13. Дивне послання

У кімнаті запала важка тиша. Кожен поринув у свої думки, які ставали дедалі тривожнішими. Адже якщо зібрати все, що вони знали на цю мить – то виходило не так вже й багато. Бабусю хтось викрав. Її останній слід – загадкове дзеркало у ванній кімнаті ресторану, яке затягнуло її всередину. Більше нічого. Жодного листа, жодної підказки. Навіть Річард, який бачив її востаннє, донині вірив, що Ельвіра покинула його з власної волі.

Пауза ставала гнітючою. Вона обростала тривогою, як старий будинок павутиною. 

Яка ймовірність, що бабуся ще жива? А якщо вона десь дуже далеко – за межами часу й простору? А раптом, в полоні, чи… думка урвалася на півслові, адже завершити її було страшно навіть у думках.

– Нам потрібно повертатися додому, – нарешті мовила Фофа, схрестивши лапки. Її голос звучав твердо. – Можливо, хтось із бабусиних знайомих нам телефонував. І є якась нова інформація. А ми тут – сидимо й гадаємо…

– Фофа має рацію, – підхопила Натуся, вчепившись у слова подруги, немов у промінчик надії. Вона хапалася за будь-яку думку, здатну довести, що все це — просто прикре непорозуміння, яке незабаром з’ясується. Хоча реальність говорила про інше.

– Я піду з вами, – раптово озвався Річард і рішуче підвівся з крісла. Його постава набула рішучості, а голос прозвучав твердо: — Ельвіра у небезпеці. І я більше не маю наміру сидіти, склавши руки!

– Я теж з вами, друзі! – вигукнув Жюль. Його напівпрозора постать ніби освітилася зсередини.

– Жюль, а як же ваш ресторан? – з тривогою запитала Фофа.

Той сумно посміхнувся.

– Кого я обдурюю? – зітхнув він. – Це не мій ресторан. Він просто названий у мою честь. Ніхто не помітить моєї відсутності. Бо ніхто мене й не бачить… Я просто – привид.

– Ні! – різко заперечила Натуся, зробивши крок до нього. Її очі палали. – Ви не просто привид. Ви – наш друг! Ви частина цієї історії. І без вас ми не зрушимо з місця!

Ці слова розтопили серце привида. Напівпрозоре обличчя Жюля посвітліло. Він уперше за довгий час відчув себе не просто тінню минулого, а справжньою частиною команди. Частиною теперішнього.

– Тоді рушаймо, – мовив Річард. У його голосі звучала тверда рішучість. Він підійшов до центру кімнати, де вже почав спалахувати знайомий блакитний вогонь. І от – прямо посеред кабінету – з’явився портал, мов розчахнута завіса в інший вимір.

Не вагаючись ні хвилини, Річард ступив уперед і зник у сяйві. За ним – Жюль. Потім – Фофа. І нарешті – Натуся. Її очі світилися надією, а в серці гучно відлунювала одна-єдина думка: «Бабусю, ми зробимо все можливе, щоб урятувати тебе…»

За кілька хвилин відважна четвірка вже нишпорила по кімнатах чарівної квартири, мов досвідчені слідопити. Пильні очі бігали по шафах, переглядали книги, обстежували письмовий стіл і навіть заглядав під килим.

 Кожен сподівався знайти бодай найменшу підказку, яка могла б пролити світло на зникнення Ельвіри.

Натуся, втомлено скинувши взуття, забігла до спальні. Здавалося, все було як завжди: знайомий аромат лаванди, старовинне ліжко з мереживним покривалом, вишиті подушки… Та вже за мить дівчинка закричала так, що у решти волосся стало дибки.

– Натуся! – вигукнув Річард і першим кинувся на крик. За ним – Фофа і Жюль.

Всі влетіли до кімнати і завмерли від жаху.

Там, де раніше стіну прикрашали теплі фотошпалери з чарівним садом – розквітлими магноліями, пташками, що співали на гілках, і яскравими метеликами – тепер була моторошна сцена, що змушувала серце стискатися.

Перед ними розкинувся темний ліс. Дерева, високі та голі, стояли мов мовчазні вартові, простягаючи свої чорні гілки вгору, наче прагнули схопити нічне небо. Між ними звивалася вузька, волога від туману доріжка, що губилася десь у гущавині. Опале листя вкривало землю і над усім цим нависав блідий повний місяць.

Картина була настільки реалістичною, що здавалося: якщо зробити крок уперед – тебе вмить засмокче всередину.

– Так це ж не наш квітучий сад, – прошепотіла Натуся, не зводячи погляду зі шпалер. Її голос тремтів.

– Це не просто зміна дизайну… – пробурмотів Жюль, уважно вдивляючись у зображення. – Це… щось магічне.

– Це послання, – прошепотіла Фофа. Її маленьке тільце здригнулося. – Я відчуваю... Хтось або щось залишило його для нас.

Натуся мовчки підійшла ближче. ЇЇ очі звузилися. Вона провела долонею по поверхні шпалер. Стіна була холодною як лід.

Фофа стала поряд. Вона нахилила голову набік, втупившись у зображення дерева на шпалерах. Її очі звузилися. Щось біле виднілося на одному зі стовбурів. Серце прискорено забилось.

– Що це?.. – прошепотіла вона, майже не усвідомлюючи, що вже ступила вперед.