Розділ 6. Зустріч зі старими друзями

Наталці нарешті дозволили ходити до школи самій. Вона, так би мовити, здала екзамен на повноцінну соціалізацію — і, здається, справлялася з усім на «відмінно». Тим часом у квартирі чарівниць знову було неспокійно. Адже Ельвіра та Річард працювали над головним питанням останніх тижнів — хто і чому вирішив зіпсувати їм життя? І, що головне, як його чи її зупинити?

Вони вже перетелефонували усім своїм знайомим чарівникам. Ніхто нічого не знав. Говорили навіть із представниками Спілки Чаклунів – і тут тиша.

— Ніхто нічого не знає, — зітхнула Ельвіра, відходячи від чарівного дзеркала. — Ми вже обдзвонили всіх — від майстрів зеленої магії до архіваріуса зі Спілки Чаклунів.

У кімнаті запанувала тиша. Лише легкий вітерець, що проникав крізь відчинене вікно, тихо перегортав сторінки магічного довідника.

Тоді Натуся, що сиділа на дивані, раптом підняла голову.

— А що як… ми покличемо до себе Жюля? — несміливо промовила вона.

— Хочеш і його в це все втягнути? — насупилася бабуся. — Жюль не живий уже більше двохсот років.

— Чого відразу “втягнути”? — обурилася дівчинка. — Він же обожнює загадки, інтриги, таємниці! І, взагалі, він — письменник. Відомий, між іншим!

— Він — привид, — наголосив Річард, усміхаючись куточком вуст. — З письменницькою кар’єрою давно покінчено. Хіба що пише поезію на запітнілих вікнах Лувру.

— Ви обидва його недооцінюєте! — ображено схрестила руки на грудях Натуся. — Жюль — геній. Хто, як не він, допоможе нам розплутати цю історію?

— Ну добре, добре, — зітхнула Ельвіра, скорившись. — Запросимо його сюди чи самі до нього навідаємося?

Очі дівчинки засяяли.

— Я б краще навідалась. Париж — це ж... Париж! Його аромати, вузькі вулички, мистецтво в кожному камені… А ще романтика…

— Та й спогади там не погані, правда, кохана? — Річард, що стояв біля вікна, підійшов до дружини й обережно обійняв її за плечі.

— Це які ж саме? — запитала Ельвіра, примружуючись.

— Ну... наприклад, коли я тобі освідчився, — ніжно промовив він.

— А-а-а, ти про це? — на її обличчі з’явилася посмішка. — А я думала, ти про той момент, коли мене в ресторані затягнуло в дзеркало. А потім мене тримали в заручниках.

– Добре те, що добре закінчилося, – втрутилася у розмову Натуся. – Так що скажеш, бабусю?

— Ну, Париж так Париж, — зітхнула та.

— Ура! Париж чекає! — зраділа Натуся, — А ще — привиди, круасани й трохи таємниць. І це ж не прогулянка — це місія!

Бабуся тільки похитала головою й усміхнулась.

Ванна кімната. Пральна машина. Франція.

Одне натискання — і за мить трійця вже стояла серед прохолодної зелені парку, всього за кілька кроків від величної Ейфелевої вежі, що здіймалась у небо, мов срібний спис у хмарах.

Повітря пахло осінню, хоча сонце все ще зігрівало своїм промінням. Люди неквапливо прогулювались алеями — дехто сам, дехто парами, а інші — з галасливими дітлахами чи пухнастими домашніми улюбленцями. Париж жив своїм затишним та гомінким життям.

І раптом — знайомий голос, ніби шматочок минулого, що виринув із густого повітря:

— Герцог! До мене, хлопчик!

Натуся здригнулась, а Ельвіра завмерла. Дівчинка вхопила бабусю за руку й вказала туди, де серед дерев, у м’якому світлі,  на лавці сидів він — Жюль Верн, напівпрозорий, у своєму улюбленому капелюсі з м’якими полями, усміхнений і… зовсім не сам.

До нього підбіг... Герцог. Великий пес, чия шерсть світилася, мов срібна роса на світанку. Його лапи не чіплялися за землю, але кожен рух був такий живий, такий справжній, що здавалося — ще мить, і він стрибне в обійми.

— Мусьє Жюль! Герцог! — вигукнула Натуся, махаючи до них.

Пес, почувши знайомий голос, підскочив і стрімголов кинувся до них. Його хвіст радісно розмазував повітря, як пензель художника — фарби. За ним, не поспішаючи, йшов Жюль, ступаючи поважно, як літній професор у музеї історії.

— Як же чудово знову бачити тебе, Герцогу! — Натуся кинулася до пса й хотіла було обійняти його, але її руки зімкнулися в порожнечі. Пес був привидом.

— Я теж ще не звик до свого нового статусу, — лагідно промовив пес, ніби читаючи думки дівчинки. — Відтоді, як Рада Старійшин дарувала мені це друге життя — або друге існування — я намагаюсь знайти себе у новому світі. Добре, що є Жюль. Ми з ним стали друзями. Навіть... компаньйонами.

— Рада це чути, — лагідно мовила Ельвіра. — Все ж таки, добро завжди повинно перемагати зло.

Жюль саме підійшов до них, злегка похитуючись.