Розділ 8. Ще одне послання від ворога

З самого ранку надворі мжичив холодний дощ, що ритмічно стукав по шибках, створюючи музику самоти й неспокою. Сіре небо, затягнуте низькими хмарами, схилилося над дахами. А в повітрі пахло вологим асфальтом.

У квартирі чарівниць з самого ранку було напрочуд спокійно. Ельвіру з Річардом ще на світанку викликали у Раду Старійшин. Наталка пішла до школи, а вдома залишилися тільки Натуся й Фофа.

– Що робити будемо? – запитала білочка, коли сніданок був з’їдений, а тарілки з ложками вже безшумно зникали в мийці, де магічна губка хвацько відтирала бруд та жир.

– Надвір я сьогодні ні ногою! – рішуче мовила Натуся, зиркаючи у вікно, де краплі дощу стрибали по підвіконню. – Таке мете, що якби мене зараз попросили полетіти кудись — я б подумала двічі! І Наталка моя, бідолашна, ще десь там у школі...

– Та скільки тут йти? – махнула пухнастою лапкою Фофа, зістрибуючи на крісло. – Тим паче може, й перестане дощити до обіду. І взагалі — у неї ж парасолька є!

– Ти маєш рацію, – кивнула дівчинка, і тривога в її серці поступилася місцем зацікавленості. – То що, зіграємо в шахи?
– Із задоволенням! – жваво відгукнулася білочка, виблискуючи оченятами.

Натуся підвелася, відчинила дверцята серванта й обережно дістала з верхньої полиці чарівну скриньку з темного дерева — старовинну, з химерним різьбленням і маленьким золотим замочком.

– Тільки цього разу я білими гратиму, – примружилася вона, лукаво усміхнувшись, і обернула ключик у замку.

В ту ж мить з коробки почали вилізати шахові фігурки. Це були не просто дерев’яні фігури — щойно вони з’являлися на столі — оживали. Королі гордо розправляли плечі, ферзі велично поглядали довкола, пішаки підтягували свої мініатюрні ремені, а коні іржали, розминаючи перед партією свої уявні копита (які насправді заміняли підставки).

Але цього разу все пішло не за планом.

– Він зрадник! – крикнув чорний офіцер, вказуючи на свого ж пішака, що з винуватим виглядом стояв біля білих фігур.

– Я просто… хочу бути у переможній команді! – буркнув той і втупився в підлогу.

– Це ганьба! – вигукнула чорна тура. – Ніякої честі!

– Не всі ж мають витримку стояти в першому ряду знаючи, що все йде до поразки, – втрутився білий ферзь, голосно видихаючи.

– Ну один раз можна ж і без правил! – злегка розвів руками білий король.

– А для чого тоді ці правила вигадувалися, га? – пробубонів чорний король, ставши в позу ображеного.

Шум стояв неймовірний. Шахові фігурки розмахували руками, тупотіли ногами, били посохами та навіть обурено стукали по столу своїми дерев’яними підставками.

Раптом серед цього хаосу пролунав зовсім інший звук. Щось зовсім поруч засвистіло. Повітря у кімнаті різко охололо. Натуся здригнулася, відчула, як її почало знобити.

Він лунав десь збоку.

– Так, ану тихо всі! – крикнула дівчинка голосом, у якому зазвучали сталеві нотки.

У кімнаті запанувала тиша — навіть фігурки миттю застигли на місці. Лише білий пішак непевно переступив з ноги на ногу. Дівчинка прислухалася на мить, а потім різко встала на ноги і скомандувала:

– Фофо, за мною!

Білочка спритно зіскочила з дивану, залишивши шахові фігури сам на сам з їхнім конфліктом. Маленькі дерев’яні воїни ще щось шепотіли одне одному, обурено тикали в пішаків, але Фофа вже не слухала — її хвіст напружено сіпався, а очі блищали цікавістю та тривогою. Вона кинулася навздогін за Натусею, яка вже встигла проскочити до бабусиної кімнати.

Двері відчинилися самі, й те, що постало перед ними, зупинило обох на порозі.

Бабусина кімната зникла.

Тобто фізично вона, можливо, ще існувала — десь глибоко під шарами снігу, за білою тишею та віхолою сріблястих кристалів. Але зараз це була інша реальність. Інший світ. Увесь простір, який раніше займали полиці з книгами, старенький годинник, в’язаний килимок, письмовий стіл — усе це зникло без сліду. Фотошпалери, на яких раніше розквітали дерева, співали солов’ї й цвіли підсніжники, тепер були вкриті інеєм. Весна в їхньому зачарованому саду — вічна, радісна, зелена — щезла. Замість неї з’явилася справжнісінька зима.

Сніг навалив з усіх боків, ніби щойно тут лютувала заметіль століття. Білий покрив був таким глибоким, що навіть бабусине ліжко зникло під його товщею. А зі шпалер віяв морозний вітер.

– А це ще що таке?.. – перервала мовчанку дівчинка.

– Вперше таке бачу, – відгукнулась Фофа, зазираючи за кучугури. – Наш сад зачарований, зима тут просто не має права з’явитися.

Натусині очі звузились. Десь там, за білою пеленою, щось майоріло. Вона вдивлялася крізь крижане сяйво і раптом підняла руку.