8. Знову в минуле?

У той час як Жюль Верн, неспокійно озираючись, блукав загадковими кімнатами, шукаючи бодай краплю спокою, Фофа з Натусею не гаяли часу. Вони вже сиділи біля великого дзеркала в передпокої і набирали номер старої знайомої бабусі – Феоніли. Вони затамували подих, очікуючи на з’єднання, та замість чаклунки побачили лише якісь розмиті тіні.

– Може, вона спить? – припустила юна чарівниця.

– Рано ще спати, – заперечила білочка, уважно вдивляючись у дзеркало. – Ой, так ось же вона!

Там нарешті почали чіткіше вимальовуватися фігури. Однак, замість очікуваного обличчя Феоніли, у відображенні замиготіли дві постаті. Вони жваво жестикулювали, схоже, що сперечалися. Та за мить все зникло. Дзеркало знову стало порожнім, ніби нічого не сталося.

– Спробуй ще раз, – попрохала Натуся. – Мабуть, чарівний зв’язок знову вийшов з ладу.

Вона зітхнула. Це вже було не вперше – чарівний дзеркальний канал частенько вередував. Особливо це дратувало бабусю. Ще б пак! Вона мала цілу компанію подруг, з якими ледь не щодня обговорювала свіжі новини магічної преси, плітки про нові зілля чи чутки про зниклих істот. Що тут скажеш – бути «відірваною від світу» бабуся не любила...

– Гаразд, – слухняно мовила Фофа і повторно набрала номер.

І цього разу все вийшло. Дзеркало засвітилося, і перед ними з’явилося зморшкувате обличчя Феоніли з пронизливими очима, схожими на чорні намистинки. 

– Натусю? Фофо? – сердито пробурмотіла чарівниця. – Чого це ви мені телефонуєте?

Вона навіть не спромоглася привітатися. Лише хижо витріщалася на них, ніби її зненацька відірвали від надзвичайно важливих справ.

Насправді, ті, хто зараз їй телефонував теж не палали ніжними почуттями до цієї бабусиної подруги. Та й «подругою» її назвати було важко. Скоріше, знайома. Бабуся і та рідко з нею спілкувалася. Лише двічі-тричі на рік. І лише для уточнення рецептури того чи того зілля, адже це було Феонілиною пристрастю. Хоч серед ночі її підіймай – скаже інгредієнти будь-якої настоянки чи відвару для заклинання.

Та й сама зовнішність чарівниці відштовхувала. Чорне довге волосся, в якому де-не-де пробивалися сиві волосинки, чорні очі, що ніби дивилися крізь тебе, суворе обличчя, довгий ніс, худа як жердина. Дати б мітлу – ну справжнісінька Баба Яга. І що бабуся в ній знаходила? Хіба мало чаклунок зі знанням трав? Але Ні Фофа, ні Натуся не знали відповідей на ці питання.

– То чого вам потрібно? – непривітно озвалася вона після паузи.

– Доброго дня, Феоніло, – Фофа взяла на себе ініціативу розмови. – Телефонуємо вам, бо бабуся пропала..

– Ельвіра зникла? – здивовано пробурмотіла чарівниця. Вона щось обдумувала. – А вона хіба не з Річардом зараз?

– Вони вчора були в паризькому ресторані… – почала було Натуся, обережно добираючи слова, але Феоніла миттєво, як завжди, обірвала її розповідь:

– То чого ви чекаєте? Рушайте туди!

– Я вже була там сьогодні зранку… – мовила дівчинка, злегка ніяковіючи.

– Тю, – розвела руками чаклунка, скрививши обличчя так, ніби з’їла лимон. – Чого ж ти туди зранку поперлася?

Ох, ця її манера говорити… 

– А коли ж мені туди летіти, якщо ми тільки декілька годин тому дізналися, що бабуся зникла? – заперечила Натуся, намагаючись стримати образу.

– От дурні, – знову буркнула Феоніла. – У вас що, машина часу зламалася? Повертайтеся у вчорашній вечір. У чому проблеми?

Фофа від прикрощів аж сплеснула лапками.

– Точно… – зітхнула вона, опускаючи очі. – Як це ми не додумалися?

– Я ж кажу, бо ДУРНІ! – відрізала чарівниця, не добираючи висловів і явно насолоджуючись власною кмітливістю.

– Так і зробимо! – впевнено промовила Натуся. – Дякуємо, Фіоні…

Але дзеркало вже погасло. Замість суворого обличчя Феоніли в ньому тепер відбивалися лише їхні збентежені.

– Ну що, по конях? – жваво запитала Фофа, вже стрімко скочуючись зі стільця.

– Так, так, неодмінно! – вигукнула Натуся. – Але спершу чай і печиво! Я просто вмираю з голоду!

Вона підвелася і вигукнула:

– Мусьє Жю-ю-юль! Ну що, чаюємо?