10. Дивне зникнення

На якусь мить наші мандрівники у часі завагалися. 

– Я не піду до жіночої вбиральні, – першим запротестував Жюль. – Чоловікам туди вхід категорично заборонений. Та й моє виховання не дозволило б цього зробити.

– Але ми не можемо залишити Вас тут самого, – зауважила Натуся.

– Так мене ж ніхто з людей не бачить! – зауважив привид.

– Зі звичайних людей – може і ні, – підтвердила білочка, – але ж лорд – незвичайний!

– Маєте рацію, – Жюль сумнівався. – Що ж робитимемо?

– Зробимо наступне, – Натуся лукаво посміхнулася. – Виходимо надвір, залишаємо Вас там, а ми із Фофою побіжимо до вбиральні. А коли все з’ясуємо, повернемося.

На тому і порішили. Письменник-привид залишився за дверима ресторану, розгублено озираючись, а наші героїні побігли за інформацією.

– Тільки говорити з бабусею не смій, – суворо попередила білочка, спритно пробираючись поміж стільців і столів. – Бо впливати на минуле – це табу! Можемо такого начудодіяти, що потім роками будемо наслідки. 

– Та знаю я, знаю, – сердито пробурмотіла Натуся, насупивши брови. – Ти зараз говориш, як бабуся: «нічого не чіпати», «ні з ким не говорити», «думай головою». А в результаті – вона сама у халепу й потрапила!

Фофа обурено пирхнула, але нічого не відповіла. Обидві чудово знали: сперечатися нема коли.

Вони нишком ковзнули між залами, тримаючись ближче до стін, поки, нарешті, не дісталися до коридору з написом «Toilettes». Ковдра-невидимка ковзала по мармуровій підлозі, як тінь, не залишаючи жодного звуку. Коли двері до жіночої вбиральні відчинилися, дівчинка і білочка побачили те, що змусило їх завмерти.

Злякану бабусю засмоктувало у дзеркало. Її постать вже наполовину зникла у блискучій поверхні, а сама вона беззвучно кричала. Руки з останніх сил впиралися в раму, а очі — сповнені жаху — благали про допомогу.

Натуся, не тямлячи себе від хвилювання та забувши про пересторогу, зірвала з плечей ковдру-невидимку. Вона кинулася вперед, простягнула руки до дзеркала, в якому ще миготіло зображення бабусі.

– Тримайся-а-а! – пролунало в порожній вбиральні.

Але було запізно. Поверхня дзеркала злегка тремтіла, а бабусина постать вже щезла повністю, без сліду.

Натуся впала на коліна, б’ючи кулачками по холодній плитці.

– Що ж це таке?! – зойкнула вона, сльози блищали в очах, готові ось-ось скотитися по щоках. – Як так можна?! Хто це зробив?! Хто має стільки нахабства й сили, щоб викрасти одну з наймогутніших чарівниць?

Її голос лунав глухо, ніби в порожній порцеляновій чаші. Вбиральня, що хвилину тому була свідком неймовірного, тепер знову виглядала буденно. Наче нічого й не сталося. Наче бабуся ніколи тут і не була.

Фофа підійшла тихо-тихо, обережно торкнулася лапкою дівочого плеча. В її очах читалася турбота й сум.

– Ми її повернемо, – шепнула вона. – Обіцяю.

Натуся підняла голову.

– Це було не випадковістю, – сказала вона майже пошепки, але твердо. – Бабусю викрали. Цілеспрямовано. Підло. І професійно. Хтось чекав, коли вона залишиться сама. Коли буде вразливою. Хтось дуже добре знав, що робить.

Вона підвелася, змахнула сльози з щік і стиснула кулаки. У цю мить у ній прокинулося щось нове — сила, якої раніше не було. Ні, не магічна — внутрішня.

– Але як же лорд?! – згадала вона раптом. – У залі ж залишився лорд!

Мандрівниці вибігли з вбиральні. За столиком, де ще десять хвилин тому сиділи закохані, було порожньо. Натуся з Фофою вибігли надвір. Біля дверей стояли два однаковісіньких привиди та сперечалися.

– Мусьє Жюль! – гукнула дівчинка й обидва чоловіки обернулися на її голос.

– Наталі! – один з них привітно помахав рукою. – Ну що, дізналися, де бабуся? 

– Її викрали, – ледь стримуючи сльози, відповіла та.

– Що-о-о? Та невже??? 

– Так, її затягнуло у дзеркало. Ми не встигли її врятувати… – Фофа теж була дуже засмученою.

– А Лорд виходив із ресторану? – запитала у привида Натуся.

– Ой, я так посперечався зі своїм двійником із минулого, що і не помітив, – він розвів руками, а потім винувато додав: – Я перепрошую…

– Отож маємо ще більше питань, ніж мали до цієї подорожі у часі, – зітхнула білочка, оглядаючи свої маленькі лапки, мов шукала на них відповідь. – Не хочеться цього визнавати, але шанс урятувати обох ми таки втратили.

Усі мовчали, роздумуючи над останніми словами. Першим після довгої паузи озвався Жюль:

– То, може, ще раз повернутися і спробувати?