Розділ 4. Точна копія

Перше вересня цього року було дивнішим за попередні. Адже на «лінійку» у восьмий клас йшла не Натуся. Тобто не лише вона. А і її точна копія, начаклована стурбованою бабусею. Самій же учениці було дозволено тепер ходити вулицями лише під ковдрою-невидимкою. Псевдо-Натуся зовні нічим не відрізнялася від оригіналу. Ті ж самі неслухняні пасма рудуватого волосся, що спадали на симпатичне личко. Ті ж самі зелені очі з ледь помітними вогниками всередині. Ті ж самі хода та сміх. Проте при спілкуванні з нею відчувалося щось дивне. А що саме – ніхто навіть з рідних пояснити не міг.

На сімейній раді було вирішено, що Натуся перший тиждень уроків все ж буде присутня поряд зі своєю копією у школі. Прослідкує, чи ніхто нічого не підозрюватиме – ні вчителі, ні однокласники. Але вона буде для всіх невидимою.  

Тож у День знань псевдо-Натуся та чарівниця «під прикриттям» почимчикували на заняття. Дорогою їх наздогнав однокласник, Сашко Возинський.

– Привіт, Наталко! – радо мовив він. – Як канікули пройшли?

– Привіт, – відповіла дівчинка. – Добре, дякую. Їздила до Італії.

– Нічого собі! Заздрю! А мене батьки три місяці на город тягали.

– Ручна праця – корисна для здоров’я.

Сашко, вирішивши, що це був жарт, засміявся.

– Еге ж, добре за літо натренувався!

– Молодець, – похвалила псевдо-Натуся. – І маєш гарний вигляд. Підтягнутий, загорілий.

Хлопець почервонів від такої кількості компліментів.

– Дякую, ти теж дуже гарна, – тихо мовив він, опустивши очі. – Ну добре, у школі побачимось!

З цими словами Сашко помчав у бік школи.

– Ого, – прошепотіла з ковдри-невидимки Натуся. – Не знала, що у нього до мене симпатія. Ти легше з компліментами моїм однокласникам, особливо хлопцям. А то ще не так тебе зрозуміють.

– А хіба комплімент – це погано? – здивувалася копія.

– Все залежить від ситуації та людини, якій ти його робиш.

Коли псевдо-Натуся під пильним наглядом маленької чарівниці все ж дісталася до школи, відразу ж дізналася, що перший урок проводитиме класний керівник, учитель історії Вадим Сергійович.

Він привітав свій 8-А з початком навчального року, запитав усіх, як вони провели літні канікули. Справжня Натуся сиділа на підвіконні, непомітна для людського ока, і спостерігала за діями своєї копії. А та слухняно сиділа за партою, відповідала на поставлені запитання і не привертала до себе особливої уваги. Хоча один погляд на собі все ж ловила. Це був погляд Сашка Возинського, який сидів на останній парті й не відводив очей з дівчинки. Це все не залишилося непомітним для Вадима Сергійовича.

– Ну що, Возинський? – звернувся він до хлопця. – Поділися й своїми враженнями про канікули. Де був? Що робив?

Той, ніби щойно прокинувшись зі сну, вскочив на ноги й машинально відповів:

– На городі у бабці був. Усе літо.

У класі почулося тихеньке гиготіння.

– І все? Нічого цікавого з тобою за ці місяці не сталося? – не вгамовувався вчитель.

– А хіба ручна праця та допомога бабусі – нецікаві речі? – раптом вступилася за однокласника псевдо-Натуся. – З яких це пір мандрівки до моря чи відвідування інших країн у нас у пріоритеті?

Запанувала тиша. Наполоханий Сашко, червоний, як мак, дивився то на історика, то на об’єкт зітхань, боячись навіть поворушитись.

– А ти маєш рацію, Наталко, – мовив, посміхаючись, Вадим Сергійович. – Ручна праця ще й для здоров’я корисна. Он який Возинський у нас підтягнутий та засмаглий!

Напруження у класі враз зникло. Хлопці відразу почали показувати хлопцю великі пальці вгору. А дівчата – перешіптувалися, час від часу зиркаючи на дійсно змужнілого однокласника.

Натуся ж зрозуміла, що зі своєю копією потрібно буде провести серйозну розмову про поведінку в школі. Хоча в душі раділа, що хоч в неї вистачило розуму та сміливості заступитися за Сашка. Сама Натуся навряд чи на це б наважилася.