12. Що ж робити далі?

– Яка ж сумна історія… – важко зітхнув Жюль.

– Зате дуже повчальна, – задумливо мовила Натуся. – Ось чому ми ніколи не подорожуємо в один і той же день. І бабусю ми теж спасти не можемо… принаймні поки не дізнаємося, куди вона зникла.

Її слова повисли в повітрі, залишаючи гірку тишу. Але раптом обличчя Жюля просвітліло, мов би вогник у темному коридорі.

– А ми ж забули ще про одну важливу особу, – вигукнув він, підіймаючи палець догори. – Особу, яка тут відіграє немале значення.

– Точно! Лорд! – білочка посміхнулася, її очі заіскрилися. – Він має бути десь у себе. Його ми давно не бачили…

– Можливо, він теж бабусю шукає, – припустила Натуся з надією в голосі.

– Тоді чого ми чекаємо? – з азартом вигукнув Жюль. – Вирушаємо до Річарда!

За кілька хвилин трійця вже стояла перед знайомою, але водночас дивною будівлею маєтку у вісімнадцятому столітті. Усе навколо, здавалося, потонуло в сірому серпанку. Йшов дощ. Небо було вкрито важкими темними хмарами.

На гілці великого дуба під вікнами, ніби вартовий, сидів чорний ворон. Його очі, чорні, мов вуглини, пильно вдивлялися в новоприбулих. Коли Жюль зробив крок уперед, птах лише нахилив голову, не злітаючи – ніби очікував на них. Від його погляду по спині Натусі пробіг холодок. Навіть білочка, зазвичай весела й балакуча, притихла, ховаючись за свою господиню. Від будинку віяло холодом. 

– Я не таким пам’ятаю це місце… – прошепотіла Натуся. – Воно було живим. Теплим. Навіть у похмурі дні тут відчувалося тепло і затишок. А тепер…

– Тепер з нього ніби висмоктали життя, – закінчив за неї Жюль. – Я вже починаю хвилюватися за Річарда… – додав він. 

Натуся несміливо постукала у двері. Та за дверима панувала мертва тиша. Вона постукала знову – цього разу голосніше. У відповідь – нічого. Дівчинка почала дратуватися. Дощ стікав по її щоках, а холод поступово пробирався крізь одяг.

– Хтось повинен бути всередині… – пробурмотіла вона і з останнім поривом надії гупнула у двері ще сильніше.

Двері ніби вагаючись, чи впускати їх, все ж повільно розчинилися.

Просторий вестибюль, який завжди зустрічав гостей теплим світлом канделябрів і духмяним ароматом сухих трав, тепер був занурений у морок і холод. Повітря було густим, підлога рипіла, а павутина звисала зі стелі, торкаючись обличчя тих, хто наважився увійти. Пил товстим шаром осів на меблях. А дзеркала були накриті тканиною, ніби хтось боявся побачити в них щось страшне.

– Мені одній здається, що ми щось неправильно розрахували? – озвалася Фофа, озираючись. Її маленьке тільце злегка тремтіло. – Складається таке враження, що тут давно ніхто не живе… Можливо, ми застрягли в якійсь петлі часу?

– Думаю, всьому цьому є краще пояснення, – пробурмотів Жюль, хоч у його голосі не вистачало звичного запалу. – Ходімо у кабінет Річарда. Якщо десь і є відповіді, то саме там.

Вони рушили вперед, кожен крок луною відгукувався у глибинах дому. Пройшовши вестибюль, вони звернули праворуч і зупинилися перед широкими, колись полірованими, а тепер подряпаними дубовими дверима.

Натуся на мить затримала подих, перш ніж потягнути за мідну ручку. Двері відчинилися з протяжним скрипом. І те, що відкрилося новоприбулим, змусило її зойкнути.

У напівтемному кабінеті, в якому завжди пахло чорнилом, книжками та тліючим деревом, панував морок. Єдиним джерелом слабкого освітлення був тьмяний вогник у каміні, що ледь жеврів, кидаючи на стіни химерні плями. Біля нього, у великому кріслі, сидів згорблений чоловік.

Його лице – сіре, мов попіл – застигло у виразі відчуження. Очі були розплющені, але порожні, мов у статуї. Вони дивилися просто у вікно, за яким розгулялася злива. Вітер бився у шибки, наче намагаючись прорватися всередину й забрати господаря з собою.

Сиве, розтріпане волосся спадало лорду на плечі. Халат, що колись був елегантним, висів на ньому, наче зшитий для когось іншого. На ногах – пошарпані капці, а на колінах – великий чорний кіт з жовтими як вогники очима. Тварина нерухомо дивилася на гостей, не кліпаючи, не зводячи погляду. Наче охороняла свого господаря.

– Річарде, – першим оговтався Жюль і підбіг до свого друга. – Що з тобою?

Лорд повільно відвів погляд від вікна і спантеличено поглянув на гостей.

– Жюль? – він повільно обернувся до дверей. – Натуся? Фофа?

Його голос, слабкий і монотонний майже нічого не виражав. Від цього компанії стало ще ніяковіше.

– Що з тобою, друже? – з турботою промовив Жюль, вдивляючись у бліде обличчя Лорда. – Ти наче привид!

Натуся не втрималася й усміхнулась. Почути таке від справжнього привида – було кумедно й моторошно водночас.