6. Дивна розмова

Вони сиділи на лавці у невеличкому скверику під тінню дерев. Листя злегка шуміло від ніжного подиху вітерця. Сонце де-не-де пробивалося крізь густі віти старих кленів. Все здавалося Натусі сюрреалістичним. І лише поодинокі перехожі руйнували ілюзію нереальності подій. 

Ніхто не хотів першим порушувати тиші. У дівчинки в голові крутилося безліч запитань. Чому я зустріла привида відомого письменника? Чи знає він, де зараз бабуся? Чи не пора вже рушати у 18 століття на пошуки закоханих? Чи бачив Жюль Верн їхні заручини? Що може такого розповісти, що допоможе у пошуках? Може це Лорд захотів, щоб бабуся жила з ним у минулому і тому викрав її? 

Ніби підслухавши цю останню думку, привид привітно посміхнувся і врешті мовив:

– Я знаю Лорда вже давно. Він – шляхетна людина. І бабусі Вашої не скривдить, юна пані. Даремно Ви сумніваєтеся у його намірах. Вони – чисті як роса. 

– Та я і не думала ні про що таке, – знітилася дівчинка. 

Звісно ні, – вирішив підіграти їй письменник. – То, мабуть, моя бурхлива фантазія. Ми, митці слова, такі – навигадуємо собі всякого…

І він лукаво підморгнув Натусі. Та лише пильніше вдивлялася в обличчя привида, намагаючись знайти там відповіді на непоставлені ще питання. 

– То Ви бачили їх учора ввечері у себе в ресторані? 

– Так, я був свідком освідчення, якщо Ви про це. 

– І знаєте, чим усе скінчилось? – обережно запитала дівчинка. 

– Не зовсім, – знітився письменник. 

– Як це, не зовсім? – вже зовсім здивовано поглянула на співбесідника Натуся.

Привид замовчав. У його очах промайнула тінь сумніву і водночас якогось смутку. 

– Бо вони покинули ресторан не разом. 

– Справді? 

– Бабуся Ваша вийшла до вбиральні, але звідти так і не повернулася. Приблизно за десять хвилин Лорд почав нервово озиратися, потім встав, залишив “чайові” на столику і теж пішов у напрямку до вбиральні. Але і він до зали вже не повернувся. 

– А звідки Ви Лорда знаєте? 

Ми – старі приятелі. Він мені якось допоміг в одній делікатній справі з іншою чародійкою. Та це вже давня історія… – він зітхнув. – Навіщо минуле ворушити? Від цього тільки час згаємо. А бабусю Вашу так і не знайдемо. 

– ЗнайдеМО? Ви що зі мною на пошуки зібралися? – здивовано мовила Натуся. У її плани аж ніяк не входив партнер-привид, хоч і поважний та відомий в усьому світі. 

– Звичайно! – вигукнув Жюль і підвівся з місця. – Невже Ви, юна пані, подумали, що я можу Вас ось так просто залишити й дозволити самій мандрувати у часі та просторі? 

– Я думала Фофу попросити… – винувато потупила очі дівчинка. 

– Хто це – Фофа? Ваша подруга? 

Натуся усміхнулася. 

– Це наша домашня тваринка. Білочка. Але не спішіть мене засуджувати. Вона дуже розумна та кмітлива. А ще розсудлива й обачна. За нею – як за кам’яною стіною. 

Письменник здивовано підвів брови. 

– Познайомите? 

– Авжеж, – зраділа Натуся. – Думаю, вона не буде проти Вашої компанії. 

– Ви її ще питати збираєтеся? – не приховуючи роздратування, запитав Жюль. 

– Ну звичайно! Коли бабусі вдома немає, Фофа в нас за головну. Вона, до речі, і зараз займається пошуками. 

– Ви мене заінтригували. І коли ж я матиму честь познайомитися з цією диво-тваринкою? 

– Та хоч зараз і рушаймо! – Натуся теж підвелася. Через декілька секунд перед ними з’явився ледь видимий портал. – Тримайте мене міцно за руку. Наступна зупинка – Україна!