5. Паризькі пригоди

Натуся прибула до Ейфелевої вежі близько одинадцятої. Гамір великого міста збивав з думок. Яскраве сонце заважало сфокусуватися на обличчях перехожих. Дівчинка нервово оглядалася навколо. Але куди б вона не поглянула, всюди були лише туристи з різних країн. Знайомих облич, на жаль, не було.

Ресторан «Jules Verne» («Жюль Верн»), в якому вчора повинні були вечеряти наші закохані, знаходився на другому поверсі вежі. Відчинявся він лише опівдні. Тому у Натусі було вдосталь часу, щоб прогулятися навколо і нарешті нормально поснідати. Вона вирішила заскочити в одну з місцевих кав’ярень і поласувати свіжим круасаном. Добре, що бабуся заставляла її вчити мови, до яких у дівчинки був хист. Тому Натуся без особливих труднощів пояснила привітній офіціантці, чим би хотіла поласувати й стала чекати на замовлення. Щоб якось «убити» час, вона почала за звичкою оживляти персонажів з газети, що лежала на столику. Старенька елегантна леді, що сиділа напроти, потяглася до окулярів, і з острахом дивилася на дивну маленьку сусідку. Натуся вчасно помітила, що за нею спостерігають, і тому відразу ж припинила цей домашній магічний ритуал. Вона згадала свою зниклу бабусю і навіть смачний французький круасан з ароматним гарячим шоколадом не могли підняти їй настрій.

Телефон бабусі й досі мовчав. Лорд взагалі не мав мобільного, адже жив у 18 столітті. Дівчинка якось хотіла подарувати йому це диво техніки, але той відмовився. Мережі у них тоді не було. А всі чарівники використовували дзеркала для магічного зв’язку.

«Точно, дзеркало! Як же я могла забути про цей засіб комунікації! Якщо не знайду цю закохану парочку в Парижі, буду обдзвонювати усіх бабусиних подруг. У крайньому разі, доведеться у 18 століття навідатися… Але лише у крайньому разі…» Вона ще добре пам’ятала, чим закінчилася її остання мандрівка у часі.

Рівно о дванадцятій, Натуся вже заходила до ресторану. Вона була однією з перших клієнтів, тому відразу ж привернула увагу персоналу.

– Доброго дня, мадмуазель! – ввічливо звернувся до неї французькою молодий та симпатичний офіціант і швидко рушив до неї з «Меню» у руках.

– Дякую, я не голодна, – відповіла дівчинка. – Але я розшукую тут свою бабусю. Вони із другом мали тут вечеряти вчора. З того часу зв’язку з ними немає.

– Мені дуже шкода, мадмуазель, але у мене вчора був вихідний. А у Вас є їхнє фото? Я міг би показати колегам. Можливо вони щось знають?

Натуся витягнула з кишені телефон та знайшла у «Галереї» потрібну світлину. На ній усміхнена бабуся пригорталася до Лорда.

– Я зараз повернуся, – сказав офіціант, і прихопивши мобільний, побіг на кухню.

– Ви їх тут не знайдете, юна пані! – почувся голос за спиною. Натуся обернулася. Перед нею стояв сивочолий чоловік з білою бородою, одягнений в елегантний, хоч і старомодний, костюм та чорні класичні черевики.

– Чому Ви так думаєте?

– Дозвольте спочатку представитися. Мене звати Жюль Верн.

– Дуже приємно, я Натуся, але можете називати мене на французький манір – Наталі.

– Добре, Наталі.

– Зачекайте, Ви – відомий письменник, чи не так? І це на Вашу честь названо ресторан!

– Так, на мою! – чоловік гордівливим поглядом оглянув все довкола.

– Але ж Ви, якщо не помиляюся, померли? – обережно мовила дівчинка.

– Так і є, – сумно усміхнувся Жюль. – Але привидів ще ніхто не скасовував, чи не так?

Натуся ствердно захитала головою.

– А якщо Ви, юна пані, мене чуєте і бачите, то це може означати лише одне – Ви – маленька чарівниця.

Знову кивок.

– А ще, Наталі, Ви дуже схожі на свою бабусю.

– Ви її знаєте? Бачили її тут учора? – питання так і сипалися на привида. Дівчинка дуже хотіла дізнатися хоч якісь деталі, що надалі могли б допомогти у пошукові.

– Ви щось сказали, мадмуазель?

До неї звертався офіціант, який вже повернувся з кухні.

– Ні, ні, це я сама з собою розмовляю… – зніяковіло відповіла Натуся.

– А… Ну тоді добре. Я тут попитав колег. Дійсно, ці люди на світлині вчора вечеряли у нашому ресторані. Вони запам’ятали їх тому, що монсьє робив пропозицію руки та серця Вашій бабусі.

– Справді? – здивовано викрикнула дівчинка, а потім схаменулася і продовжила вже спокійніше: – І що вона йому відповіла?

– Це і є найдивнішим. Ніхто з офіціантів не може згадати. Вони якось раптово зникли. Хоча й залишили після себе щедрі «чайові».

– Більше нічого? – з надією в голосі запитала Натуся.

– На жаль, це все, що нам відомо, мадмуазель.

– І на цьому дякую! – дівчинка люб’язно усміхнулася і вийшла з ресторану. Там її вже чекав новий друг, письменник-привид.