20. Невиправна помилка?

На вершечку дзвіниці собору Святого Марка, під самим небом Венеції, наші герої стояли мов укопані. Високо над площею, де ще лунали останні акорди вечірньої музики, а туристи поволі розходилися у вузькі провулки, вирувала зовсім інша, тривожна атмосфера.

Герцог раптово зупинився, підняв морду вгору і гучно втягнув носом повітря. Його шерсть настовбурчилася.

– Вона тут, – рикнув він низьким голосом. – Феоніла! Я відчуваю її дуже близько.

І справді – за кілька кроків, на вузькому карнизі, спиною до них, стояла постать. Її розпатлане волосся розвівав вітер. Коли вона обернулася, усмішка на її обличчі була не людською. Очі горіли диким вогнем, а в погляді було щось лихе та темне.

– Вітаю, вітаю, чесне панство! – театрально мовила Феоніла. – Ми вже вас зачекалися. Так і знала, що мій пес мене зрадить! Невдячна тварина. Та у цьому і полягала частина плану! Ви, навіть, трохи забарилися. Шоу мало початися о дев’ятій. Та бачу, що доведеться відкласти головний номер фестивалю ще на деякий час.

– Де моя бабуся? – вийшла вперед Натуся. – Що ти з нею зробила, стара відьмо??

– Ого! Бачу, Ельвіра тебе не навчила бути чемною, дівчинко! Хіба ж з дорослими так розмовляють???

– Я маю повне право розмовляти так з тією, що викрала мою бабусю! А тепер кажи, де вона!

– Не все одразу, – мовила чарівниця. – Молодь зараз така нетерпляча. Хоче все тут і зараз…

– Досить ламати комедію, Феоніло! – зі злістю у голосі викрикнув лорд. –  Що ти зробила з моєю коханою?

– Твоєю коханою? – огидно усміхнулась та. – Забагато коханих у неї, не вважаєш?

– Що ти таке кажеш??

Замість відповіді стара чаклунка зробила жест рукою і за ковдрою-невидимкою, яку вона зняла, сиділо двоє зв’язаних людей з ганчір’ям у роті. Вони виглядали знесиленими.

– Бабуся! – кинулася Натуся вперед, та невидимий паркан не пускав її.

– Магічний захист поставила, – відповіла на цю спробу Феоніла.

– А що тут робить Домінік? – поцікавився Жюль, який до цього часу не міг вимовити й слова. Стільки подій за кілька днів у житті привида не часто відбувається.

– Всьому свій час, мої любі, – саркастично мовила чарівниця. – Вмощуйтеся зручненько, а я вам усе розповім.

– Розв’яжи їх спочатку! – вступила у розмову Фофа. 

– Ага, зараз! Щоб вони мені щось заподіяли? В жодному разі! Знайшли дурну!

– Покінчімо з усім цим, Феоніло! – сказав лорд.

– От і я про те ж, Річарде! Хочу все вам розповісти й покінчити з усім цим! Тому не сперечайтеся, сідайте і слухайте!

Друзі зрозуміли, що нічого іншого їм не залишається, як послухатись цієї божевільної, і тому сіли на підлозі, готові слухати. Кожен з них, проте думав лише про одне – як визволити бабусю.

– Ось так вже краще, – задоволено підсумувала Феоніла, повільно проходжуючись перед присутніми, немов актриса на сцені. – Так ось, все почалося з того вечора, коли наші двоє закоханих вирішили відсвяткувати свою річницю у паризькому ресторані. Я здогадувалася, що цей вечір закінчиться освідченням. І в глибині душі раділа – нарешті Ельвіра перестане бути самотньою, а отже бажаною для Домініка.

Жюль мовчки обернувся до Фофи й промовив крізь зуби:

– Я не знаю, що мене більше вражає – її холодний розрахунок чи те, що вона сама цим пишається.

А Феоніла тим часом продовжувала: 

– Я в той же день пішла до в’язниці, в якій мій коханий відбував своє покарання за ту історію з нареченими, і розповіла йому про майбутню подію. Думала, що це нарешті поставить крапки в їхніх стосунках і він зрозуміє, що єдина вірна жінка в його житті – це я! Та не так сталося, як гадалося…

Натуся саркастично хмикнула:

– Так ось звідки ноги ростуть… Це ж ти дала йому шанс утекти!

– Цить! – крикнула чаклунка. – Не перебивай мене! Отож, – мовила вже спокійніше, – Домінік, змусивши мене повірити, що Ельвіра для нього більше не існує, приспав мою пильність і змусив мене звільнити його з в’язниці. Я наклала на нього заклинання невидимості й  коли охоронець побачив, що у камері нікого немає, відчинив грати і Домінік втік. Та побіг він тоді не до мене, як я на те сподівалася. А до своєї Ельвірочки. Саме він і викрав її з ресторану ще до того, як та сказала Річардові «Так». Все ще сподівався переконати свою кохану, що лише він може зробити її щасливою. Та вона і чути нічого не хотіла.

Дівчинка знову її перебила:

– Ще б пак! Якби моя бабуся погодилась бути з ним, мій світ перевернувся б з ніг на голову! 

– Тоді Домінік звернувся до мене по допомогу, – ігноруючи цю репліку, продовжила Феоніла. – Він завітав до мене тоді, зранку, коли Фофа з Натусею вийшли на магічний зв’язок. Та не сказав нічого про викрадення. Замість цього попрохав у мене зілля переконання. Ніби то для теперішніх господарів його маєтку, щоб ті без зайвих заперечень покинули його домівку. 

Річард осудливо помахав головою. «Кохання дійсно робить людей сліпими…» – лише подумав він.