Розділ 6. Зустріч зі старими друзями

Наталці нарешті дозволили ходити до школи самій. Вона, так би мовити, здала екзамен на повноцінну соціалізацію – і, здається, справлялася з усім на «відмінно». Тим часом у квартирі чарівниць знову було неспокійно. Адже Ельвіра та Річард працювали над головним питанням останніх тижнів – хто і чому вирішив зіпсувати їм життя? І, що головне, як його чи її зупинити?

Вони вже перетелефонували усім своїм знайомим чарівникам. Ніхто нічого не знав. Говорили навіть із представниками Спілки Чаклунів – і тут тиша.

– Ніхто нічого не знає, – зітхнула Ельвіра, відходячи від чарівного дзеркала. – Ми вже обдзвонили всіх – від майстрів зеленої магії до архіваріуса зі Спілки Чаклунів.

У кімнаті запанувала тиша. Лише легкий вітерець, що проникав крізь відчинене вікно, тихо перегортав сторінки магічного довідника.

Тоді Натуся, що сиділа на дивані, раптом підняла голову.

– А що як ми покличемо до себе Жюля? – несміливо промовила вона.

– Хочеш і його в це все втягнути? – насупилася бабуся. – Жюль не живий уже більше двохсот років.

– Чого відразу «втягнути»? – обурилася дівчинка. – Він же обожнює загадки, інтриги, таємниці! І, взагалі, він – письменник. Відомий, між іншим!

– Він – привид, – вступив у розмову Річард. – З письменницькою кар’єрою давно покінчено. Хіба що пише поезію на запітнілих вікнах Лувру.

– Ви обидва його недооцінюєте! – ображено схрестила руки на грудях Натуся. – Жюль – геній. Хто, як не він, допоможе нам розплутати цю історію?

– Ну добре, добре, – зітхнула Ельвіра, скорившись. – Запросимо його сюди чи самі до нього навідаємося?

Очі дівчинки засяяли.

– Я б краще до нього навідалась. Париж – це ж Париж! Аромат свіжих круасанів, вузькі вулички, мистецтво в кожному камені… А ще романтика…

– Та й спогади там не погані, правда, кохана? – Річард, що стояв біля вікна, підійшов до дружини й обережно обійняв її за плечі.

– Це які ж саме? – запитала Ельвіра, примружуючись.

– Ну, наприклад, коли я тобі освідчився, – ніжно промовив він.

– А-а-а, ти про це? – на її обличчі з’явилася посмішка. – А я думала, ти про той момент, коли мене в ресторані затягнуло в дзеркало. А потім мене тримали в заручниках.

– Добре те, що добре закінчилося, – втрутилася у розмову Натуся. – Так що скажеш, бабусю?

– Ну, Париж так Париж, – зітхнула та.

– Ура! Париж чекає! – зраділа Натуся і підскочила з дивану. Бабуся тільки похитала головою й усміхнулась.

Кілька натискань на пральній машині – і за мить трійця вже стояла серед зелені парку, всього за кілька кроків від величної Ейфелевої вежі.

В повітрі вже відчувалася осінь, хоча сонце все ще зігрівало своїм промінням. Люди неквапливо прогулювались алеями – дехто сам, дехто парами, а інші – з галасливими дітлахами чи пухнастими домашніми улюбленцями. Париж жив своїм гомінким життям.

І раптом наша трійця почула знайомий голос:

– Герцог! До мене, хлопчик!

Натуся здригнулась, а Ельвіра завмерла. Дівчинка вхопила бабусю за руку й вказала туди, де серед дерев, на лавці сидів він – напівпрозорий Жюль Верн, усміхнений і НЕ САМОТНІЙ!

До нього підбіг Герцог! Знайомий усій трійці мастиф тепер виглядав трішки інакше. Його шерсть тепер також буда напівпрозорою, а лапи ледь торкалися землі.

– Мусьє Жюль! Герцог! – вигукнула Натуся, махаючи до них.

Пес, почувши знайомий голос, підскочив і стрімголов кинувся до них. За ним, не поспішаючи, йшов Жюль.

– Як же чудово знову бачити тебе, Герцогу! – Натуся кинулася до пса й хотіла було обійняти його, але її руки зімкнулися в порожнечі. Пес же був привидом.

– Я теж ще не звик до свого нового статусу, – лагідно промовив пес, ніби читаючи думки дівчинки. – Відтоді, як Рада Старійшин подарувала мені це друге життя (якщо можна його так назвати), я намагаюсь знайти себе у новому світі. Добре, що є Жюль. Ми з ним стали друзями.

– Рада це чути, – лагідно мовила Ельвіра. – Все ж таки, добро завжди повинно перемагати зло. А я ось все пропустила через відпочинок на Азорах…

Жюль саме підійшов до всієї компанії.

– Фух, ледве за цим красенем встигаю, – мовив він. – Роки вже не ті!

– А я думав, що привиди не старіють, – вирішив покепкувати з нього Річард.

– Я – привид похилого віку, – Жюль гордовито виструнчився. – Так що трохи поваги, друже!

– Ну вибач, вибач!

– Та жартую я! – розсміявся Жюль. – І що ж привело шановне панство до нас у Париж?