9. Освідчення

Напившись духмяного чаю та наївшись домашніх смаколиків — імбирного печива й теплого пирога з ожиною (пили і їли звісно лише Натуся та Фофа), — наші троє відважних шукачів пригод обмінялися рішучими поглядами, мовчки встали з-за столу й рушили до ванної кімнати — до тієї самої пральної машинки, що насправді була машиною часу.

Цього разу усе було налаштовано як слід: день, година, місяць і навіть точна хвилина. Жодних помилок, жодних випадкових мандрів в інше століття. А ще, не бажаючи ризикувати, вони захопили з собою ковдру-невидимку. Вона була м’яка, мов хмаринка, і світилася зсередини легким сріблястим сяйвом, що одразу згасало, щойно її натягали на себе. Під нею можна було сховати двох дорослих людей — або людину і білочку. Жюля й так ніхто не бачив – третя перевага привидів.

Один поворот ручки, коротке сяйво — і от вони вже стоять у самому серці нічного Парижа, перед розкішним рестораном із ліхтариками у формі лілій, мереживними навісами й легким ароматом ванілі та квітучого жасмину, що витав у повітрі.

Люди в елегантному вбранні заходили всередину: пані в блискучих сукнях з відкритими плечима, джентльмени в чорних фраках з бездоганними метеликами. Усі вони з посмішками кивали чарівній адміністраторці, яка тримала в руках книгу резервацій зі шкіряною обкладинкою.

Невидимі для людського ока, маленька чарівниця, білочка та привид прослизнули ближче до входу. І тут Жюль завмер.

– Як це я можу бути одночасно і тут, і там? – прошепотів він, вказуючи на себе — себто на того самого себе, але вчорашнього, який стояв на порозі ресторану, привітно киваючи кожному гостеві й відкриваючи двері. Хоча ніхто його, звісно, не бачив — він же привид.

– Це ж елементарно! – з виглядом вчительки підняла палець Натуся. – Ви – це Ви, а той, що на вході – теж Ви, тільки вчорашній. І не намагайтеся зрозуміти це логічно. Це магія.

– Ех… Щось я заплутався, – буркнув Жюль, але махнув рукою. – Та нехай… Не втрачаймо часу! Здається, я вже бачу наших закоханих.

І справді — у затишному куточку, біля широкого вікна, за столиком накритим червоною скатертиною сиділа знайома пара. Бабуся посміхалася, її очі лагідно світилися, а долоня торкалася руки лорда, який у відповідь щось тихо говорив, схилившись до неї.

Сцена виглядала настільки чарівно, що навіть Фофа враз забула про свою місію й зачаровано спостерігала за закоханими.

– Ох… – тихенько зітхнула білочка. – Як у кіно.

Але через гомін келихів, мелодійну музику та загальний шум у залі, нашим мандрівникам у часі та просторі майже нічого не було чутно. Вони лише бачили, як губи бабусі щось шепочуть, як Лорд нахиляється ще ближче, як офіціант приносить до їхнього столу пляшку шампанського у срібному відерці з льодом.

– Нам треба ближче… – прошепотіла Натуся. – Ходімо, тільки дуже обережно.

І вони тихенько почали пробиратись поміж столиками. Одна пані чхнула, й Фофа ледь не пискнула від несподіванки. Джентльмен, що сидів поряд, нахилився по серветку, і Натуся ледь не перечепилася об його руку. Але, на щастя, їх ніхто не помітив. Ковдра-невидимка працювала ідеально. Підібравшись зовсім близько до пари, уся трійця почала уважно прислухатися до їхньої розмови.

– Як тобі тут, моя люба? – запитав Річард, погладжуючи руку своєї коханої. – Не занадто шумно?

– Та ні, – усміхнулася та, – я нікого не помічаю, коли ти поряд зі мною.

Обличчя Лорда просяяло.

– Знаєш, Ельвіро, я вже дуже давно хотів з тобою про дещо поговорити… – почав він несміливо.

– Дійсно? – бабуся здивовано поглянула на нього. – І про що ж?

– Негоже нам жити на два часи… Я хочу завжди бути поряд із тобою…

– Я теж, але ти ж знаєш, у мене онучка. Я за неї відповідаю і не можу покинути. Вона ж іще неповнолітня. А після того, що сталося з її батьками…

Серце Натусі на мить перестало битися. Бабуся завжди обходила тему загибелі її батьків. Дівчинка, як не розпитувала, прямих відповідей на свої питання не знала, як і подробиць цієї жахливої події. Знала лише, що це було якось пов’язане з протистоянням добрих та злих чарівників та незгасного століттями конфлікту між цими силами. Тож зараз вона затамувала подих у надії почути хоч якусь інформацію. Та лорд був іншої думки.

– Знаю, Ельвіро… Ця втрата вплинула на всіх нас… Я хоч і не був особисто знайомий з твоєю дочкою та її чоловіком, але знаю, що для багатьох чарівників це було справжньою трагедією...

– Тому ти повинен мене зрозуміти, Річарде, я Натусю не покину. Я кохаю тебе і дійсно хочу проводити з тобою увесь час, але зараз, на жаль, це неможливо.

– Я знав, що ти так відповіси, тож маю для тебе трішки іншу пропозицію.

Лорд підвівся, витягнув з кишені невеличку коробочку, обшиту червоним оксамитом, і став на одне коліно. Усередині була неперевершена обручка з діамантом у вигляді півмісяця, що красиво виблискував усіма гранями у світлі ресторану. Бабуся від такої несподіванки сплеснула руками. На її очах забриніли сльози.