17. У лісі, лісі темному…

У той час, як наші дівчата намагалися переконати Герцога допомогти їм у пошуку зниклої бабусі, двоє літніх чоловіків теж не сиділи, склавши руки. Вони вже ходили темним лісом, що лише нещодавно був садом, у пошуках підказок. Колись яскраві, барвисті фотошпалери з квітами та метеликами, тепер перетворилися на зловісне місце — з оголеними чорними стовбурами, похмурими гілками, схожими на кістляві руки, та густим опалим листям, що тихо шурхотіло під ногами.

Місяць був у повні. То тут, то там гукали сови. Часом над самими головами пролітали кажани. Нічна прохолода пробиралася крізь одяг і від цього ставало ще моторошніше.

Річард і Жюль йшли мовчки. Їхні постаті то зникали у темряві, то знову з’являлися, коли місячне світло ковзало по доріжці між деревами. 

– Не знаю, Річарде, що ми тут у цій темряві можемо знайти, – у розпачі після кількагодинних безрезультатних пошуків мовив Жюль. – Я хоч і привид, та навіть мені тут моторошно.

– Моя кохана жінка у біді, – мовив Лорд, – я не здамся, поки не знайду хоч щось, що допоможе нам у її пошуках.

— Думаєш, Домінік може скривдити Ельвіру? — голос Річарда злегка тремтів від занепокоєння.

Жюль зупинився і нахилив голову, розглядаючи опале листя.

— Я не знаю, що у цього чаклуна в голові… — продовжив лорд, втупившись у морок попереду. — Можливо, він хоче їй помститися за те, що вона не стала на його бік, коли його ув’язнили. А може, ще гірше… Можливо, він досі має якісь почуття до неї. І плани… — в його голосі прозвучали неприховані ревнощі. — «Дайте НАМ спокій» — пам’ятаєш, як було написано? Не «їй», не «їй дайте», а «нам»…

Жюль перевів погляд з сухого листя під ногами на свого друга.

— Хто його зна, — тихо мовив він. — Романи завершуються, але біль від розбитого серця залишається назавжди.

— От і я так подумав, — сказав Річард, стискаючи руків’я своєї палиці. — Але якщо вона не вагалася запроторити Домініка у в’язницю заради справедливості, то не думаю, що між ними залишилися дружні почуття. Їхні стосунки точно не закінчилися миром… І вже точно не залишили після себе довіри.

— Скоріш за все, ти маєш рацію… — зітхнув Жюль.

Раптом привид зупинився. Щось привернуло його увагу.

– Дивися, друже! Бачиш, там, під деревом. Щось блищить…

Під старезним розлогим дубом у траві ледь помітно світилося щось бліде. Обоє чоловіків підійшли ближче і Річард обережно взяв у руки знахідку. Його пальці здригнулися, коли він зрозумів, що саме тримає.

То була біла карнавальна маска з вузькими отворами для очей і вишуканим орнаментом по краях — золотисто-срібні узори, схожі на спалахи феєрверків на темному нічному небі.

Річард затамував подих, а потім промовив майже пошепки:

— Я знаю… знаю, звідки вона.

— Звідки ж? — Жюль нахилився ближче, вдивляючись у його обличчя.

Річард ледь усміхнувся, та в його очах світилася тінь давньої ніжності й болю.

— Я подарував схожу Ельвірі багато років тому. Ми тоді гуляли вуличками Венеції. Була ніч карнавалу. У повітрі бриніли мелодії скрипок, пахло жасмином і морською сіллю, а вона… вона сховалася за цією маскою, коли я спробував її поцілувати… В той вечір Венеція закохалася в неї, як і я…

Жюль мовчав, задумавшись про щось своє, особисте.

— Якщо ця маска тут — це знак, — лорд стиснув її в руці. — Вона лишила її нам. Або… це зробив хтось, хто хоче, щоб ми зрозуміли, куди рухатися далі. І якщо це слід — ми не маємо права його ігнорувати.

— Венеція, кажеш… — задумливо промовив Жюль. — Тоді, видно, наша наступна зупинка — Італія.