20. Невиправна помилка?

На вершечку дзвіниці собору Святого Марка, під самим небом Венеції, наші герої стояли мов укопані. Високо над площею, де ще лунали останні акорди вечірньої музики, а туристи поволі розходилися у вузькі провулки, вирувала зовсім інша атмосфера — тривожна, напружена, мов перед бурею.

Герцог раптово зупинився, підняв морду вгору і гучно втягнув носом повітря. Його шерсть настовбурчилася, очі спалахнули розумінням.

— Вона тут, — рикнув він низьким голосом. — Феоніла… я відчуваю її дуже близько.

І справді — за кілька кроків, на вузькому карнизі, спиною до них, стояла постать. Її розпатлане, мов сплутана павутина, волосся розвівав вітер. Коли вона обернулася, усмішка на її обличчі була не людською. Очі горіли диким вогнем, а в погляді було щось лихе та темне.

– Вітаю, вітаю, чесне панство! – театрально мовила Феоніла. – Ми вже вас зачекалися. Так і знала, що мій пес мене зрадить! Невдячна тварина. Та у цьому і полягала частина плану! Ви, навіть, трохи забарилися. Шоу мало початися о дев’ятій. Та бачу, що доведеться відкласти головний номер фестивалю ще на деякий час.

– Де моя бабуся? – вийшла вперед Натуся. – Що ти з нею зробила, стара відьмо??

– Ого! Бачу, Ельвіра тебе не навчила бути чемною, дівчинко! Хіба ж з дорослими так розмовляють???

– Я маю повне право розмовляти так з тією, що викрала мою бабусю! А тепер кажи, де вона!

– Не все відразу, – мовила чарівниця. – Молодь зараз така нетерпляча. Хоче все і відразу…

– Досить ламати комедію, Феоніло! – зі злістю у голосі викрикнув лорд. –  Що ти зробила з моєю коханою?

– Твоєю коханою? – огидно усміхнулась та. – Забагато коханих у неї, не вважаєш?

– Що ти таке кажеш??

Замість відповіді стара чаклунка зробила жест рукою і за ковдрою-невидимкою, яку вона зняла, сиділо двоє зв’язаних людей з ганчір’ям у роті. Вони виглядали знесиленими.

– Бабуся! – кинулася Натуся вперед, та невидимий паркан не пускав її.

– Магічний захист поставила, – відповіла на цю спробу Феоніла.

– А що тут робить Домінік? – поцікавився Жюль, який до цього часу не міг вимовити і слова. Стільки подій за кілька днів у житті привида не часто відбувається.

– Всьому свій час, мої любі, – саркастично мовила чарівниця. – Вмощуйтеся зручненько, а я вам усе розповім.

– Розв’яжи їх спочатку! – вступила у розмову Фофа. 

– Ага, зараз! Щоб вони мені щось заподіяли? В жодному разі! Знайшли дурну!

– Покінчімо з усім цим, Феоніло! – сказав лорд.

– От і я про те ж, Річарде! Хочу все вам розповісти й покінчити з усім цим! Тому не сперечайтеся, сідайте і слухайте!

Друзі зрозуміли, що нічого іншого їм не залишається, як послухатись цієї божевільної, і тому сіли на підлозі, готові слухати. Кожен з них, проте думав лише про одне – як визволити бабусю.

— Ось так вже краще, — задоволено підсумувала Феоніла, повільно проходжуючись перед присутніми, немов актриса на сцені. — Так ось, все почалося з того вечора, коли наші двоє закоханих вирішили відсвяткувати свою річницю у паризькому ресторані. Я здогадувалася, що цей вечір закінчиться освідченням. І в глибині душі раділа – нарешті Ельвіра перестане бути самотньою, а отже бажаною для Домініка.

Жюль мовчки обернувся до Фофи й промовив крізь зуби:

— Я не знаю, що мене більше вражає — її холодний розрахунок чи те, що вона сама цим пишається.

А Феоніла тим часом продовжувала: 

– Я в той же день пішла до в’язниці, в якій мій коханий відбував своє покарання за ту історію з нареченими, і розповіла йому про майбутню подію. Думала, що це нарешті поставить крапки в їхніх стосунках і він зрозуміє, що єдина вірна жінка в його житті – це я! Та не так сталося, як гадалося…

Натуся саркастично хмикнула:

— Так ось звідки ноги ростуть… Це ж ти дала йому шанс утекти!

– Цить! – крикнула чаклунка. – Не перебивай мене! Отож, – мовила вже спокійніше, – Домінік, змусивши мене повірити, що Ельвіра для нього більше не існує, приспав мою пильність і змусив мене звільнити його з в’язниці. Я наклала на нього заклинання невидимості й  коли охоронець побачив, що у камері нікого немає, відчинив грати і Домінік втік. Та побіг він тоді не до мене, як я на те сподівалася. А до своєї Ельвірочки. Саме він і викрав її з ресторану ще до того, як вона сказала Річардові «Так». Все ще сподівався переконати свою кохану, що лише він може зробити її щасливою. Та вона і чути нічого не хотіла.

Дівчинка знову її перебила:

— Ще б пак! Якби моя бабуся погодилась бути з ним, я б засумнівалася в усьому, що знала про неї!