8. Знову в минуле?

У той час як Жюль Верн, неспокійно озираючись, блукав загадковими кімнатами, шукаючи бодай краплю спокою, Фофа з Натусею не гаяли часу. Вони вже сиділи біля великого овального дзеркала в передпокої, що правило їм за чарівний засіб зв’язку та легенько підсвічувалося зсередини м’яким блакитним світлом.

Фофа, делікатно клацаючи по сріблястій рамці, ввела комбінацію символів – номер старої знайомої бабусі, поважної чарівниці Феоніли. Вони затамували подих, очікуючи на з’єднання.

У дзеркалі запульсувало світло, а потім повільно почали з’являтися обриси – розмиті, майже примарні. Однак жодного знайомого обличчя видно не було.

– Може, вона спить? – припустила юна чарівниця. Її голос був трохи стомленим – подорожі в часі чи просторі, хоч і захопливі, залишали по собі втому, як після довгого свята.

– Рано ще спати, – заперечила білочка, обережно підкручуючи вусики. Вона уважно вдивлялася у химерні тіні в дзеркалі. – Ой, так ось же вона!

Там нарешті почали чіткіше вимальовуватися фігури. Однак, замість очікуваного обличчя Феоніли, у відображенні замиготіли дві постаті. Вони жваво жестикулювали, ніби сперечалися. Та ось – раптовий спалах, і все зникло. Дзеркало знову стало порожнім, ніби нічого не сталося.

– Спробуй ще раз, – Натуся невдоволено зморщила носик. – Мабуть, чарівний зв’язок знову вийшов з ладу.

Вона зітхнула. Це вже було не вперше – чарівний дзеркальний канал частенько вередував. Особливо це дратувало бабусю. Ще б пак! Вона мала цілу спільноту подруг, з якими ледь не щодня обговорювала свіжі новини магічної преси, плітки про нові зілля чи чутки про зниклих істот. Що тут скажеш – бути «відірваною від світу» бабуся не любила...

– Зараз спробую ще раз, – сказала Фофа і повторно набрала номер.

І цього разу все вийшло. Дзеркало засвітилося і з глибини повільно виникло обличчя – гостре, зморшкувате, з пронизливими очима, схожими на чорні намистинки. 

– Натусю? Фофо? – сердито пробурмотіла чарівниця. – Чого це ви мені телефонуєте?

Вона навіть не спромоглася привітатися. Її погляд був пильний, колючий, майже хижий – ніби її зненацька відірвали від надзвичайно важливих справ.

Насправді ті, хто їй зараз телефонував, недолюблювали цю бабусину подругу. Сама зовнішність чарівниці відштовхувала. Чорне довге волосся, в якому де-не-де пробивалися сиві волосинки, чорні очі, що ніби дивилися крізь тебе, суворе обличчя, довгий ніс, худа як жердина. Дати б мітлу – ну справжнісінька Баба Яга. І що бабуся в ній знаходила? Ні Фофа, ні Натуся не знали відповіді на це питання. Правда і чарівниці не зідзвонювалися часто. Лише двічі-тричі на рік. І все для уточнення рецептури того чи того зілля, адже це було Феонілиною пристрастю. Хоч серед ночі її підіймай – скаже інгредієнти будь-якої настоянки чи відвару для заклинання.

– То чого вам потрібно? – непривітно озвалася вона після паузи.

– Доброго дня, Феоніло, – Фофа взяла на себе ініціативу розмови. – Телефонуємо вам, бо бабуся пропала..

– Ельвіра зникла? – здивовано пробурмотіла чарівниця. Вона щось обдумувала. – А вона хіба не з Річардом зараз?

Натусі дивно було чути бабусине ім’я, адже для неї вона завжди була просто «бабусею».

– Вони вчора були в паризькому ресторані… – почала було Натуся, обережно добираючи слова, але Феоніла миттєво, як завжди, обірвала її розповідь:

– То чого ви чекаєте? Рушайте туди!

– Я вже була там сьогодні зранку… – мовила дівчинка, злегка ніяковіючи.

– Тю, – розвела руками чаклунка, скрививши обличчя так, ніби їй підсунули лимон без чаю. – Чого ж ти туди зранку поперлася?

Ох, ця її манера говорити… 

– А коли ж мені туди летіти, якщо ми тільки декілька годин тому дізналися, що бабуся зникла? – заперечила Натуся, намагаючись стримати образу.

– От дурні, – знову буркнула Феоніла. – У вас що, машинка часу зламалася? Повертайтеся у вчорашній вечір. У чому проблеми?

Фофа від прикрощів аж сплеснула лапками.

– Точно… – зітхнула вона, опускаючи очі. Вона перевела розгублений погляд на Натусю, яка виглядала не менш винною.

– Як це ми не додумалися?.. – пошепки додала білочка.

– Я ж кажу, бо ДУРНІ! – відрізала чарівниця, не добираючи висловів і явно насолоджуючись власною прямотою.

– Так і зробимо! – впевнено промовила Натуся. – Дякуємо, Феоні…

Але дзеркало вже погасло. Замість суворого обличчя Феоніли в ньому тепер відбивалися лише їхні збентежені.

– Ну що, по конях? – жваво запитала Фофа, вже стрімко скочуючись зі стільця.

– Так, так, неодмінно! – вигукнула Натуся. – Але спершу чай і печиво! Я просто вмираю з голоду!