6. Дивна розмова

Вони сиділи на лавці у невеличкому скверику під тінню дерев. Натусі все здавалося сном. Ось вона, маленька чарівниця, сидить поряд із легендою світової літератури, яка, попри свій напівпрозорий стан, виглядає дуже навіть живо.

У голові її, однак, вирувала буря. «То що ж вчора сталося? Якщо Річард таки був поруч із бабусею, то куди вони зникли? Чому навіть Фофа цього не знає? Може це лорд захотів, щоб бабуся жила з ним у минулому і тому викрав її?»

Ніби підслухавши цю останню думку, привид привітно посміхнувся і врешті мовив:

– Я знаю Лорда вже давно. Він – шляхетна людина. І бабусі Вашої не скривдить, юна пані. Даремно Ви сумніваєтеся у його намірах. Вони – чисті як роса.

Натуся трохи знітилася.

– Та я і не думала ні про що таке… – пробурмотіла вона, втупивши погляд у свої кеди.

– Звісно, ні, звісно, ні, – кивнув привид із поблажливою усмішкою. – То, мабуть, моя бурхлива фантазія. Ми, митці слова, такі – навигадуємо собі всякого…

Він театрально зітхнув і лукаво підморгнув співбесідниці.

– То Ви бачили їх учора ввечері у себе в ресторані? – вирішила вона уточнити деякі деталі.

– Так, я був свідком освідчення, якщо Ви про це, – спокійно відповів привид. – Це був дуже зворушливий момент. Лорд став навколішки, тримаючи в руках каблучку, а Ваша бабуся вся світилася від несподіванки… й, мабуть, щастя.

– І знаєте, чим усе скінчилось? – обережно запитала дівчинка, затамувавши подих.

– Не зовсім, – знітився письменник.

– Як це, не зовсім? – здивовано поглянула на нього Натуся.

– Бо вони… покинули ресторан не разом, – мовив той.

– Справді? – Натуся вже не на жарт занепокоїлась. 

– Так, – кивнув Жюль. – Ельвіра підвелася і пішла до вбиральні. Минуло хвилин п’ять… десять… Спочатку все здавалося звичайним. Але вона так і не повернулася. Річард почав нервово озиратися, кілька разів підіймався з-за столу, ніби вагаючись – йти чи чекати. А потім – встав остаточно, залишив щедрі «чайові» на білосніжній скатертині й рушив у той же бік.

– І?

– І… – зітхнув Жюль, – ні вона, ні він у залу більше не повернулися. І це вже було по-справжньому дивно. Їхній стіл залишився порожнім до самого закриття ресторану.

Зникнення цієї закоханої парочки набувало ще більшої загадковості.

– А звідки Ви лорда знаєте? 

– Ми – старі приятелі. Він мені якось допоміг в одній делікатній справі з іншою чародійкою. Та це вже давня історія… – він зітхнув. – Навіщо минуле ворушити? Від цього тільки час згаємо. А бабусю Вашу так і не знайдемо. 

– Знайдемо? Ви що зі мною на пошуки зібралися? – здивовано мовила Натуся. У її плани аж ніяк не входив партнер-привид, хоч і поважний та відомий в усьому світі. 

– Звичайно! – вигукнув Жюль і підвівся з місця. – Невже Ви, юна пані, подумали, що я можу Вас ось так просто залишити й дозволити самій мандрувати у часі та просторі? 

– Я думала Фофу попросити… – винувато потупила очі дівчинка. 

– Хто це – Фофа? Ваша подруга? 

Натуся усміхнулася. 

– Це наша домашня улюблениця. Білочка. Але не спішіть мене засуджувати. Вона дуже розумна та кмітлива. А ще розсудлива й обачна.

Письменник здивовано підвів брови.

– Познайомите? – обережно перепитав він, наче боявся здатися нетактовним.

– Авжеж, – зраділа Натуся. – Думаю, вона не буде проти Вашої компанії. Впевнена, що Ви їй сподобаєтесь!

– Ви її ще питати збираєтеся? – не приховуючи роздратування, обурився Жюль, який не звик, що якісь рішення приймаються без його участі.

– Ну звичайно! – заявила дівчинка, гордо піднявши підборіддя. – Коли бабусі вдома немає, Фофа в нас за головну. Вона, до речі, і зараз займається пошуками. Її не хвилює, привид Ви, живий, чи з іншої галактики. Вона оцінює не за виглядом, а за вчинками.

– Ви мене заінтригували, мадмуазель Наталі, – з усмішкою визнав Жюль. – І коли ж я матиму честь познайомитися з цією... е-е... надзвичайною білкою?

– Та хоч зараз і рушаймо! – рішуче сказала Натуся й підвелася з лавки. – Наступна зупинка – Україна!

Так, так... Хто там ще улюбленій авторці не поставив вподобайку? Ану гайда виправляти!:)