6. Дивна розмова

Вони сиділи на лавці у невеличкому скверику під тінню дерев. Листя злегка шуміло від ніжного подиху вітерця. Сонце де-не-де пробивалося крізь густі віти старих кленів. Все здавалося Натусі сюрреалістичним. І лише поодинокі перехожі руйнували ілюзію нереальності подій.

Ніхто не хотів першим порушувати тиші. У дівчинки в голові крутилося безліч запитань. Чому я зустріла привида відомого письменника? Чи знає він, де зараз бабуся? Чи не пора вже рушати у 18 століття на пошуки закоханих? Чи бачив Жюль Верн їхні заручини? Що може такого розповісти, що допоможе у пошуках? Може це Лорд захотів, щоб бабуся жила з ним у минулому і тому викрав її?

Ніби підслухавши цю останню думку, привид привітно посміхнувся і врешті мовив:

– Я знаю Лорда вже давно. Він – шляхетна людина. І бабусі Вашої не скривдить, юна пані. Даремно Ви сумніваєтеся у його намірах. Вони – чисті як роса.

– Та я і не думала ні про що таке, – знітилася дівчинка.

Звісно ні, – вирішив підіграти їй письменник. – То, мабуть, моя бурхлива фантазія. Ми, митці слова, такі – навигадуємо собі всякого…

І він лукаво підморгнув Натусі. Та лише пильніше вдивлялася в обличчя привида, намагаючись знайти там відповіді на непоставлені ще питання.

– То Ви бачили їх учора ввечері у себе в ресторані?

– Так, я був свідком освідчення, якщо Ви про це.

– І знаєте, чим усе скінчилось? – обережно запитала дівчинка.

– Не зовсім, – знітився письменник.

– Як це, не зовсім? – вже зовсім здивовано поглянула на співбесідника Натуся.

Привид замовчав. У його очах промайнула тінь сумніву і водночас якогось смутку.

– Бо вони покинули ресторан не разом.

– Справді?

– Бабуся Ваша вийшла до вбиральні, але звідти так і не повернулася. Приблизно за десять хвилин Лорд почав нервово озиратися, потім встав, залишив “чайові” на столику і теж пішов у напрямку до вбиральні. Але і він до зали вже не повернувся.

– А звідки Ви Лорда знаєте?

Ми – старі приятелі. Він мені якось допоміг в одній делікатній справі з іншою чародійкою. Та це вже давня історія… – він зітхнув. – Навіщо минуле ворушити? Від цього тільки час згаємо. А бабусю Вашу так і не знайдемо.

– ЗнайдеМО? Ви що зі мною на пошуки зібралися? – здивовано мовила Натуся. У її плани аж ніяк не входив партнер-привид, хоч і поважний та відомий в усьому світі.

– Звичайно! – вигукнув Жюль і підвівся з місця. – Невже Ви, юна пані, подумали, що я можу Вас ось так просто залишити й дозволити самій мандрувати у часі та просторі?

– Я думала Фофу попросити… – винувато потупила очі дівчинка.

– Хто це – Фофа? Ваша подруга?

Натуся усміхнулася.

– Це наша домашня тваринка. Білочка. Але не спішіть мене засуджувати. Вона дуже розумна та кмітлива. А ще розсудлива й обачна. За нею – як за кам’яною стіною.

Письменник здивовано підвів брови.

– Познайомите?

– Авжеж, – зраділа Натуся. – Думаю, вона не буде проти Вашої компанії.

– Ви її ще питати збираєтеся? – не приховуючи роздратування, запитав Жюль.

– Ну звичайно! Коли бабусі вдома немає, Фофа в нас за головну. Вона, до речі, і зараз займається пошуками.

– Ви мене заінтригували. І коли ж я матиму честь познайомитися з цією диво-тваринкою?

– Та хоч зараз і рушаймо! – Натуся теж підвелася. Через декілька секунд перед ними з’явився ледь видимий портал. – Тримайте мене міцно за руку. Наступна зупинка – Україна!