Розділ 6. Зустріч зі старими друзями

Наталці нарешті дозволили ходити самій до школи, адже бабусі потрібна була Натусина допомога. Їм треба було якомога швидше дізнатися, хто загрожує їхньому спокійному існуванню та хоче помститися.

Ельвіра з Річардом перетелефонували усім своїм знайомим чарівникам. Ніхто нічого не знав. Вони навіть говорили із представниками Спілки Чаклунів – і тут тиша.

Тоді до Натусі прийшла несподівана ідея.

– А що як ми покличемо до себе Жюля? – запитала вона бабусю.

– Хочеш і його в це все втягнути? – Ельвіра не була у захваті від цієї ідеї.

– Чого відразу втягнути? Він і сам любить таємниці розкривати. Він же відомий письменник.

– Він – привид. З письменницькою кар’єрою давно було покінчено, – приєднався до розмови Річард.

– Ви обоє його просто недооцінюєте! – образилася дівчинка.

– Ну добре, добре, – здалася бабуся. – Запросимо його до себе чи в гості навідаємося?

– Я б краще навідалася, – мовила Натуся. – Люблю Париж.

– Та й спогади там не погані, правда, кохана? – Річард підійшов до дружини та ніжно її обійняв.

– Це які ж? – брови бабусі полізли вгору. – Коли мене в ресторані у дзеркало втягнуло? А потім мене хтозна скільки тримали в заручниках двоє божевільних?

– Коли я освідчився тобі, – нагадав Річард.

– А-а-а, ти про це? – Ельвіра усміхнулася. – Ну добре, Париж так Париж.

Ванна кімната. Пральна машина. Франція. Парк неподалік Ейфелевої вежі. Люди, що прогулювалися в тіні дерев. Закохані парочки на лавках. Гавкіт домашніх улюбленців. Раптом, десь недалеко, почувся знайомий голос.

– Герцог! До мене, хлопчик!

Чарівниці не могли повірити своїм очам. В декількох десятках метрів від них стояв задоволений Жюль, а до нього назустріч біг… Герцог. Він, як і його теперішній господар, був напівпрозорим, але це був той самий пес, який врятував бабусю від загибелі. Той самий, що пожертвував власним життям задля порятунку ближнього.

– Мсьє Жюль! – крикнула першою Натуся, махаючи руками. – Герцог!

Обидва привиди обернулися на голос. Вони впізнали старих друзів. Пес радісно загавкотів та першим побіг у їхній бік. За ним поважно ступав письменник.

– Як же чудово знову бачити тебе, Герцогу! – хотіла було обійняти пса дівчинка, але натомість обійняла сама себе, адже той був напівпрозорим.

– Я теж ще недостатньо звик до свого нового статусу, – зізнався він. – Відтоді, як Рада Старійшин вирішила зробити мене привидом як вдячність за порятунок твоєї бабусі, пройшло не так багато часу. Добре, що є Жюль. Ми з ним дуже потоваришували.

– Рада це чути, – мовила Ельвіра. Все ж таки добро завжди повинно перемагати зло.

– Фух, ледве за цим красенем встигаю, – письменник підійшов до друзів та важко дихав. – Роки вже не ті!

– А я думав, що привиди не старіють, – зауважив Річард, кепкуючи зі свого старого знайомого.

– Я – привид похилого віку, – той вдав, що образився. – Так що кпини тут недоречні!

– Ну вибач, вибач!

– Жартую! – Жюль знову повеселішав. – І що ж привело шановне панство до нас у Париж?

– Після весілля хтось залишив послання у нашій ванній кімнаті.

– І що ж це за послання? – зацікавився Герцог.

–  «Невже ви думаєте, що це вам зійде з рук?», – процитувала Натуся. – Але і це ще не все. Коли ми з Фофою залишилися самі вдома, до нас заліз чорний кіт.

– Ну таке буває! – махнув рукою Жюль.

– Кіт говорив!

– А оце вже дивно! – погодився пес. – Це все?

– Якби ж то! – зітхнула бабуся. – Мою онуку ледь не з’їли гігантські комахи, що ожили у фільмі та вилізли з телевізора у нашу вітальню.

– Ого! – привиди були спантеличені. – Комусь ви дійсно перейшли дорогу.

– А головне, що ніхто з Ради Старійшин не знає, хто це може бути. А це ж найвищий магічний орган!

– Нічого, ми вам допоможемо з усім розібратися, – мовив Жюль. – Думаю, нам з Герцогом варто у вас трішки погостювати…