Розділ 4. Точна копія

Перше вересня цього року було дивнішим, ніж завжди. Здавалося б — звичайний ранок, запах свіжої випічки з кухні, клопоти з вибором одягу і, звісно ж, урочистий шкільний дзвоник. Проте цьогоріч усе йшло не за звичним сценарієм. Бо до восьмого класу прямувала не одна, а дві Натусі.

Перша — жива, справжня, зі “своїми тарганами” в голові. Друга — її ідеальна копія. Створена з тривоги, любові та найтоншої магії, яку бабуся Ельвіра здобула ще у студентські роки, вивчаючи заборонені розділи з книги “Тисяча й одне заклинання”.

Самій Натусі відтепер дозволялося з’являтися на людях лише під ковдрою-невидимкою.

І хоча псевдо-Натуся мала усе: довге, трошки хвилясте волосся, що вперто спадало на чоло, мрійливий вираз обличчя, ті ж самі ямочки на щоках і навіть шрам на коліні — все ж щось було не те.

На перший погляд вона здавалася справжньою: та сама хода, знайома манера закочувати очі, щойно мова заходила про дроби на уроці математики, і звичний дзвінкий сміх. Та попри все, вона була лише копією — і щось у ній відчувалося не так.

Фофа, яка того ранку допомагала збирати наплічник, нервово перебирала лапками блискавку:

— Мені це зовсім не до душі. Вона... надто тиха, надто слухняна. Наша Натуся такою не буває.

На сімейній раді напередодні вирішили: перевірити цей магічний експеримент особисто. Справжня Натуся піде до школи разом зі своєю копією. Але буде невидимкою. Вона зможе стежити, як поводитиметься її магічний двійник, як реагуватимуть учителі, чи запідозрять щось однокласники.

Вперше за всі роки вона почувалася шпигункою у власному житті. І це їй, чесно кажучи, навіть подобалося.

У День знань псевдо-Натуся та справжня чарівниця, закутана в ковдру-невидимку, неквапливо чимчикували знайомою дорогою до школи. Повітря було насичене тривожним передчуттям нових зустрічей і теплотою старих знайомств. 

Та раптом — кроки позаду й знайомий голос:

— Привіт, Наталко! — гукнув Сашко Возинський, один із найжвавіших однокласників, трохи розхристаний, з рум’яними щоками, немов щойно з розпеченого сонцем поля.

Псевдо-Натуся обернулася та всміхнулася:

— Привіт. Добре, дякую. Їздила до Італії.

Вона казала це рівно, як вивчену фразу. Та для Сашка це прозвучало наче казка.

— Нічого собі! Заздрю! — вигукнув він. — А мене батьки три місяці на город тягали…

— Ручна праця — корисна для здоров’я, — відказала копія з цілковитою щирістю.

Сашко спершу задумався на кілька секунд, але потім розсміявся. Вирішив, що це такий новий Натусин гумор.

— Еге ж! Добре за літо натренувався!

— Молодець, — похвалила вона, нахиливши голову трохи набік. — І маєш гарний вигляд. Підтягнутий, загорілий.

Справжня Натуся, що крадькома йшла поруч, ледь не перечепилася об власну ногу під ковдрою. Її щоки, як і у Сашка, набули багряного відтінку.

Хлопець збентежено почухав потилицю, глянув у землю, тоді знову на «Натусю» — й усміхнувся несміливо:

— Дякую... Ти теж дуже гарна… — промимрив він, ковтаючи слова. — Ну добре... у школі побачимось!

І, не чекаючи відповіді, помчав у бік подвір’я, ніби рятувався від власної сміливості.

Невидима Натуся видихнула:

— Ого… — прошепотіла вона. — Не знала, що в нього до мене симпатія…

А потім серйозніше додала:

— Ти легше з компліментами моїм однокласникам, особливо хлопцям, добре? А то ще не так тебе зрозуміють.

— А компліменти — це ж добре, правда? — перепитала копія здивовано.

— Все залежить від ситуації… і від людини, якій ти їх робиш, — зітхнула справжня Натуся. — Компліменти — це як спеції. Вони прикрашають, але в надлишку можуть усе зіпсувати.

Копія задумалась, а в її очах на мить промайнула легка тінь — ніби щось нове завантажилось до її штучної свідомості.

Натуся ж, крадькома кинувши погляд на постать Сашка, що через секунду зникла у натовпі інших учнів, ледь усміхнулась.

Коли псевдо-Натуся під пильним наглядом маленької чарівниці все ж дісталася до школи, відразу ж дізналася, що перший урок проводитиме класний керівник, учитель історії Вадим Сергійович.

Він привітав свій 8-А з початком навчального року, запитав усіх, як вони провели літні канікули. Справжня Натуся сиділа на підвіконні, непомітна для людського ока, і спостерігала за діями своєї копії. А та слухняно сиділа за партою, відповідала на поставлені запитання і не привертала до себе особливої уваги. Хоча один погляд на собі все ж ловила. Це був погляд Сашка Возинського, який сидів на останній парті й не відводив очей з дівчинки. Це все не залишилося непомітним для Вадима Сергійовича.