Розділ 1. Самі вдома

Натуся з Фофою стояли у ванній кімнаті, застиглі, мов статуї. На дзеркалі червоніла загрозлива фраза, написана помадою:

«НЕВЖЕ ВИ ДУМАЄТЕ, ЩО ЦЕ ВАМ ЗІЙДЕ З РУК?»

Через кілька довгих хвилин мовчанки, пальці дівчинки мимоволі стиснулись у кулак, а голос тремтів від внутрішнього напруження:

– Як думаєш, хто це зробив?

Фофа обережно ступила ближче, її пухнаста мордочка була зосередженою, а очі блищали, мов дві чорні намистини.

– Не знаю, але мені це дуже не подобається, – прошепотіла вона. – Тут щось темне… відчуваєш? Потрібно буде в усьому розібратися. Може, бабусі варто зателефонувати?

Натуся ще раз задумливо поглянула на напис, а потім відповіла:

– Вони ж з Річардом на Азорських островах. Не хочу їхній відпочинок псувати. Це все зачекає.

Фофа здивовано підвела брови.

– А тебе не турбує, що хтось заліз у нашу оселю? – зауважила вона роздратовано. – Тут же скрізь магічний захист стоїть. Хтось дуже сильний обійшов його…

Дівчинка зітхнула, підійшла до дзеркала й обережно провела пальцем по червоному напису. Помада лишила слід на її шкірі.

– Хто б це не був, але на магії знається безсумнівно, – мовила вона, не відводячи погляду від своїх рук. – Все ж, не варто нам поспішати з висновками. Дочекаймося бабусі. Тоді вже й теорії змови будуватимемо.

Фофа повільно кивнула. Її хвіст нервово сіпнувся, і вона ковзнула поглядом по стелі, ніби вгадувала, чи ще щось ховається в тіні.

– Мабуть, ти маєш рацію, – зрештою тихо погодилася вона. – Нехай закохані відпочинуть перед тим, як зіткнуться з новими проблемами… та новим ворогом.

На тому й порішили. На два тижні вони забудуть про дивні погрози на дзеркалі, а поки житимуть звичним для них життям. Білочка дивитиметься наукові програми та читатиме розумні книги. Натуся гулятиме з подружками – літо все ж таки! А ще практикуватиметься у дрібній магії, правда, лише під пильним наглядом Фофи.

Так, перший тиждень життя без бабусі минув майже непомітно. Усе було тихо й мирно, якщо не рахувати кількох дрібних непорозумінь. Але на другому тижні стався прикрий та дуже незвичний інцидент.

Якось ввечері, коли місяць, круглий і яскравий, зазирав у вікно Натусиної кімнати, дівчинка, загорнувшись у ковдру, бездумно гортала стрічку новин у Фейсбуку. Її погляд ковзав по дописах, але думки блукали десь далеко – можливо, на Азорських островах, де бабуся з дідусем Річардом насолоджувалися заслуженим відпочинком, а можливо, на останній вечірці Ганнусі, де запросили справжнього клоуна.

Фофа ж, наче відчуваючи щось лихе, не поспішала вкладатися спати. Вона вмостилася на ліжку своєї маленької господині та читала книгу. Вуха її були насторожі, а хвіст час від часу посмикувався.

І раптом… шурхіт. Ледь чутний, немов хтось провів лапою по паперовій обгортці. Білочка напружилася, вушка підвелися, очі блиснули:

– Ти нічого не чула? – тихо запитала вона.

– Ні, а що? – Натуся відірвалася від телефону.

– Нічого... Мабуть, здалося...

Та не встигла вона договорити, як знову долинув щось десь зашурхотіло.

Натуся миттєво скинула ковдру й підхопилася. Інстинктивно приклала палець до губ – «Тихо!». Поглядом швидко обшукала кімнату. Під руку потрапила настільна лампа — не найзручніша зброя, але, як то кажуть, аби щось.

Фофа вхопила бабусин капець — перевірений часом метод самозахисту. Так вони обидві, мов змовниці, ковзнули з кімнати й обережно попрямували в темряву коридору. Шурхіт долинав з кухні. Він то зникав, то знову з’являвся, тепер змішуючись із хрумким звуком — наче хтось із задоволенням пережовував щось кістляве.

– Що за... – прошепотіла Натуся, але не договорила.

Вона рвучко ввімкнула світло. Лампочка замерехтіла і спалахнула. Те, що вони побачили, змусило їх завмерти на місці.

На кухонній шафці, велично й нахабно, сидів чорний кіт. Величезний, мов пантера, з очима кольору розтопленого золота. Його лапи стискали рибину, яку він витяг з холодильника, а поряд — розкидані продукти та відчинена кватирка, крізь яку вривався теплий літній вітер, гойдаючи білосніжні фіранки.

Кіт навіть не поворухнувся. Навпаки — з викликом подивився у відповідь на їхні здивовані погляди. В його очах не було й натяку на страх — лише глузлива усмішка. Він спокійно повернувся до рибини, ніби промовляючи: «А що, хіба це заборонено?»

Фофа стиснула капець міцніше.

Натуся підняла лампу.

А кіт... тільки мружився задоволено, ніби все йшло саме за його планом.

– А ти ще звідки взявся? – брови Натусі піднялися на лоба від такої зухвалості тварини.