Розділ 7. Футбольна фанатка

Поки Наталка невтомно підіймала руку на уроці, виборюючи «відмінно» за «історії з життя великих людей», її двійник – Натуся – змушена була жити на короткому повідку домашнього арешту. Й усе це – заради безпеки. Її день минав між пильним наглядом бабусі, дідуся та Фофи, яка невтомно стежила, аби жоден заборонений крок не лишився непоміченим.

На вулицю дозволялося виходити винятково під ковдрою-невидимкою, що, хоч і була надзвичайно зручною у шпигунських справах, геть не влаштовувала вільнолюбну душу дівчинки. Та ще й не довше години! А головне – далі п’яти будинків не відходити. Що вже там казати — це була не прогулянка, а жалюгідна тінь колишніх пригод. І хоча кожна клітинка її тіла прагнула вирватись за межі цього чарівного карантину, Натуся розуміла: усе це – заради її ж безпеки. І правил вона все ж дотримувалась, хоч і без жодного ентузіазму.

У той день осінь була напрочуд щедрою: повітря наповнював аромат жовтого листя й ранкової кави з вікон сусідів. Сонце повільно ковзало дахами, вкриваючи кожен куток теплом. 

Під ковдрою Натуся вийшла на подвір’я і, звично озираючись навсібіч, впіймала десятки дрібних сцен життя: пані з п’ятого поверху вигулювала свого мопса, сусід-старшокласник виносив мішки зі сміттям. Всі вони жили своїм звичайним, буденним життям, не підозрюючи, що у їхньому дворі, серед пожовклого листя й горобців, причаїлася маленька чарівниця.

Натуся вирішила пройтись до стадіону, аби трохи розім’ятись. Він був зовсім поруч, майже завжди порожній вранці, але сьогодні там вирувало життя. Шум голосів, удари м’яча, вигуки захвату — футбол!

На полі грали сусідські хлопці, знайомі обличчя, трохи змужнілі за літо, але все ті ж задиркуваті та галасливі. Двоє команд ганяли м’яча, борючись за перемогу з усією пристрастю, на яку здатні тільки підлітки. А ті, хто не ввійшов до їх складу, сиділи верхи на паркані, звісивши ноги, і волали, змагаючись у коментарях:

— «Куди біжиш, дурнику?»

— «Ну пас же, пас, та кому ти його дав?!»

— «Го-о-о-о-л!»

Натуся, все ще прихована від сторонніх очей, затамувавши подих, спостерігала за спортивним дійством. Вона обожнювала футбол. Не просто як гру – як відчуття свободи, ритму, стратегії, сили. Дівчинка колись навіть сама тренувалась. Але... дівчат до гри не брали. І не тому, що вони були слабші – ні! А тому, що хлопці вигадали собі виправдання:

— «Та ви ж дівчата... Ніжні. Ще травмуватись можете.»

Яке лицемірство! Яка дурна відмовка! Бо насправді, вони просто боялися. Боялися, що програють. Що не зможуть обіграти когось, хто, за їхніми уявленнями, має бути слабшим. І хто після цього слабак? Це ж соромно!

Тож дівчинка, невидима для гравців та глядачів, підійшла ближче до футбольного поля, щоб краще спостерігати за грою. Вона зупинилася за кілька кроків від поля, де точилася запекла гра. Крики, регіт, тупіт ніг – все це створювало відчуття справжнього футбольного матчу. На воротах стояв Мишко — її сусід, добродушний, хоч і дещо незграбний хлопець із рум’яними щоками та завжди рішучим поглядом.

 Його спроби впіймати м’яч нагадували танець гусака на льоду — кумедні через свою невправність. Один за одним м’ячі пролітали повз нього, і кожен новий гол був для хлопця ніби ляпасом долі.

Натуся спостерігала за усім з прихованим смутком і співчуттям. Хоч вона й не могла відкрито втрутитися у процес гри, її серце не дозволяло залишитися осторонь. Коли черговий м’яч зірвався з ноги нападника й полетів просто у ворота, дівчинка блискавично підстрибнула й, майже нечутно, вдарила його. М’яч відлетів убік – й вилетів за межі поля.

На полі запанувала тиша. Хлопці завмерли, витріщивши очі на ворота. Мишко виглядав спантеличено, але на його обличчі поступово почала з’являтися широка посмішка. Всі навколо кинулися перемовлятися — “Ти це бачив?”, “Що за чудасія?”, а згодом: “Та ні, він наче сам відбив!”, — і, не знайшовши логічного пояснення, вирішили, що це просто щаслива випадковість.

Натуся ж, погиготівши під ковдрою-невидимкою, тихенько відійшла й сіла на паркан, продовжуючи спостерігати за грою. Вона більше не втручалася напряму. Тепер її допомога була майже непомітною. Щоразу, коли нападник пробивав по воротах, вона шепотіла щось собі під ніс, і м’яч — ніби зачарований — змінював траєкторію: бився об штангу, летів вище або потрапляв прямісінько в обійми здивованого, але щасливого Мишка.

Гра набирала обертів, і напруга зростала, однак Мишкова команда впевнено йшла до перемоги. Коли пролунав фінальний свисток, хлопці підбігли до воротаря, підхопили його на плечі й почали вигукувати його ім’я. Мишко сяяв від щастя! Ніколи ще він не почувався настільки потрібним.

А десь поблизу, на тому ж паркані, сиділа Натуся. Її очі світилися ніжністю, а серце тріпотіло від задоволення. Хоч ніхто й не знав про її участь у цій перемозі, вона знала, що зробила правильно. Її маленьке, невидиме диво принесло комусь радість і віру в себе.

Та час спливав. Поглянувши на свій годинник Натуся з сумом зрозуміла, що прогулянка добігла кінця. Зітхнувши, вона зістрибнула з паркану, ще раз кинула погляд на радісного Мишка та його товаришів і неквапливо рушила в бік дому.