16. Герцог

Сонце повільно ховалося за обрій, окреслюючи золотими променями вершини смерек і заливаючи останнім світлом гори. Натуся й Фофа стояли, притулившись одна до одної під ковдрою-невидимкою. Дівчинка знервовано тремтіла. А білочка  прислухалася до кожного шолоху.

Попереду них стояла та сама хатина Феоніли, на диво гарна, як для неприємної чаклунки. Побілені стіни були розмальовані розкішними квітами. З-під даху звисали зв’язки сухих трав, а на підвіконнях виднілися глиняні горщики з чебрецем та рутою. Ну хоч зараз змальовуй для якоїсь казкової ілюстрації.

Але найбільше увагу привертав пес, на ім’я Герцог.

Кремезний мастиф зі світлою шерстю. Його чорно-вугільна морда різко контрастувала з тілом. А в очах жила мудрість. Здавалось, Герцог бачив більше за інших. 

Виглядав він дуже шляхетно і міг би бути вартовим королівського палацу. Але проводив час, прислужуючи своїй дивакуватій господині. 

Пес пройшовся подвір’ям Феоніли, зупинився біля розлогого горіха, оглянув город. А потім, мабуть, втомившись від патрулювання, приліг відпочити у буді.

– Це і є твій друг? – тихенько запитала Натуся у білочки, показуючи на пса.

– Так, це він, – прошепотіла Фофа. – Як я вже казала, знайде будь-кого!

– Тоді нумо до нього! – дівчинці не терпілося познайомитися з Герцогом.

– Та зачекай, потрібно переконатися, що Феоніли немає поблизу.

– Ми ж під ковдрою-невидимкою! Ще й вечоріє. Тут стає якось моторошно! Хочеться швидше повернутися додому, поки зовсім не стемніло!

– Ну добре, добре… – Фофа поспішати не полюбляла, тим паче у важливих справах, та вона і сама відчувала, що її господиня має рацію. 

Вони потихеньку підійшли до собачої буди, перед входом в яку лежав її хазяїн.

– Герцог! – тихо позвала його Фофа.

Пес підвів голову, озирнувся навколо та, вирішивши, що йому почулося, знову влігся.

– Герцог! – вдруге покликала Фофа, трішки гучніше.

Пес здригнувся, підвів голову і вдивився у вечірнє повітря.

– Фофа? – його голос був глибоким. – Я щось тебе не бачу! Де ти?

– Та тихіше! – зашипіла білочка. – Хазяйка почує!

– Її вдома немає. Пішла ще дві години тому. Де ти?

Ковдра-невидимка м’яко впала додолу, розкриваючи дві постаті – маленьку білочку і тендітну дівчинку. Герцог урочисто вклонився гостям.

– Фофо, представиш мене юній пані? – запитав він.

– Так, звісно, де ж мої манери, – підхопилася білочка. – Герцог, познайомся з моєю господинею і найкращою подругою Натусею. Натуся – це мій давній друг Герцог!

– Дуже приємно познайомитися! – мовила дівчинка, роблячи невеличкий реверанс.

– Навзаєм! Тож чим зобов’язаний вашому візиту, панянки? – спокійно спитав він.

– Нам потрібна твоя допомога, Герцогу, – промовила Фофа, роблячи крок уперед. – Зникла Ельвіра. Її викрали. Ми майже впевнені, що причетний до цього Домінік. І тільки ти можеш її знайти.

Величний мастиф похитав головою.

– Ой, дівчата… Я вам дуже співчуваю, – його голос став сумним. – Але Феоніла категорично заборонила мені використовувати пошукові здібності у таких справах. Сказала: «Жодних винятків». Вона, до речі, знала, що ви прийдете.

– Яка ж вона підступна! – вигукнула Натуся. – Кажу вам, Феоніла щось приховує! Я це відчуваю! Вона ж могла нам допомогти, але навпаки – усе ускладнює!

Фофа глибоко вдихнула і наблизилася до пса.

– А вона сказала, чому забороняє? Чому тобі, Герцогу, не можна допомагати нам?

Мастиф зітхнув.

– Вона й не зобов’язана казати… – сказав тихо. – Я ж всього-на-всього домашня тварина.

– А ось ми з бабусею вважаємо Фофу повноправним членом нашої родини, – мовила Натуся. – Ми слухаємося її, довіряємо їй. Без неї ми б взагалі нічого не досягли.

Від цих слів очі Герцога потеплішали. Він подивився на білочку, а потім на її маленьку господиню й усміхнувся.

– Ну добре… – сказав він нарешті. – Допоможу вам. Розповідайте: що потрібно? Я готовий. Але діяти треба швидко, поки не повернулася Феоніла.

Як вам наш новий харизматичний персонаж?