! Навіть я не мала такої репутації, як ти! — усміхнулась вона, ставлячи чашку на підвіконня.

Наталка винувато опустила очі й ще більше почервоніла.

— Все через Сашка…

Натуся не одразу зрозуміла. Та вже через декілька секунд вона закотила очі:

— Знову Возинський?! Що цього разу витворив?

— Та нічого особливого… просто… — дівчинка розгублено потягнулася до портфеля, витягнула з нього зім’ятий клаптик паперу і подала Натусі. — Він звернувся до мене під час уроку з питанням. Я йому відповіла. А вчитель помітив це і як покарання дав нам додаткове завдання.

Натуся розгорнула папірець. Рядок, написаний неакуратним, але зворушливим почерком хлопця, викликав у неї мимовільну усмішку:

«Будеш моєю дівчиною?»

— І якою ж була твоя відповідь? Невже погодилася на пропозицію Возинського? — поцікавилась вона, скоса глянувши на свою копію.

— Сказала, що подумаю й відповім після уроків… А сама втекла! — зізналася Наталка й ніяково знизала плечима. — Я ж тут ненадовго. Ти ж пам’ятаєш — я тільки тебе підміняю. Не хотілося б давати хлопцеві марних надій. А потім ти повернешся… І що тоді?

— От і правильно зробила, — серйозно кивнула Натуся. — А то ти почнеш з ним зустрічатися, а мені потім з ним розбиратись? Ні, дякую. Проїхали.

Наталка полегшено зітхнула. Але це полегшення було коротким.

— Що за завдання придумав Вадим Сергійович?

— Реферат… — скривилась Наталка. — Тема: «Козацькому роду нема переводу». Треба написати про побут і життя на Запорізькій Січі. Він сказав, що якщо ми вже відволікаємося на особисте, то повинні компенсувати це змістовною роботою.

Натуся замислилася. Її погляд на мить застиг, ніби розраховував усі варіанти можливого майбутнього.

— Тема серйозна… — мовила вона повільно. — Тут без мандрівки в часі не обійтися.

— Я так і знала, що ти це скажеш… — пробурмотіла Наталка, зиркнувши на двері до пральні. — Але… А якщо бабуся з дідусем повернуться додому раніше? Ми ж знаємо — ці подорожі їм не до вподоби.

— Вони зараз зайняті. Важливою справою. У Раді Старійшин дізнаються за можливих родичів Феоніли — тому швидко не повернуться. Та й ми не надовго. Лише зазирнемо на Січ, трошки поспостерігаємо, занотуємо щось… і назад. — Очі Натусі палали від передчуття нової пригоди. — Мені, чесно кажучи, вже остогидло сидіти вдома. Засиділася. А ти ж знаєш: де історія — там і пригоди!

Наталка мовчки кивнула. Всередині неї боролися два голоси: один кликав до обережності, другий — до дії. Але що краще може допомогти зрозуміти побут козаків, ніж побачити все на власні очі?

Вони обмінялися поглядами. Наталка зрозуміла, що сперечатися немає сенсу, і зітхнувши, витягла з портфеля підручник з історії. Сторінки зашурхотіли, і вже за кілька секунд дівчата зосереджено вивчали інформацію про Запорізьку Січ.

— Ну ось… — мовила вона з ноткою здивування. — Виявляється, у Січі були лише чоловіки. Жінкам навіть  було заборонено перебувати на її території.

— І це трохи ускладнює нам справу, — усміхнулася Натуся. – Але не хвилюйся. Зараз я за це візьмуся. 

За кілька хвилин у кімнаті стояли вже не малі дівчатка-близнючки, а двоє кремезних «козачків» років по чотирнадцять, але вже з вусами. Волосся — сховане під шапками. Шаровари, вишиті сорочки, пояси й легкі жупани — усе було начакловано Натусиною рукою. Образ — переконливий, хоч і трішечки комічний.

– Ніколи не думала, що мені колись знадобиться клей для вусів… – тільки й мовила мала чарівниця, любуючись на себе та свою копію у дзеркало.

Циферблат пральної машинки миготів. Вони обережно прокрутили диск і зупинилися на обраній даті: 1676 рік. Машина тихо загуркотіла, закрутилася й засвітилася м’яким світлом, а потім тиша й мерехтіння змінилися справжнім, живим повітрям іншої епохи.

…Запах трав, глини й річкової вологи миттєво огорнув дівчат. Легкий вітер торкався облич, даруючи прохолоду.

Вони стояли біля річки, по той бік якої потопали в зелені невеличкі хатинки — білі, мазані глиною, з солом’яними дахами. Над полями повільно хиталися колосся пшениці й вівса, а на городах зеленіли грядки капусти, тягнулися до сонця буряки, між листям жовтіли гарбузи, а часник і цибуля випускали гострі стріли в небо.

На лузі за селом паслися коні — граційні, як з казки. Між ними бродили поважні корови, а білі й чорні вівці ніби шерстяними клубочками котилися луками. Біля вуликів старанно працювали бджоли.