5. Паризькі пригоди

Натуся прибула до Ейфелевої вежі близько одинадцятої. Чарівний портал відкрився за кілька кварталів від головної окраси міста під балконом зачиненої кав’ярні – так що дівчинку ніхто не помітив. Почекавши, поки він зникне, вона хутко попрямувала до головної туристичної зони.

Гамір великого міста одразу збивав з пантелику. Людський потік повнився голосами десятків мов – англійська, італійська, японська, французька, іспанська… Дівчинка почувалася зовсім крихітною серед цього бурхливого натовпу.

«Стільки людей... І жодного знайомого обличчя…»

Натуся нервово оглядалася. Вона спробувала зосередитися, закрила очі на мить, прокручуючи в голові останні слова у записці Фофи. «Зв’язку немає». «Не влізь у халепу». Але як не лізти, якщо бабуся зникла?

Ресторан «Jules Verne», в якому вчора ввечері мали вечеряти Ельвіра і Річард, містився на другому поверсі Ейфелевої вежі, і відчинявся лише опівдні. У Натусі ще була година до відкриття. Тож вона вирішила трохи пройтися, щоб обміркувати подальший план і водночас щось перекусити.

Невеличка затишна кав’ярня з бірюзовими тентами привернула її увагу. На вивісці було написано «Le Papillon» – «Метелик». Аромат свіжої випічки вабив, і дівчинка вирішила поснідати саме тут. Вона вибрала столик на широкій терасі, й до неї одразу ж заспішила молода та симпатична офіціантка.

– Доброго ранку, мадмуазель. Що б Ви хотіли? – звернулася вона до дівчинки французькою.

– Доброго ранку! Круасан, будь ласка. І... гарячий шоколад, – відповіла Натуся також французькою без жодних зусиль. Все ж таки бути чарівницею і розмовляти будь-якою мовою світу – кльово!

Поки чекала на замовлення, дівчинка взяла зі столика газету, що лежала під вазочкою з цукром. Старі французькі карикатури, намальовані чорнилом, викликали усмішку. І Натуся, за старою звичкою, легенько провела пальцем по зображенню – так, що маленький парижанин у береті раптом почав танцювати канкан просто на шпальті.

– Ох! – злякано сплеснула руками старенька леді з-за сусіднього столика, яка саме вдягала окуляри.

Її очі розширилися. Вона миттєво сховала обличчя за цупкою текою меню, але не зводила погляду з дивної дівчинки.

«Ой-ой… Зовсім розслабилась», – подумала Натуся, й за помахом руки малюнок знову завмер, ніби нічого й не було.

Чарівниця опустила газету і зітхнула. На душі було важко. Що більше часу минає, то тривожніше. Її бабуся ніколи не зникала без сліду. Тим паче – без попередження.

Коли офіціантка принесла замовлення, Натуся одразу ж взялася їсти, але насолода від сніданку була затьмарена внутрішньою тривогою.

«Що, як вона потрапила у халепу?.. А лорд? Може, з ним щось сталося?.. А може, це пастка?..»

Сонце вже підіймалося вище. Час спливав. І з кожною хвилиною зростала впевненість, що потрібно діяти. 

Випивши останній ковток шоколадного напою дівчинка взяла серветку, витерла губи, залишила кілька монет чайових – і, оглянувшись востаннє на збентежену пані впевнено попрямувала до Ейфелевої вежі.

Дорогою зателефонувала бабусі ще раз, але її телефон й досі мовчав. Лорд взагалі не мав мобільного, адже жив у 18 столітті. Дівчинка якось хотіла подарувати йому це диво техніки, але той відмовився. Мережі у них тоді не було. А всі чарівники використовували дзеркала для магічного зв’язку. 

«Точно, дзеркало! Як же я могла забути про цей засіб комунікації! Якщо не знайду цю закохану парочку в Парижі, буду обдзвонювати усіх бабусиних подруг. У крайньому разі, доведеться у 18 століття навідатися… Але лише у крайньому разі…» Вона ще добре пам’ятала, чим закінчилася її остання мандрівка у часі.

Рівно о дванадцятій, Натуся вже заходила до ресторану. Вона була однією з перших клієнтів, тому одразу ж привернула увагу персоналу.

– Доброго дня, мадмуазель! – ввічливо звернувся до неї французькою молодий та симпатичний офіціант і швидко рушив до неї з «Меню» у руках.

– Дякую, я не голодна, – відповіла дівчинка. – Але я розшукую тут свою бабусю. Вони із другом мали тут вечеряти вчора. З того часу зв’язку з ними немає.

– Мені дуже шкода, мадмуазель, але у мене вчора був вихідний. А у Вас є їхнє фото? Я міг би показати колегам. Можливо вони щось знають?

Натуся витягнула з кишені телефон та знайшла у «Галереї» потрібну світлину. На ній усміхнена бабуся пригорталася до Річарда.

– Я зараз повернуся, – сказав офіціант, і прихопивши мобільний, побіг на кухню.

– Ви їх тут не знайдете, юна пані! – пролунав за спиною трохи хриплуватий голос.

Натуся здригнулася й різко обернулася. Перед нею стояв високий напівпрозорий сивочолий чоловік з прямою поставою, трохи загостреним профілем і добрим, але проникливим поглядом. Його біла, акуратно підстрижена борода виблискувала сріблом на сонці. Він був одягнений у вишуканий, хоч і дещо старомодний, костюм і такі ж черевики.

– Чому Ви так думаєте? – спитала Натуся обережно. 

Незнайомець поклонився, трохи піднявши капелюха.

– Дозвольте представитися. Моє ім’я – Жюль Верн.