Розділ 5. Ще той да Вінчі

Поки бабуся з Річардом намагалися зрозуміти, хто ж наважився кинути їм виклик та зіпсував їхній онучці життя, Натуся із її копією, яку всі домовилися називати Наталкою (адже саме так дівчинку кликали у школі), гризли граніт науки. Вчителька з української мови саме задала твір на тему: «Маленька історія великої людини», в якому потрібно було описати життєвий шлях якоїсь знаменитості з минулого чи сьогодення, а ще поділитися цікавими фактами з її біографії. Порадившись, дівчата вирішили писати про Леонардо да Вінчі, адже лише минулого вечора переглянули фільм «Код да Вінчі» і це ім’я залишилось у пам’яті.

– Ну що, вмикай комп’ютер, – мовила Наталка. – Будемо інформацію шукати.

– Не поспішай мережу використовувати, – хитро поглянула на неї Натуся. – У мене є краща ідея.

«Головне, щоб бабуся не дізналася, що я вкотре без неї мандруватиму. А то попаде мені…» – подумала маленька чарівниця і повела свою копію до ванної кімнати.

– І що це ти задумала? – з пересторогою запитала та.

– Т-с-с-с! – Натуся приклала палець до губ. – Зараз сама побачиш.

З цими словами ручка пральної машини крутнулася на цифру «1513» і дівчата опинилися у римському Бельведері. Просторою кімнатою ходив туди-сюди старий бородатий чолов’яга, постійно щось бурмотячи собі під ніс. Час від часу він підходив до столу, щось записував. При чому, справа наліво, що неабияк здивувало дівчат, які стояли за однією з колон та потайки за ним спостерігали.

– Я знаю, що тут хтось є, – раптом голосно заговорив митець. – Ану виходьте, покажіться!

Непрохані гості вийшли зі своєї схованки, винувато опустивши очі.

– Здивований побачити тут юних леді! – посміхнувся він. – Ви звідки такі прудкі та як сюди потрапили?

– Ми з майбутнього, сеньйор да Вінчі. Це Наталка, а я Натуся.

– Одна на іншу схожа, як дві краплі води, – Леонардо вдивлявся в риси обличчя незнайомок. – Точно сестри!

– Так, щось у цьому роді! – закивали у відповідь.

– І що ж вас до мене привело з майбутнього? – чоловік не дуже довіряв такій версії, полюбляючи обґрунтовувати все з наукової точки зору.

– Хочемо про Вас і Ваше життя дізнатися, трішки поспостерігати за Вашою роботою. Нам в школі завдання дали твір написати.

– Думав, що мене вже нічим не здивуєш, а тут з’являєтеся ви дві й перевертаєте моє уявлення про світ. Дайте хоч сісти та все це обдумати.

– Ой, перепрошуємо, – мовила Натуся, – але у нас обмаль часу. Ми без дозволу відправилися у цю мандрівку в часі, й бабуся про це не знає.

– Ну добре, добре, дивні гості. Допоможу, чим зможу. Пішли, прогуляємося Ватиканським садом. Там і поспілкуємося.

Дівчата охоче погодилися.

– Про що ж хочете дізнатися? – мовив Леонардо, коли вони йшли стежкою в тіні дерев.

– Щось цікаве про Ваше життя, особливості характеру, риси, непритаманні іншим, – перераховувала Наталка. – Ну, наприклад, ми бачили, що ви пишете не так, як усі, а справа наліво.

– Так і є, – погодився вчений. – Я свої нотатки люблю зашифровувати. А ще я однаково добре пишу обома руками, так що жодних складнощів у мене при написанні нотаток не виникає.

– Як цікаво! – захопливо мовила Натуся. – А ще я читала, що за життя Ви змінили багато професій.

– Так, водиться і такий гріх за мною, – знову посміхнувся. – Ким я тільки не був: і художником, і винахідником, і вченим, і музикантом, і скульптором, і  математиком, й  анатомом, і кулінаром, і ботаніком, й архітектором, й інженером, і письменником. Не люблю сидіти на одному місці. Хоча дуже часто мені це шкодить у житті.

– Як так? – здивувалася Наталка. – Це ж чудово бути такою багатогранною особистістю.

– Може й так, але ж увага розфокусовується. Ні на чому не можу довго зосереджуватися. Все тягне щось нове спробувати. Ось зараз, перед тим, як ви тут зненацька з’явилися, писав план щодо пропонованого Папою осушення Понтійських боліт. Потім мав сюди, до саду, йти, займатися спостереженнями за живою природою. А на вечір вже подумував засісти над серією малюнків на тему всесвітнього потопу. І це ще не беручи до уваги роботу з нотатками для трактату про голосові зв’язки. Та й над картиною «Іван Хреститель» почав працювати.

– Вам потрібно тренінги проводити з тайм-менеджменту, – пожартувала Наталка. – «Як встигнути все!»

– Та якби я все встигав! – бідкався митець, проігнорувавши невідомі йому слова «тренінг» та «тайм-менеджмент». – А то почну одне, потім інше, а доробляти кому?

– Розумію, – зітхнула Натуся, яка і сама страждала від своєї неорганізованості. – Але ж Ви написали близько семи тисяч сторінок щоденників, а ще залишили по собі більш ніж чотириста креслень різних механізмів. Більшість з них лягли в основу сучасних машин та приладів, які ми в майбутньому широко використовуємо!

– Справді? – оживився вчений.

– Так, – запевнила його Наталка. – Ваша продуктивність та інноваційні ідеї вражають!

– Приємно це чути! Хоча мені й дійсно бракує дисципліни. Над однією Джокондою я працював шістнадцять років. Мене багато хто вважає повільним та непродуктивним. Я можу місяцями обдумувати сюжет картини, роками працювати над проєктом, а на пів дороги – просто піти геть, кинувши почате. Замовників постійно нервує мій робочий темп і через це ми часто конфліктуємо, але це все одно не змушує мене працювати швидше.