17. У лісі, лісі темному…

У той час, як наші дівчата намагалися переконати Герцога допомогти їм у пошуку зниклої бабусі, двоє літніх чоловіків теж не сиділи, склавши руки. Вони вже ходили темним лісом, що лише нещодавно був садом, у пошуках підказок. Колись яскраві, барвисті фотошпалери з квітами та метеликами, тепер перетворилися на зловісне місце, що не додавало оптимізму.

Місяць був уповні. То тут, то там гукали сови. Часом над самими головами пролітали кажани. Нічна прохолода пробиралася крізь одяг і від цього ставало ще моторошніше.

Річард і Жюль йшли мовчки. Їхні постаті то зникали у темряві, то знову з’являлися, коли місячне світло ковзало по доріжці між деревами. 

– Не знаю, Річарде, що ми тут у цій темряві можемо знайти, – у розпачі після кількагодинних безрезультатних пошуків мовив Жюль. – Я хоч і привид, та навіть мені тут якось не по собі.

– Моя кохана жінка у біді, – мовив лорд, – я не здамся, поки не знайду хоч щось, що допоможе нам у її пошуках.

– Думаєш, Домінік може скривдити Ельвіру? – занепокоєно прошепотів Жюль.

Він зупинився і нахилив голову, розглядаючи опале листя.

– Я не знаю, що у цього чаклуна в голові… – продовжив Річард, втупившись у морок попереду. – Можливо, він хоче їй помститися за те, що саме вона запроторила його за грати. А може, ще гірше… Можливо, він досі має якісь почуття до неї. І плани… «Дайте НАМ спокій» – пам’ятаєш, як було написано? Не «їй», не «їй дайте», а «нам»…

Жюль перевів погляд з сухого листя під ногами на свого друга.

– Хто його зна, – тихо мовив він. – Романи завершуються, але біль від розбитого серця залишається назавжди.

– От і я так подумав, – сказав Річард, зітхнувши. – Але якщо вона не вагалася свідчити проти Домініка заради справедливості, то не думаю, що між ними залишилися дружні почуття. Їхні стосунки точно не закінчилися миром… І вже точно не залишили після себе довіри.

– Скоріш за все, ти маєш рацію… – зітхнув Жюль.

Раптом привид зупинився. Щось привернуло його увагу.

– Дивися, друже! Бачиш, там, під деревом. Щось блищить…

Під старезним розлогим дубом у траві дійсно щось тьмяно мерехтіло. Обоє чоловіків підійшли ближче і Річард обережно взяв у руки знахідку. Його пальці здригнулися, коли він зрозумів, що саме тримає. То була біла карнавальна маска з вузькими отворами для очей і вишуканим орнаментом по краях.

Річард затамував подих, а потім промовив майже пошепки:

– Я знаю… знаю, звідки вона.

– Звідки ж? – Жюль нахилився ближче, вдивляючись у його обличчя.

Річард ледь усміхнувся.

– Я подарував таку саму Ельвірі багато років тому. Ми тоді гуляли вуличками Венеції. Вона сховалася за цією маскою, коли я спробував її поцілувати… 

Жюль мовчав, задумавшись про щось своє, особисте.

– Якщо ця маска тут – це знак, – лорд стиснув її в руці. – Вона лишила її нам. Або… це зробив хтось, хто хоче, щоб ми зрозуміли, куди рухатися далі. І якщо це слід – ми не маємо права його ігнорувати.

– Венеція, кажеш… – задумливо промовив Жюль. – Тоді, видно, наша наступна зупинка – Італія.

А поки наші герої вирушили у Венецію, не забудьте поставити вподобайку цій книзі, якщо ви чомусь і досі цього не зробили! Потіште письменницю))