4. Де поділася бабуся?

Зранку Надійчин тато, як і обіцяв, під’їхав мікроавтобусом, і дівчаток почали по черзі розвозити по домівках. У салоні панувала незвична тиша — зазвичай балакучі й веселі подружки тепер сиділи, притискаючи до себе подушки чи іграшки, гойдаючись у такт руху авто. Бліді, втомлені, з темними колами під очима, вони мовчки “переварювали” нічні враження.

— Мабуть, усе-таки то була просто наша фантазія… — нерішуче промовила одна з дівчат, але у відповідь лише кілька мовчазних кивків.

Натуся сиділа край вікна. Вона удавала втомлену і трохи налякану, іноді навіть зітхала, щоби виглядати переконливіше. Але всередині... всередині вона ледве стримувала посмішку.

«Ох, і чудово все вийшло! Зюзя, як справжній актор, своє відіграв. Лампа вимкнулася вчасно. Подушки – то взагалі шедевр кінематографа. Кілька невеличких чар — і маємо справжнє шоу. Така “жахалка” запам’ятається надовго!»

Та одразу в голові — як холодний душ:

«Але ж… якщо бабуся дізнається, що я знову використала магію… Хм… Ліпше про це не говорити. Ані словечка!»

Погляд дівчинки ковзнув на телефон. На екрані — жодного повідомлення. Це було трохи дивно, адже бабуся завжди писала або телефонувала ще до того, як Натусю привозили додому.

«Мабуть, втомилася. Париж, романтика, вечеря...», — подумала Натуся і подумки посміхнулася.

Коли автівка зупинилася біля їхнього будинку, дівчинка попрощалась і вийшла. Піднялася знайомими сходами, діставши ключі з бічної кишеньки наплічника, і відчинила двері.

Така зазвичай жвава, затишна квартира зустріла її мертвою тишею. Ні звичного ароматного запаху трав’яного чаю, ні привітання Фофи, ні лагідних голосів, ні навіть скрипу підлоги.

Штори були запнуті, хоча зазвичай бабуся завжди розсувала їх, щойно вставала. Щось тут було не так.

— Бабусю, я вдома! — голос дівчинки злегка тремтів, але вона намагалася звучати впевнено. — Фофо! Ходи сюди! Я тобі від Ганнусі горіхового печива принесла!

Мовчання. Лише слабке цокання годинника на кухні.

Натуся зняла взуття, прислухалась ще раз — глухо. Пройшлася до вітальні, зазирнула в спальню, на кухню — ніде нікого. Усе стояло так, наче ніхто сюди й не повертався.

– Дивно як… – задумливо мовила Натуся, побачивши акуратно застелене ліжко бабусі. – Може вона ще й досі у Парижі? Тоді де ж Фофа? Невже, без мене на недільний чарівний ярмарок пішли?! Знають же, як я люблю ці дійства і не дочекалися…

Вона ще довго походжала кімнатами, заглядала в шафи, під ліжка, у ванну, за штори — раптом бабуся вирішила трохи пожартувати, а Фофа… ну, може, просто заховалась, як це іноді бувало, коли не хотіла вилазити з улюбленого кошика. Та чим довше Натуся блукала рідною квартирою, тим гучнішою ставала порожнеча, яка, здавалося, обіймала кожен куток.

Зрештою, злегка змучена та вже відверто стурбована, дівчинка сіла за кухонний стіл. Кулачками вперлася в щоки, глянула у вікно — за ним, як завжди, текло життя: хтось ішов із магазину, хтось вигулював песика, а хтось розмовляв телефоном на балконі.

Але тут, усередині квартири, час зупинився.

— Точно на ярмарку… — пробурмотіла вона, Натуся. — Ну, якщо так, то поки вони з ярмарку повернуться, я собі заварю чаю і подивлюся щось цікавеньке…

Вона пішла на кухню, дістала улюблену чашку із золотистим написом «Найкраща онучка в світі», всипала до неї сушені листки м’яти, трохи меліси і пелюстки ромашки — саме так завжди робила бабуся. 

З пультом у руках вона вмостилася на дивані, вже готуючись увімкнути улюблений музичний канал, як раптом… помітила клаптик паперу, прикріплений до буфету. 

– О, а ти тут звідки взявся? – здивувалася дівчинка знахідці. Вона підійшла ближче, щоб побачити написане. У записці чорним по білому було нашкрябано:

«Бабуся зникла. Зв’язку з нею немає. Побігла її шукати. Сиди вдома і не влізь у нову халепу, поки я не повернуся! Фофа».

Натуся швидко-швидко закліпала очима. «Бабуся зникла». «Зв’язку немає». «Не влізь у халепу». Ці слова не виходили у неї з голови. 

– Що ж мені робити? – нарешті мовила у розпачі. – Не сидітиму ж я, склавши руки? Треба і мені почати бабусю шукати. З чого ж почати?

На столику біля дивану Натуся побачила листівку Річарда із запрошенням на вечерю. З іншого боку листівки було фото Ейфелевої вежі. 

– Точно! Париж! – зраділа Натуся і побігла до пральної машинки.