Розділ 5. Ще той да Вінчі

Поки бабуся Ельвіра з Річардом розмірковували, хто посмів потривожити їхній спокій і надіслати страшні сигнали через дзеркала та котів, у шкільному світі все йшло за наміченим планом.   Принаймні так здавалося на перший погляд.

Натуся та її копія — тепер офіційно Наталка, бо саме так її знали в школі — сиділи за столом у кімнаті, що пахла яблуками та зошитами, і обмірковували творче завдання з української мови.

— «Маленька історія великої людини»... — проговорила Наталка, наче смакуючи кожне слово. — Треба когось відомого. І щоб життя було цікаве.

— Саме так, — кивнула Натуся. — Може, Богдан Хмельницький? Чи Марія Кюрі?..

— Та ні, давай про Леонардо да Вінчі! Ми ж тільки вчора про нього фільм дивилися. Пам’ятаєш?

— Точно! — очі Натусі засяяли. — Він же і художник, і винахідник, і трошки чарівник у душі.

— То що, вмикаю комп’ютер? — вже тягнулася до клавіатури Наталка.

Проте Натуся хитро примружилась, і в її очах спалахнули знайомі пустотливі вогники.

— Не поспішай мережу використовувати, — сказала вона, ледь стримуючи усмішку. — У мене є краща ідея…

“Копія” насторожено глянула на свій “оригінал”.

— Що ти задумала? — обережно запитала Наталка.

— Т-с-с-с… — Натуся приклала палець до губ. — Зараз сама побачиш.

І перш ніж та встигла щось заперечити, чарівниця підвелася і попрямувала до ванної кімнати. Наталка, мов тінь, рушила за нею, перебираючи в голові можливі сценарії. 

Натуся підійшла до пральної машинки і почала виставляти циферблат на необхідну дату.

— Так… Ще секундочку і помандруємо, — прошепотіла вона, більше до себе, ніж до співрозмовниці.

— Помандруємо?.. — здивувалася Наталка. — Ти хочеш сказати…

— Саме так, — урочисто кивнула Натуся. — Ми не читатимемо про да Вінчі в інтернеті. Ми підемо до нього в гості.

Наталка зробила крок назад.

— Ти що, з глузду з’їхала? Це ж небезпечно!

— Без бабусі — не варто, знаю, — зітхнула Натуся. — Але я вже втомилася весь час боятися. І до того ж — ми лише на годинку. Забіжимо, подивимося, як він працює, поставимо кілька запитань…

— А якщо ми змінимо хід історії?..

— Не змінимо. Я знаю, як себе поводити. Обіцяю. Головне — не чіпай нічого і все буде гаразд.

Наталка розгублено закліпала очима. Знала, що від Ельвіри їм може прилетіти, але цікавість таки взяла гору.

— Добре… — нарешті мовила вона. — Але тільки на годинку. І якщо з нами щось погане станеться — це буде на твоїй совісті.

Після цих слів Натуся крутнула ручку пральної машини на цифру «1513», і світ навколо завібрував, наче натягнута до межі струна. Повітря загустіло, лампа над головою згасла, а простір почав згортатися, мов аркуш паперу, складений навпіл.

За мить дівчата вже стояли під високими арковими склепіннями, оздобленими фресками та позолотою, у просторій, напівтемній залі. Римський Бельведер. Приміщення ніби дихало століттями, а крізь відчинене вікно долинав запах квітів та каменю, нагрітого італійським сонцем.

У центрі кімнати туди-сюди нервово походжав чоловік із пишною бородою та проникливими очима. Він щось бурмотів, час від часу зупинявся біля великого дерев’яного стола, де на старовинному папері залишав записи, які... писав справа наліво! Цей дивний факт збентежив дівчат, які, затамувавши подих, ховалися за однією з колон.

— Я знаю, що тут хтось є, — раптом гучно промовив митець, не обертаючись.

Заскочені на гарячому, дівчата несміливо вийшли зі схованки. Натуся тримала копію за руку, а Наталка опустила очі, мов школярка, спіймана за списуванням.

— Здивований побачити тут юних леді, — митець усміхнувся куточком вуст, уважно вивчаючи їх. — Ви звідки такі прудкі та як сюди потрапили?

— Ми з майбутнього, сеньйор да Вінчі, — трохи затинаючись, але мужньо мовила Натуся. — Це Наталка, а я Натуся.

— Одна на іншу схожа, як дві краплі води, — зауважив Леонардо, звужуючи очі, ніби намагаючись розгледіти за їхніми рисами щось надприродне. — Точно сестри!

— Так, щось у цьому роді, — швидко підтвердили обидві, киваючи головами.

— І що ж вас привело до мене крізь століття? — запитав він, допитливо дивлячись на дівчат.

— Ми хочемо дізнатися про Ваше життя. Поспостерігати за Вашою роботою. Нам у школі твір задали — написати «маленьку історію великої людини».

Хвилину в кімнаті панувала тиша, яку порушував лише далекий спів пташок з саду за вікнами.

— Думав, що мене вже нічим не здивуєш, — зітхнув він, — а тут з’являєтеся ви дві й перевертаєте все моє уявлення про час, простір і логіку. Дайте хоч сісти та все це обдумати.