17. У лісі, лісі темному…

У той час, як наші дівчата намагалися переконати Герцога допомогти їм у пошуку зниклої бабусі, двоє літніх чоловіків теж не сиділи, склавши руки. Вони вже ходили темним лісом, що лише нещодавно був садом, у пошуках підказок. Колись яскраві, барвисті фотошпалери з квітами та метеликами, тепер перетворилися на зловісне місце з оголеними чорними стовбурами, похмурими гілками, схожими на кістляві руки, та густим опалим листям, що тихо шурхотіло під ногами.

Місяць був у повні. То тут, то там гукали сови. Часом над самими головами пролітали кажани. Нічна прохолода пробиралася крізь одяг і від цього ставало ще моторошніше. Річард і Жюль йшли мовчки. Їхні постаті то зникали у темряві, то знову з’являлися, коли місячне світло ковзало по доріжці між деревами. 

– Не знаю, Річарде, що ми тут у цій темряві можемо знайти, – у розпачі після кількагодинних безрезультатних пошуків мовив Жюль. – Я хоч і привид, та навіть мені тут моторошно.

– Моя кохана жінка у біді, – мовив Лорд, – я не здамся, поки не знайду хоч щось, що допоможе нам у її пошуках.

Жюль зупинився і нахилив голову, розглядаючи опале листя.

– Я не знаю, що у цього чаклуна в голові… — продовжив лорд, втупившись у морок попереду. — Можливо, він хоче їй помститися за те, що вона не стала на його бік, коли його ув’язнили. А може, ще гірше… Можливо, він має якісь почуття до неї. І плани… Як там було, пам’ятаєш? «Дайте НАМ спокій»! Не «їй», не «їй дайте», а «нам»…

Раптом привид зупинився. Щось привернуло його увагу.

– Дивися, друже! Бачиш, там, під деревом. Щось блищить…

Під старезним розлогим дубом у траві ледь помітно дійсно світилося щось бліде. Обоє чоловіків підійшли ближче і Річард обережно взяв у руки знахідку. То була біла карнавальна маска з вузькими отворами для очей і вишуканим орнаментом по краях.

Річард затамував подих, а потім промовив майже пошепки:

– Я знаю… знаю, звідки вона.

– Звідки ж? – запитав Жюль, нахилившись ближче.

– Я подарував схожу Ельвірі багато років тому. Ми тоді гуляли вуличками Венеції. Була ніч карнавалу. Вона сховалася від мене під маскою, коли я вже збирався її поцілувати… В той вечір я зрозумів, що безтями закохався…

Жюль мовчав, задумавшись про щось своє, особисте.

– Якщо ця маска тут – це знак, – лорд стиснув її в руці. – Вона лишила її нам. Або… це зробив хтось, хто хоче, щоб ми зрозуміли, куди рухатися далі. І якщо це слід, то ми не маємо права його ігнорувати.

– Венеція, кажеш… – задумливо промовив Жюль. – Тоді, видно, наша наступна зупинка – Італія.