7. Жюль, Фофа і дивна квартира

Білочка сиділа у передпокої, прямо навпроти великого старовинного дзеркала. Світло з вікна падало на її м’яку шубку, але вона його не помічала — вся її увага була зосереджена на товстому магічному телефонному довіднику, що лежав перед нею. Вона вже понад дві години невтомно дзвонила “магічним скайпом” бабусиним приятелькам, сподіваючись хоча б на натяк, хоча б на крихту інформації про її місцеперебування.

З дзеркала на неї з подивом дивилися стурбовані Ельвірині знайомі. Чарівниці бідкалися, зітхали, висловлювали співчуття і бажали успіху, проте жодна не могла допомогти. З кожним дзвінком на Фофиній мордочці відбивався вираз безпорадності, а блиск в очах тьмянів.

Коли в ванній кімнаті засвітилося блакитне світло порталу, Фофа навіть не обернулася. Її вуха ворухнулися, але вона залишалася зосередженою: щойно дійшла до літери «Ф» і вже збиралася набрати номер Феоніли, давньої подруги бабусі, яка мешкала у мальовничих Карпатах. І саме в цю мить за спиною пролунав голос:

– Фофо, привіт! А я з підмогою!

Білочка здригнулася, її пухнасте тільце напружилося, а потім вона повільно обернулася. У дверях стояла Натуся — злегка втомлена, але з блиском рішучості в очах. Поруч із нею — високий сивочолий чоловік із благородною поставою та проникливим поглядом, що ніби бачив крізь час і простір. Його прозоре тіло ледь мерехтіло у світлі, і Фофа одразу зрозуміла: перед нею — привид. Але який! У його манерах була вишукана стриманість.

– Мене звати Жюль Верн, – злегка вклонився чоловік. – А Ви, мабуть, Фофа?

Білочка підвелася, випросталася й, не відводячи очей з гостя, зробила граційний реверанс, наче справжня дама.

– Дуже приємно, мусьє. Так, мене дійсно звати Фофою.

– Білочка, що говорить… Та ще й французькою… – вражено пробурмотів письменник, не в силі приховати здивування.

– Вона в нас така! – з гордістю відповіла Натуся. А потім миттєво змінила тон і звернулася до Фофи з надією: – Що, ніяких новин?

Білочка повільно похитала головою. На її мордочці пробігла тінь смутку, така щира, що навіть привид — людина, яку складно чимось зворушити — мимоволі зітхнув.

– Нічого, – вирішила розрядити атмосферу дівчинка, – тепер із підмогою буде набагато легше. До того ж маю деяку інформацію від нашого нового знайомого щодо вчорашніх подій.

– Яку? – оживилася Фофа.

Жюль переказав ще раз побачене вчора у ресторані.

– Дуже дивно… – підбила підсумок усьому вищесказаному білочка. 

– І не кажи, – погодилася з нею Натуся. – Бачу, ти вже почала обдзвонювати усіх чарівників та чарівниць?

– Так, дійшла вже до «Ф», але, на жаль, ніхто нічого не знає, – зітхнула Фофа. – Збиралася ось Фіонілі зателефонувати.

– Давай разом! Жюль, а Ви поки можете відпочити з дороги. Почувайтеся як удома, – лагідно промовила Натуся.

Привид чемно кивнув і повагом рушив до глибини будинку. Йому було цікаво, куди ж занесло його цього разу — що за оселя ховає в собі чарівницю, білочку з манерами аристократки та портал до іншого виміру.

Зайшовши до кухні, Жюль із подивом озирнувся. Приміщення було теплим і затишним, з дерев’яними полицями, обвішаними пучками сушених трав та глиняними горщиками та баночками з написами: «М’ята для спокою», «Чебрець для рішучості», «Лаванда для сну без снів». Усе це виглядало ніби з ілюстрацій до дитячої книжки про магічний світ, де кожен предмет має душу, а кожна річ знає своє місце.

Письменник машинально потягнувся до однієї з шафок, аби дістати чашки та порадувати господинь чаєм (самому йому ні пити, ні їсти не потрібно було – одна з переваг привидів) — але не встиг торкнутися дверцят, як усе раптом… ожило.

Спершу легенько задзвеніли ложки, немов вітаючись. Потім з глибини шафи вигулькнули філігранні чашки, кожна різноколірна, мов пелюстка квітки. Вони дружно пурхнули в повітря й вишикувались у рядочок на столі. Блюдця рушили за ними, граційно підлетівши з нижньої полиці та безпомилково вмостившись на відповідні місця.

Кран сам відкрився — струмінь холодної джерельної води з дзвінким плюскотом наповнив чайник, який до того миттєво «підбіг» на маленьких латунних ніжках, а потім сам стрибнув на плиту. Тим часом мішечки з духмяними травами вже були на столі, чекаючи свого часу.

Їхні пахощі повільно закружляли у повітрі, змішуючись з теплим ароматом свіжої випічки. Дверцята духовки відчинилися, й печиво у вигляді тваринок з зоопарку попрямувало до столу, весело підстрибуючи просто у повітрі. Вони вишикувались на сріблястій таці, немов оркестр перед виступом. Баночки з варенням — з вишень, абрикосів та малини — закрутилися на місці й тихенько підкотилися до печива, немов кажучи: “З нами смачніше!”

Чайник уже почав тихо посвистувати — і перш ніж закипіти, плавно злетів із плити, здіймаючись у повітря мов балерина. Він схилився над заварником і з усією обережністю, властивою справжньому аристократу, почав наливати окріп, не проливши жодної краплі повз.