Розділ 10. Козацькому роду нема переводу

Наталка прийшла додому вкрай схвильована.

– Сьогодні ми проходили матеріал про Запорізьку Січ, – мовила вона, щойно переступила через поріг. – І Вадим Сергійович на мене розізлився.

– За що? – здивовано запитала Натуся. – Ти ж улюблениця вчителів. Навіть у мене такої репутації у класі не було.

– Все через Сашка… – опустила очі.

– Знову Возинський?? Що цього разу?

– Та він відвернув мою увагу своєю запискою… – дівчинка витягнула з портфеля невеличкий зім’ятий клаптик паперу. – Я йому відповіла, а історик побачив і дав нам додаткове завдання.

Вміст записки мало здивував Натусю. «Будеш моєю дівчиною?» – було написано не дуже акуратним почерком закоханого хлопця.

– І що ти ж йому відповіла? Невже погодилася на пропозицію?

– Сказала, що відповім після уроків… А сама втекла, – зізналася Наталка. – Я ж тут ненадовго, тільки тебе замінюю тимчасово. Не хотілося б давати хлопцеві марних надій.

– Правильно зробила, – схвалила вчинок співрозмовниця. – А то ти почнеш з ним зустрічатися, а мені, що? Продовжувати потім? Ну, проїхали. Що за завдання придумав для тебе Вадим Сергійович?

– Реферат на тему «Козацькому роду нема переводу» про особливості життя та побуту на Запорізькій Січі.

– Тема досить складна, – подумавши, мовила Натуся. – Тут без подорожі у часі не обійтися.

– А що, як бабуся з дідусем повернуться? – не було бажання йти проти правил.

– Вони зайняті іншою важливою справою, швидко не повернуться, – запевнила. – А ось мені б не завадило трішки ноги розім’яти. Засиділася вдома.

Сказано-зроблено. Прочитавши декілька фактів про козаків у підручнику з історії, дівчата дізналися, що мандруватимуть у виключно чоловічу компанію. Тому у пригоді став начаклований Натусею одяг та приклеєні вуса. Робити оселедці на голові у них бажання не було, тому волосся сховали під шапками. І ось на циферблаті пральної машинки вже висвітився 1676 рік. Через декілька секунд двоє молодих «козачків» вже стояли біля річки. Невеличкі хатинки потопали у зелені. На полі колосилися пшениця й овес. На городах росла капуста, огірки, буряки, цибуля, часник та гарбузи. Вдалині на луках паслися коні, корови та вівці. Біля вуликів гули бджоли.

Декілька запорожців поверталися з полювання, несучи щось у торбинах. Дехто ловив рибу на річці. Життя тут кипіло. І кожен був при своїй справі.

– Як тут все гарно влаштовано, – захоплено мовила Натуся. Дівчатка проходилися зараз передмістям Січі, намагаючись зайвий раз не потрапляти на очі іншим козакам. – Я думала, тут лише воюють.

– Я теж не здогадувалася, що тут стільки людей з різними професіями. – погодилася Наталка. –  І котлярі, й пушкарі, й ковалі зі слюсарями, а також шевці та кравці! А які працьовиті!

– І курені гарно облаштовані! Все під рукою! Головне, що відчинені усі! – продовжувала захоплюватися Натуся. – Довіра! – додала, піднявши вказівного пальця догори.

– Справа не в довірі, – заперечила співбесідниця. – Нам на уроці розповідали, що у козаків крадіжка каралася смертю. От і дисципліна тут залізна!

– Так от у чому справа! А я думала…

Дівчинка не договорила, адже почула якийсь віддалений шум. Схоже було на зібрання.

– Ходімо, подивимося, що там відбувається! – запропонувала Наталка.

– Ні, ну ви це послухайте, – сміючись, говорив один із козаків. Очевидно, писар. – «Я, султан і владика Блискучої Порти, син Мухаммеда, брат Сонця і Місяця, внук і намісник Бога на землі, володар царств Македонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким непереможний воїн, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, повеліваю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без жодного опору, і мене вашими нападами не змушувати перейматись».

Поки козаки дружно реготали, наші дівчата непомітно стали трішки поодаль і спостерігали за тим, що відбувається.

– Здається, Натусю, ми з тобою попали на момент написання запорожцями відповіді на ось цей от лист турецького султана, – прошепотіла Наталка.

Слово взяв кошовий отаман Іван Сірко:

– Ну що, браття мої, що відповідатимемо цьому нахабі?

Козаки почали викрикувати свої версії. Як тільки не називали вони Мухаммеда: і вавилонський кухар, і македонський колесник, і єрусалимський броварник, й олександрійський козолуп, і Великого й Малого Єгипту свинар, і вірменська свиня, і подільський кат, і московський злодій. Фантазія запорожців не мала меж. Від деяких, найсмішніших, дівчата реготали разом з іншими, деякі ж змушували червоніти.

– А ви що дописати пропонуєте, хлопці? – Іван Сірко обернувся до наших чарівниць. – Є ідеї?

Дівчата спочатку трішки розгубилися, бо тепер усі погляди козаків були звернені на них.

– Напишіть таке: Тебе самого і твого війська ми не боїмось! – грубим голосом мовила нарешті Наталка.

– Ага, і допишіть: землею і водою будемо битися з тобою! – додала Натуся.