19. Відважна п’ятірка у Венеції

Жюль і Річард стояли на площі Сан-Марко й озиралися. Тисячі людей у яскравих масках ходили довкола них. 

– Ми дуже виділяємося серед натовпу, – зауважив письменник. – Нам також потрібно прикрити обличчя. Бач, як на нас дивляться!

– Дивляться, скоріш за все, на мене! – посміхнувся лорд. – І то, лише тому, що я розмовляю сам із собою. Тебе ж не видно, ти – ПРИВИД!

– От не думав, що ти акцентуватимеш на цьому увагу, – образився Жюль.

– Вибач, я не хотів вразити твою творчу душу, – винувато відповів Річард. – Ти маєш рацію, ходімо купимо маски. Адже Домінік може нас помітити, і тоді я можу забути про Ельвіру назавжди.

– Не хвилюйся, друже, – вже радісніше мовив привид, – ми знайдемо твою кохану і я ще потанцюю на вашому весіллі.

На площі, залитій золотавим світлом ліхтарів, гомін набирав сили. Вуличні музиканти грали веселу тарантелу, жонглери підкидали у повітря вогняні кулі, а мім у білому костюмі, застигнувши у позі статуї, ледь помітно підморгував дітям, які сміялися і тягнули батьків до нього. У повітрі витав аромат свіжозвареної кави, вершкового джелато і легких парфумів. Веселий шум, дзвінкий сміх, дружні розмови в маленьких кав’ярнях Венеції, створювали ілюзію чарівного сну, де не було тривог, лише вічне свято.

Але Річард не відчував радості. Він, замислений і напружений, купив у вуличного торговця дві звичайнісінькі білі маски, щоб приховати обличчя від допитливих очей. Одну він одягнув, а іншу – зачаклував для Жюля. Разом із привидом вони рушили до мосту Зітхань.

Повітря тут було напоєне спогадами. Річард спершись на поруччя, вдивлявся в обличчя закоханих, що цілувалися на тлі заходу сонця. Його серце стискалося. У нього перед очима спливало зовсім недавнє минуле – лише пів року тому він стояв тут поруч з Ельвірою. Вони були щасливі, немов у казці. А тепер... Тепер її не було. Її викрали. Вирвали з його життя, і він не зумів її вберегти. Розпач душив його зсередини.

Та раптом до нього донеслося:

— Натусю, обережно, не перехиляйся через борт. Ти ж упадеш! — прозвучав переляканий голос Фофи.

— Фофо, я ж оглядаю місцевість! І маска ця незручна! Я в ній майже нічого не бачу! — обурено відповіла дівчина.

— Фофа має рацію! Надворі темно, вода — теж темна. Пірнеш — ніхто не знайде! — буркнув Герцог.

— Герцоге, і ти туди ж! Досить мене опікати! Як ви не зрозумієте: Я ВЖЕ ДОРОСЛА! — вибухнула Натуся з юнацьким максималізмом.

Гондола повільно пливла під мостом, її борт ледь торкався кам’яного причалу. Мов жива картина з іншого світу, вона ковзала по темній гладі каналу. Річард одразу ж впізнав цих “туристів”.

— Натусю! Фофо! Ми тут! — вигукнув він, замахав руками з мосту.

Жюль і собі замахав руками. Але ніхто, окрім наших героїнь, його не помітив.

– Річарде! Жюлю! Як ви тут опинилися? – здивовано мовила Натуся. – Чекайте нас там. Ми зараз пришвартуємося.

Через декілька хвилин усі вже радісно обіймалися і вітали нового члена пошукової команди – Герцога.

– То все ж таки, як ви тут опинилися? – трішки згодом повторила своє питання дівчинка.

Лорд розповів про їхню знахідку у лісі. Дівчата і собі поділилися усією зібраною інформацією.

– Ой, щось мені підказує, що Домінік – не головний поганець у цій історії, – припустив Жюль.

– Усе може бути! – погодилися інші. 

– Наразі нам потрібно знайти Феонілу! – зауважила Фофа і повернулася до Герцога. – Як думаєш, друже, зможеш її унюхати?

Пес ствердно замахав головою.

– Тоді чого ж ми чекаємо! Гайда на пошуки!