6. Дивна розмова

Вони сиділи на лавці у невеличкому скверику під тінню дерев. Повітря було насичене ароматом цвітіння, а листя кленів ледь чутно шелестіло, перегукуючись із вітром, ніби шепотіло якісь давні таємниці. М’яке, тепле світло пробивалося крізь густі віти, утворюючи на землі мереживо з тіней і сонячних плям. Навколо панувала спокійна, навіть трохи медитативна тиша — настільки незвична після метушливого ранку в туристичній зоні. 

Все це здавалося Натусі сюрреалістичним, мов сон: вона, маленька чарівниця, сидить поряд із легендою світової літератури, яка, попри свій примарний стан, виглядає дуже навіть життєво. Її очі ковзали по обличчю Жюля Верна — сиве волосся, витончені риси, примружений погляд людини, що бачила значно більше, ніж будь-хто з живих. Але найпомітнішим було те, з якою теплотою він дивився на неї — без осуду, без зверхності. Наче дідусь, якому можна довіритися.

У голові Натусі, однак, вирувала буря. “Чому саме я? Чому саме тепер? Це випадковість чи доля? Чи справді привид може бути ключем до розгадки? І якщо Річард був поруч із бабусею вчора ввечері, то куди вони зникли? Чому навіть Фофа не знає? Може це Лорд захотів, щоб бабуся жила з ним у минулому і тому викрав її?”

Ніби підслухавши цю останню думку, привид привітно посміхнувся і врешті мовив:

– Я знаю Лорда вже давно. Він – шляхетна людина. І бабусі Вашої не скривдить, юна пані. Даремно Ви сумніваєтеся у його намірах. Вони – чисті як роса.

Натуся трохи знітилася.

– Та я і не думала ні про що таке… – пробурмотіла вона, втупивши погляд у свої кеди.

– Звісно, ні, звісно, ні, – кивнув привид із поблажливою усмішкою. – То, мабуть, моя бурхлива фантазія. Ми, митці слова, такі – навигадуємо собі всякого…

Він театрально зітхнув і лукаво підморгнув.

Натуся ж тим часом не відводила від нього очей. У кожному русі привида, в кожному слові, навіть у його мовчанці вона намагалася відшукати щось більше — натяк, шпаринку, якусь недомовленість, що допомогла б їй розгадати головну таємницю: де бабуся, і що насправді сталося в ту ніч?

– То Ви бачили їх учора ввечері у себе в ресторані? – вирішила вона уточнити деталі, намагаючись говорити спокійно, хоч серце вже пришвидшено билося у грудях.

– Так, я був свідком освідчення, якщо Ви про це, – спокійно відповів привид і ледь усміхнувся, пригадуючи вчорашню сцену. – Це був дуже зворушливий момент. Лорд став навколішки, тримаючи в руках каблучку, а Ваша бабуся вся світилася від несподіванки… й, мабуть, щастя.

– І знаєте, чим усе скінчилось? – обережно запитала дівчинка, затамувавши подих.

– Не зовсім, – знітився письменник.

– Як це, не зовсім? – здивовано поглянула на нього Натуся. Вона щиро вірила, що Жюль Верн бачив усе до кінця.

Привид замовк. Його погляд потемнів, а з обличчя зникла легка усмішка. У його прозорих очах промайнула тінь.

– Бо вони… покинули ресторан не разом, – нарешті мовив тихо, майже пошепки.

– Справді? – Натуся вже не на жарт занепокоїлась. Щось у голосі привида викликало в неї передчуття, що все складніше, ніж здавалося.

– Так, – кивнув Жюль. – Бабуся Ваша підвелася і пішла до вбиральні. Минуло хвилин п’ять… десять… Спочатку все здавалося звичайним. Але вона так і не повернулася. Річард почав нервово озиратися, кілька разів підіймався з-за столу, ніби вагаючись – йти чи чекати. А потім – встав остаточно, залишив щедрі «чайові» на білосніжній скатертині й рушив у той же бік.

– І?

– І… – зітхнув Жюль, – ні вона, ні він у залу більше не повернулися. І це… вже було по-справжньому дивно. Їхній стіл залишився порожнім до самого закриття ресторану. І ніхто – жоден працівник, від швейцара до кухаря – не бачив, як вони вийшли.

Вітер злегка грався листям, і в його шелесті Натуся відчула тривожне передчуття. Зникнення бабусі та її коханого набувало ще більшої загадковості. І з кожним словом привида вона все більше розуміла: ця історія лише починається.

– А звідки Ви Лорда знаєте? 

– Ми – старі приятелі. Він мені якось допоміг в одній делікатній справі з іншою чародійкою. Та це вже давня історія… – він зітхнув. – Навіщо минуле ворушити? Від цього тільки час згаємо. А бабусю Вашу так і не знайдемо. 

– Знайдемо? Ви що зі мною на пошуки зібралися? – здивовано мовила Натуся. У її плани аж ніяк не входив партнер-привид, хоч і поважний та відомий в усьому світі. 

– Звичайно! – вигукнув Жюль і підвівся з місця. – Невже Ви, юна пані, подумали, що я можу Вас ось так просто залишити й дозволити самій мандрувати у часі та просторі? 

– Я думала Фофу попросити… – винувато потупила очі дівчинка. 

– Хто це – Фофа? Ваша подруга?