11. Сумна історія Велінди

Велінда була чарівницею-початківцем, хоч і не зовсім звичайною. Її мати – могутня й вельми шанована чаклунка Зоряна – належала до давнього роду світлих магів, і, здавалося, сама доля вписала магію у кров її дочки. Змалку дівчинка жила серед трав’яних пахощів і сяйва магічних сфер, у домі, де книги самі розгорталися на потрібній сторінці, а казки читалися пошепки з тіней на стінах.

Зоряна була суворою наставницею. Вона щоденно навчала доньку правильних пропорцій у зіллях, наполягала, щоби Велінда повторювала нові заклинання тричі: для точності, впевненості й поваги до сили. У їхній родині з покоління в покоління передавалася «Книга Світла» – товстелезний фоліант у сріблястій оправі, що пульсував слабким світлом, наче живий. У цій книзі містилися найцінніші знання магів роду: формули, пророцтва та таємні практики.

І ось коли Велінді виповнилося вісімнадцять, у ніч, коли небесні зірки утворили над дахом їхнього дому знак Місячної Пелюстки – символ зрілості чаклунки – відбувся урочистий обряд ініціації. На шию дівчини повісили магічний кулон у формі срібної краплі з рубіновим вогником усередині. Відтепер вона не просто вчилася чаклунства – вона володіла справжньою магічною силою. А разом із нею – правом мандрувати у часі й відвідувати інші світи.

Та, як то кажуть, сила без відповідальності – це дорога до біди.

Велінда, хоч і мала надзвичайний хист, геть не переймалася точністю. Заклинання вона читала навмання, інгредієнти зілля насипала на око – «а скільки там того порошку фіолетового лотоса треба? Ну, жменьку, може, дві…» – і ніколи не дочитувала рецепти до кінця. Вона вважала, що головне – це натхнення й «внутрішнє чуття», а не якісь там «мірки й застереження».

Наслідки не забарилися.

Ті, хто приходив до Велінди з надією на зцілення, часто виходив… дещо зміненим. Один бідолашний старенький, що скаржився на головний біль, наступного ранку прокинувся з рогами, мов у гірського козла. Молодиця, яка просила зілля для зрощення зламаної руки, несподівано виростила ще одну – прямо з плеча, додаткову. А чоловік, якого турбувала звичайнісіньке вздуття, раптово почав обростати густою чорною шерстю. І хоч він став напрочуд гарнющим вовкулакою – сам був цим не надто задоволений.

Крім усіх своїх безвідповідальних витівок, Велінда ще й мала прикру звичку – постійно губити свій магічний кулон. Цей артефакт, виготовлений із місячного срібла з серцевиною з вогняного каменю, був не просто прикрасою чи символом. Він був її єдиним ключем до повернення у власний час. Без нього чарівниця залишалася б блукати крізь епохи без змоги знайти шлях додому. Сам кулон, хоч і мав певну здатність самостійно повертатися до власниці, не завжди встигав за безглуздими пригодами Велінди.

Одного разу вона забула його у підземній бібліотеці Атлантиди. Іншого – впустила у кратер сплячого вулкану, куди полетіла шукати лавову квітку для якогось зілля краси. І щоразу серце її матері стискалося від тривоги. Зоряна знала: якби кулон зник назавжди – Велінда могла загубитися в часі й просторі навіки.

Така недбалість не могла пройти непоміченою. Старійшини не раз підіймали питання про те, щоб обмежити Велінді доступ до магії. Вони згадували приклади з історії, де подібна легковажність призводила до катастроф, і вважали, що дівчина ще не готова нести тягар чаклунської сили.

«Зв’язати її магію ще на кілька років», – пропонував один.

«Відібрати кулон доти, доки вона не пройде повторну перевірку часу», – додавав другий.

«Магія – не іграшка для веселих витівок!» – хором вигукували інші.

Але тоді, з високо піднятою головою, виступила Зоряна.

– Я ручаюся за свою доньку, – сказала вона твердо. – Кожна помилка – це урок. А кожен урок – крок до мудрості. Дайте їй шанс, і вона вас не підведе. Вона ще покаже, що її сила – не просто дар, а відповідальність. Велінда має світле серце.

Старійшини довго мовчали, потім ще довше радилися. Нарешті ухвалили рішення: шанс буде. Але з умовою – за Веліндою відтепер встановлюється негласне спостереження. Її дії фіксуватимуться, а її кулон – матиме вмонтовану систему безпеки, що повертатиме його до власниці у критичних ситуаціях.

Й це було мудре рішення, скажу я вам, і ось чому…  

Одного разу, коли захід сонця торкався верхівок дерев золотавим світлом, Велінда вийшла у ліс збирати рідкісні трави для зілля, що мало заспокоювати душевний біль. Саме в цей вечір і сталася зустріч, яка змінила хід її долі.

Лукар – таким було його ім’я – з’явився раптово. Юнак був вродливий настільки, що його обличчя здавалося виточеним з мармуру. Очі – глибокі, темні, повні таємниць, а усмішка – тепла й чарівна.

Їхня розмова була легкою. Вони сміялися, жартували, говорили про минуле і мріяли про майбутнє. А коли юнак обережно доторкнувся до руки Велінди, у її серці прокинулося щось нове – щось солодке, трепетне й небезпечне. Хоча він не належав до світу магії, це анітрохи не бентежило дівчину.  Навпаки – у його простоті та в очах, не затьмарених чаклунською гординею, вона знаходила те, чого їй завжди так не вистачало.

Вони почали бачитися все частіше. Юнак щоразу з’являвся, коли Велінда була сама. І щоразу він був ідеальним: уважним, лагідним, захопленим її історіями про магію. Зрештою, зачарована юнка не змогла більше приховувати своє щастя й одного дня привела його додому, щоб познайомити з матір’ю.