10. Дивне зникнення

На якусь мить наші мандрівники у часі завагалися. 

– Я не піду до жіночої вбиральні, – першим запротестував Жюль. – Чоловікам туди вхід категорично заборонений. Та й моє виховання не дозволило б цього зробити.

– Але ми не можемо залишити Вас тут самого, – зауважила Натуся.

– Так мене ж ніхто з людей не бачить! – зауважив привид.

– Зі звичайних людей – може і ні, – підтвердила білочка, – але ж лорд – незвичайний!

– Маєте рацію, – Жюль сумнівався. – Що ж робитимемо?

– Зробимо наступне, – Натуся лукаво посміхнулася. – Виходьте надвір, а ми із Фофою побіжимо до вбиральні. Коли все з’ясуємо, повернемося до Вас.

На тому і порішили. Письменник-привид залишився за дверима ресторану, розгублено озираючись, а наші героїні побігли за інформацією.

– Тільки говорити з бабусею не смій, – суворо попередила білочка, спритно пробираючись поміж стільців і столів. – Бо впливати на минуле – це табу! Можемо такого начудодіяти, що потім роками будемо мати наслідки. 

– Та знаю я, знаю, – сердито пробурмотіла Натуся, насупивши брови. – Ти зараз говориш, як бабуся: «нічого не чіпати», «ні з ким не говорити», «думай головою». А в результаті – вона сама у халепу й потрапила!

Фофа обурено пирхнула, але нічого не відповіла. Обидві чудово знали: сперечатися нема коли.

Вони нишком ковзнули між залами, тримаючись ближче до стін, поки, нарешті, не дісталися до коридору з написом «Toilettes». Коли двері до жіночої вбиральні відчинилися, дівчинка і білочка побачили те, що змусило їх завмерти.

Злякану бабусю засмоктувало у дзеркало. Її постать вже наполовину зникла у блискучій поверхні, а сама вона беззвучно кричала. Руки з останніх сил впиралися в раму, а очі – сповнені жаху – благали про допомогу.

Натуся, не тямлячи себе від хвилювання та забувши про пересторогу, зірвала з плечей ковдру-невидимку. Вона кинулася вперед, простягнула руки до дзеркала, в якому ще миготіло зображення бабусі.

– Тримайся-а-а! – пролунало в порожній вбиральні.

Але було запізно. Поверхня дзеркала злегка тремтіла, а бабусина постать вже щезла повністю, без сліду.

Натуся впала на коліна, б’ючи кулачками по холодній кахляній підлозі. 

– Що ж це таке?! – зойкнула вона, сльози блищали в очах, готові ось-ось скотитися по щоках. – Як так можна?! Хто це зробив?! Хто має стільки нахабства й сили, щоб викрасти одну з наймогутніших чарівниць?

Фофа обережно торкнулася лапкою плеча дівчинки.

– Ми її повернемо, – шепнула вона. – Обіцяю.

Натуся підняла голову.

– Бабусю викрали, – заговорила без вагань. – Але ж як професійно! Хтось же чекав, коли вона залишиться сама. Коли буде вразливою. Хтось дуже добре знав, що робить.

Вона підвелася і змахнула сльози з щічок.

– Але як же лорд?! – згадала вона раптом. – У залі ж залишився лорд!

Мандрівниці вибігли з вбиральні. За столиком, де ще десять хвилин тому сиділи закохані, було порожньо. Натуся з Фофою вибігли надвір. Біля дверей стояли два однаковісіньких привиди та сперечалися.

– Мусьє Жюль! – гукнула дівчинка й обидва чоловіки обернулися на її голос.

– Наталі! – один з них привітно помахав рукою. – Ну що, дізналися, де бабуся? 

– Її викрали, – знову ледь стримуючи сльози, відповіла та.

– Що-о-о? Та невже??? 

– Так, її затягнуло у дзеркало. Ми не встигли її врятувати… – Фофа теж була дуже засмученою.

– А Річард виходив із ресторану? – запитала у привида Натуся.

– Ой, я так посперечався зі своїм двійником із минулого, що і не помітив, – він розвів руками, а потім винувато додав: – Я перепрошую…

– Отож, маємо ще більше питань, ніж мали до цієї подорожі у часі, – зітхнула білочка. – Не хочеться цього визнавати, але шанс урятувати бабусю ми таки втратили.

Усі мовчали, роздумуючи над останніми словами. Першим після довгої паузи озвався Жюль:

– То, може, ще раз повернутися і спробувати?

– На жаль, це неможливо, – суворо, але спокійно відповіла Натуся, знову беручи себе в руки. – Спілка Чаклунів дозволяє мандрувати в один і той самий день лише раз. Щоб не створювати зайвої небезпеки для майбутнього.

Жюль невдоволено скривився й повів плечима:

– Як на мене, безглузде правило… Хіба не краще зробити кілька спроб, щоб бодай одна вдалася?

– А от і ні, – різко відказала Фофа. – Варто лише згадати, що сталося із Веліндою…

– Хто така Велінда? – одразу пожвавився привид-двійник, що приєднався до їхнього обговорення, – І що ж із нею сталося?

Натуся втупилася у нього з невдоволенням, зітхнула:

– Думаєте, у нас є час для історій?