19. Відважна п’ятірка у Венеції

Жюль і Річард стояли на площі Сан-Марко й озиралися. Тисячі людей у яскравих масках ходили довкола них. 

– Ми дуже виділяємося серед натовпу, – зауважив письменник. – Нам також потрібно прикрити обличчя. Бач, як на нас дивляться!

– Дивляться, скоріш за все, на мене! – посміхнувся лорд. – І то, лише тому, що я розмовляю сам із собою. Тебе ж не видно, ти – ПРИВИД!

– От не думав, що ти акцентуватимеш на цьому увагу, – образився Жюль.

– Вибач, я не хотів вразити твою творчу душу, – винувато відповів Річард. – Ти маєш рацію, ходімо купимо маски. Адже Домінік може нас помітити, і тоді я можу забути про Ельвіру назавжди.

– Не хвилюйся, друже, – вже радісніше мовив привид, – ми знайдемо твою кохану, і я ще потанцюю на вашому весіллі.

На площі, залитій золотавим світлом ліхтарів, гомін набирав сили. Вуличні музиканти грали веселу тарантелу, жонглери підкидали у повітря вогняні кулі, а мім у білому костюмі, застигнувши у позі статуї, ледь помітно підморгував дітям, які сміялися і тягнули батьків до нього. Веселий шум, дзвінкий сміх, дружні розмови в маленьких кав’ярнях Венеції, створювали ілюзію чарівного сну, де не було тривог, лише вічне свято.

Але Річард не відчував радості. Він, замислений і напружений, купив у вуличного торговця дві звичайнісінькі білі маски, щоб приховати обличчя від допитливих очей. Одну він одягнув, а іншу – зачаклував для Жюля. Разом із привидом вони рушили до мосту Зітхань.

Річард спершись на поруччя, вдивлявся в обличчя закоханих, що цілувалися на тлі заходу сонця. Його серце стискалося. У нього перед очима спливало зовсім недавнє минуле – лише пів року тому він стояв тут поруч з Ельвірою. Вони були щасливі, немов у казці. А тепер... Тепер її не було. Її викрали. Вирвали з його життя, і він не зумів її вберегти. Розпач душив його зсередини.

Та раптом до нього донеслося:

– Натусю, обережно, не перехиляйся через борт. Ти ж упадеш!

– Фофо, я ж оглядаю місцевість! І маска ця незручна! Я в ній майже нічого не бачу!

– Фофа має рацію! Надворі темно, вода – теж темна. Пірнеш – ніхто не знайде!

– Герцоге, і ти туди ж! Досить мене опікати! Як ви не зрозумієте: Я ВЖЕ ДОРОСЛА!

Річард одразу ж впізнав цих «туристів» на гондолі.

– Натусю! Фофо! Ми тут! – вигукнув він, замахав руками з мосту.

Жюль і собі замахав руками. Але ніхто, окрім наших героїнь, його не помітив.

– Річарде! Жюлю! Як ви тут опинилися? – здивовано мовила Натуся. – Чекайте нас там. Ми зараз пришвартуємося.

Через декілька хвилин усі вже радісно обіймалися і вітали нового члена пошукової команди – Герцога.

– То все ж таки, як ви тут опинилися? – трішки згодом повторила своє питання дівчинка.

Лорд розповів про їхню знахідку у лісі. Натуся і собі поділилася усією зібраною інформацією.

– Ой, щось мені підказує, що Домінік – не головний поганець у цій історії, – припустив Жюль.

– Усе може бути! – погодилися інші. 

– Наразі нам потрібно знайти Феонілу! – зауважила Фофа і повернулася до Герцога. – Як думаєш, друже, зможеш взяти її слід?

Пес ствердно замахав головою.

– Тоді чого ж ми чекаємо! Гайда на пошуки!

Ну що, кінець вже скоро! Залишайтеся зі мною, щоб дізнатися, що ж там вигадала Феоніла!