Розділ 9. Сімейна нарада або що робити далі?

У вітальні панувала незвична тиша — та, що з’являється лише перед бурею. За важкими шторами поволі спускалися сутінки, а над старим дубовим столиком, освітленим м’яким світлом кришталевої люстри, зависла тривожна напруга. У центрі — червоний шалик з вишитим посланням, що притягував до себе погляди усіх присутніх. 

За столом зібралася уся компанія: Ельвіра, Річард, Натуся, Фофа та їхні друзі-привиди — Жюль та Герцог. На їхніх обличчях читалося сум’яття.

– Вишите послання? Це щось новеньке, – нарешті озвався Жюль. – Смак у вашого ворога… або ворогині… безперечний.

– Моє припущення: наш новий (чи старий) ворог – жіночої статі, – додав Річард, скрестивши руки на грудях, і повільно пройшовшись поглядом по кімнаті.

– Чому саме жіночої? – запитала Ельвіра, легенько піднявши брову.

– Чоловіки не вишивають погроз на червоних шаликах, – відповів він твердо. – Це… ну, не в нашому стилі. Ми вважаємо за краще залишати підказки у вигляді ребусів або книжкових цитат.

– Річард має рацію, – кивнув Жюль. – У таких деталях — жіноча витонченість і водночас гнів. Ваш ворог — ВОНА. Не він. ВОНА.

– Я теж так думаю, – підтримала Фофа. – Згадаймо: перше послання було написане бабусиною помадою. Потім — той чорний кіт з очима, що світилися, як ліхтарі. Комахи-вбивці у телевізорі. А тепер ось це… Все веде до когось із відьом. До злої чаклунки, якій не подобається, що ми все ще тримаємось разом.

– Але ж Рада Старійшин таких завжди відстежує, – втрутилася Ельвіра. – Їхні сили мають бути обмежені Законом.

– Ельвіро, ти ж знаєш, – відповів їй Річард, – чаклуни й чарівниці, що стають на темний бік, Закону не підкоряються. Іноді нам вдається вчасно зупинити їх. Але не завжди.

– Значить, наш ворог, точніше — ворогиня, – задумливо мовила Натуся, зосереджено глянувши на шалик, – це хтось, кому ми колись завадили. Хтось, у кого залишилась образа… 

Жюль легенько кивнув.

Раптом слово взяв Герцог, який до того не втручався у розмову:

– Друзі, може я зможу вам допомогти у пошуках цієї відьми? Я хоч тепер і привид, та нюх не втратив.

– Точно! Як ми про це не подумали?! – вигукнула Фофа, радо підскочивши. Вона схопила шалик лапками й простягнула його псу. Той схилив голову, обережно вдихнув запах…

І в ту ж мить його шерсть настовбурчилася, а з глибини грудей вирвалося тихе, глухе гарчання.

– Запах… знайомий… дуже знайомий… – прошепотів він. – Це… схоже на мою стару господиню…

В кімнаті запанувала така тиша, що можна було почути, як до будинку під’їжджає машина сусідів.

– Феонілу??? – хором запитали всі присутні.

Герцог повільно кивнув.

– Так. Це її запах…

– Але ж… це неможливо! – замотала головою Натуся, в її голосі бриніли розпач і недовіра. – Вона загинула! Ми всі були там, на площі Святого Марка, у Венеції. Ми бачили, як вона впала у прірву!

– А ще там загинув я, – спокійно відповів Герцог, – але, як бачите, це не заважає мені зараз бути тут із вами.

На кілька митей усі замислилися.

– Твоя правда… – повільно вимовила Ельвіра. – То, може, її хтось оживив?

– І це цілком можливо… – Жюль погладив підборіддя. – Або це не вона… а хтось із її родичів. Хтось, у чиїй крові палає та сама магія. Та сама лють.

– У неї були брати чи сестри? – поцікавився він у Герцога.

Пес задумався. Його погляд поринув десь у глибини пам’яті, крізь туман років.

– Якщо й були, до нас вони ніколи не навідувалися… – нарешті відповів він.

Ельвіра різко підвелася і мовила:

– Що ж, Річарде, час нам із тобою навідатись до Ради Старійшин. Потрібно дізнатися все про родину Феоніли. Ми надто довго зволікали.

– І я з вами! – радо встав Жюль, але Річард зупинив його підняттям руки.

– Ні, друже. Хтось має лишитися тут. Берегти дім.

Натуся вже розтулила рота, щоби запропонувати свою допомогу, коли її випередили.

– А я що робитиму? – втомлено мовила вона, дивлячись на бабусю з тихим докором.

– Скоро Наталка зі школи прийде, – відповіла та строго, але з теплою усмішкою. – Уроки вчіть.

Натуся закотила очі. Знову ці уроки… Їхній світ от-от може перевернутися, а її, могутню спадкоємицю чаклунського роду, змушують вивчати теореми й писати твори про історичних особистостей.

– Якщо раптом знайдемо ще один шалик із погрозами, – пробурмотіла вона, зітхаючи, – я його здам як творчу роботу. Назву «Як ми шукали відьму».