9. Освідчення

Після чаювання з імбирним печивом (яким ласували лише Натуся й Фофа) наші троє відважних шукачів пригод мовчки встали з-за столу й рушили до ванної кімнати.

Цього разу усе було налаштовано як слід: день, година, місяць і навіть точна хвилина. А ще, не бажаючи ризикувати, вони захопили з собою ковдру-невидимку. Під нею можна було сховати двох дорослих людей – або людину і білочку. Жюля й так ніхто не бачив. Одна з переваг привидів.

За хвилину всі вже стояли у самому серці нічного Парижа, перед розкішним рестораном на Ейфелевій вежі.

Люди в елегантному вбранні заходили всередину: пані у витончених вечірніх  сукнях, джентльмени в чорних фраках. Усі вони привітно кивали чарівній адміністраторці, яка тримала в руках книгу резервацій зі шкіряною обкладинкою.

Невидимі для людського ока, маленька чарівниця, білочка та привид прослизнули ближче до входу. І тут Жюль завмер.

– Як це я можу бути одночасно і тут, і там? – прошепотів він, вказуючи на себе – себто на того самого себе, але вчорашнього, який стояв на порозі ресторану, привітно киваючи кожному гостеві. Хоча ніхто його, звісно, не бачив – він же привид.

– Це ж елементарно! – прошепотіла Натуся. – Ви – це Ви, а той, що на вході – теж Ви, тільки вчорашній.

– Ех… Щось я заплутався, – буркнув Жюль, але махнув рукою. – Та нехай… Не втрачаймо часу! Здається, я вже бачу наших закоханих.

І справді – у затишному куточку, біля широкого вікна за столиком сиділа знайома пара. Бабуся посміхалася, а її долоня торкалася руки лорда, який у відповідь щось тихо говорив, схилившись до неї.

Сцена виглядала настільки чарівно, що навіть Фофа враз забула про свою місію й зачаровано спостерігала за закоханими.

– Ох… – тихенько зітхнула білочка. – Як у кіно.

Але через музику та загальний шум у залі, нашим мандрівникам у часі та просторі майже нічого не було чутно. Вони лише бачили, як губи бабусі щось шепочуть, як Річард сміється, як офіціант приносить до їхнього столу пляшку шампанського у срібному відерці з льодом.

– Нам треба ближче… – прошепотіла Натуся. – Ходімо, тільки дуже обережно.

І вони тихенько почали пробиратись поміж столиками. Одна пані чхнула, й Фофа ледь не пискнула від несподіванки. Джентльмен, що сидів поряд, нахилився по серветку, і Натуся ледь не перечепилася об його руку. Але, на щастя, їх ніхто не помітив. Ковдра-невидимка не підвела.  І підібравшись зовсім близько до пари, уся трійця почала уважно прислухатися до їхньої розмови.

– Як тобі взагалі тут, моя люба? – запитав Річард. – Не занадто шумно?

– Та ні, – усміхнулася та, – я нікого не помічаю, коли ти поряд зі мною.

Обличчя лорда просяяло.

– Знаєш, Ельвіро, я вже дуже давно хотів з тобою про дещо поговорити… – почав він несміливо.

– Дійсно? – бабуся здивовано поглянула на нього. – І про що ж?

– Негоже нам жити на два часи… Я хочу завжди бути поряд з тобою…

– Я теж, але ти ж знаєш, у мене онучка. Я за неї відповідаю і не можу покинути. Вона ж іще неповнолітня. А після того, що сталося з її батьками…

Серце Натусі на мить перестало битися. Бабуся завжди обходила тему загибелі її батьків. Дівчинка, як не розпитувала, прямих відповідей на свої питання не знала, як і подробиць цієї жахливої події. Знала лише, що це було якось пов’язане з протистоянням добрих та злих чарівників, чиє протистояння тривало вже не одне століття. Тож зараз вона затамувала подих у надії почути хоч якусь інформацію. Та лорд був іншої думки.

– Знаю, Ельвіро… Я хоч і не був особисто знайомий з твоєю дочкою та її чоловіком, але знаю, що для багатьох чарівників це було справжньою трагедією...

– Тому ти повинен мене зрозуміти, Річарде, я Натусю не покину. Я кохаю тебе і дійсно хочу проводити з тобою увесь час, але зараз, на жаль, це неможливо.

– Я знав, що ти так відповіси, тож маю для тебе трішки іншу пропозицію.

Лорд підвівся, витягнув з кишені невеличку коробочку, обшиту червоним оксамитом, і став на одне коліно. Усередині була неперевершена обручка з діамантом, що красиво виблискував усіма гранями у світлі ресторану. Бабуся від такої несподіванки сплеснула руками. На її очах забриніли сльози.

– Я не проситиму тебе зректися власної онучки. Я навіть не наполягатиму на переїзді до мене. Але якщо у тебе в серці вистачить місця для останнього на Землі романтика, я хочу запропонувати тобі мою руку і серце. Зроби мені таку честь, Ельвіро, стань моєю дружиною. Я буду завжди піклуватися про тебе і Натусю, оберігатиму вас від усіх негараздів. І якщо ти дозволиш мені, я навіть готовий до зміни століття проживання.

– Ти хочеш до нас переїхати? – здивовано мовила бабуся.

– Ти проти, кохана? – погляд Лорда ніби згаснув.

– Ні, ні, Річарде, мені просто потрібно запитати онучку, чи згодна вона. Тільки тоді я зможу відповісти на твою пропозицію.

– То це не категоричне «ні»? – у голосі чоловіка відчувалася надія.

– Звісно ні, коханий, – жінка взяла руку лорда у свої. – Я навіть прийму цю дивовижну обручку.