17. У лісі, лісі темному…

У той час, як наші дівчата намагалися переконати Герцога допомогти їм у пошуку зниклої бабусі, двоє літніх чоловіків теж не сиділи, склавши руки. Вони вже ходили темним лісом, що колись був садом із фотошпалер, у пошуках підказок.

Місяць був у повні. То тут, то там гукали сови. Часом над самими головами пролітали кажани. Нічна прохолода пробиралася крізь одяг і від цього ставало ще моторошніше.

– Не знаю, Річарде, що ми тут у цій темряві можемо знайти, – у розпачі після кількагодинних безрезультатних пошуків мовив Жюль. – Я хоч і привид, та навіть мені тут якось не по собі.

– Моя кохана жінка у біді, – мовив Лорд, – я не здамся, поки не знайду хоч щось, що допоможе нам у її пошуках.

– Думаєш, Домінік може скривдити Ельвіру?

– Не знаю, що у цього чаклуна у голові. Можливо хоче їй помститися за його ув’язнення. А може і плани у нього на мою наречену якісь є. Ти ж бачив записку. «Залиште НАС у спокої».

– Хто його зна, – задумався Жюль. – Може ти й маєш рацію. Може у них колись був роман.

– От і я так подумав. Але якщо у Ельвіри не було проблем із запроторенням його до в’язниці, не думаю, що їхні стосунки закінчилися дружбою навіки.

– Скоріш за все, ти правий… 

Раптом привид зупинився. Щось привернуло його увагу.

– Дивися, друже! Бачиш, там, під деревом. Щось блищить…

У траві під деревом дійсно лежало щось біле. Чоловіки підбігли до знахідки. Річард придивився уважніше, а потім взяв річ до рук. Це була маска. Біла, з прорізями для очей, розмальована по краях.

– Я знаю, звідки вона! – вигукнув Лорд.

– Звідки ж?

– Я подарував схожу Ельвірі, коли ми гуляли вуличками Венеції.

– Венеції? Тоді схоже, що наша наступна зупинка – Італія!