3. Піжамна вечірка

У Ганнусиній оселі було по-справжньому гамірно й затишно. У великій дитячій кімнаті лунав сміх, хрумкіт печива, а в повітрі витав аромат ванілі, яблучного соку та трохи пилу – бо Зюзя, пухнастий кіт з характером, постійно стрибав по подушках.

Дівчатка – а їх було шестеро – вже встигли переодягнутися у свої найкращі піжами: з єдинорогами, сердечками, совами, поні й котиками. Кожна була по-своєму чарівна. Усі метушилися навколо головного проєкту вечора – імпровізованого намету, який вони зводили прямо в центрі кімнати.

Дві великі м’які ковдри, закріплені прищіпками до шафи та спинки ліжка, слугували "стінками", а інші ковдри та покривала стали підлогою. Подушки було розставлено по колу, як у справжньому таборі. У центрі, наче багаття, мерехтіла лампа у вигляді лавової колби — всередині повільно піднімалися та опускалися помаранчеві й жовтогарячі бульбашки, відкидаючи химерні тіні на стіни. Це створювало відчуття, ніби вони справді десь у лісі, біля справжнього вогнища.

Біля намету стояв низенький столик, щедро заставлений мисочками та тарілочками зі смаколиками. Там було все, що тільки бажала дитяча душа:

– домашнє печиво різної форми – ведмедики, зірочки, привиди й совенята;

– фруктове асорті – апельсинові дольки, яблука з корицею, виноградні грона й кубики кавуна;

– різноколірне желе у скляних вазочках, що тремтіло від кожного поруху, немов живе;

– кілька видів соку: мультифруктовий, персиковий і якийсь особливий, “фірмовий Ганнусин”, з легким ароматом м’яти.

Натуся була у захваті. Все довкола нагадувало не просто вечірку, а дитячу мрію, втілену в життя. Не гаючи ні хвилини, вона побігла переодягатися у свою зелену піжаму з жолудями, що нагадувала костюм маленької лісової ельфійки. Вона миттєво влилася в компанію, і святкування почалося з новою силою.

Дівчатка танцювали під веселі поп-хіти, крутилися, сміялися, хтось навіть почав показувати імпровізовані па з балету. Зюзя, який спочатку терпляче переносив зачіски з бантиками та легкий макіяж, таки вирвався з цього “Салону краси” й решту вечора носився по кімнаті, мов торнадо.

Подружки вигадували історії, грали у “Правда чи дія”, будували вежі з желе і вже майже перейшли до шепоту про “хто кого любить”, коли двері тихенько прочинилися.

– Дівчатка, вже одинадцята, пора відпочивати, – з лагідною усмішкою сказала мама Ганнусі, зазираючи до кімнати. Вона поглянула на цей затишний хаос із наметом, подушками, Зюзею, який спав носиком у желе, і зітхнула з усмішкою.

– Добраніч усім, – тихенько мовила вона, коли всі повкладалися і вимкнула світло.

Однак, дівчаткам спати зовсім не хотілося.

– А сядьмо у намет і розповідатимемо «жахалки», – запропонувала Тетянка, яка завжди полюбляла лякати та лякатися.

– Гарна ідея, – прошепотіла Ганнуся. – Тільки без зайвого шуму. Не хочу, щоб мама на мене сварилася!

– Ми тихенько, – запевнила її Натуся, якій теж не хотілося спати. – Ось побачиш, ніхто і не помітить, що ми ще не спимо.

Так і вирішили. Шестеро дівчаток, загорнувшись у пледи, вмостилися навколо «вогнища» — лампи з помаранчевими бульбашками — й утворили таємниче коло.

Зовні було тихо, і лиш іноді чутно, як за вікном шумить вітер або шарудить кіт Зюзя, що знову вирішив атакувати вазон. Усередині ж — панувала напівтемрява. Лише мерехтливе світло лампи блукало обличчями дівчат, створюючи дивовижні тіні на стінах з ковдр.

— Тільки без надто страшного, добре? — тихо прошепотіла найменша з них, Марічка, яка сиділа поруч із Натусею і стискала свого плюшевого лиса.

— Не бійся, це ж просто історії, — заспокійливо усміхнулася Ганнуся, — але трохи мурашок по шкірі ще нікому не завадили…

Першою почала Юстинка, яка могла вигадати цілий фільм за одну хвилину. Вона піднесла до обличчя маленький ліхтарик і пошепки почала:

— “Колись у лісі, недалеко від старого шкільного табору, жили очі… Вони не мали тіла. Лише очі. Вони з’являлися у темряві, коли діти не слухались вожатих і виходили з кімнат після відбою…”

— “Фу, не хочу про очі!” — здригнулася Надійка, прикриваючи ковдрою голову.

— “А чому діти просто не заплющували очі, коли ті очі з’являлись?” — раптом запитала Натуся.

— “Бо як тільки кліпнеш — вони вже перед тобою…” — зловісно прошепотіла, і всім стало трохи моторошно.

Наступною розповідала Софійка. Її історія була про привида бібліотекарки, яка вночі блукає шкільними коридорами й перевіряє, чи всі здали книжки вчасно. Дівчатка хихикали, особливо коли Софійка почала імітувати сухий кашель і скрипуче «Здайте літературу за сьомий клас…».

Чергова історія була від Ганнусі, і вона вже не була такою смішною. У ній йшлося про дзеркало на горищі, яке колись належало бабусі. У дзеркалі, за її словами, можна було побачити себе в майбутньому — але тільки якщо готовий побачити правду. Дівчатка миттєво замовкли.

— “А ти дивилася у нього?” — зніяковіло запитала Даринка.

— “Ні. І не хочу. Мені снилося, що в ньому я була не сама…”

Усі мимоволі здригнулися. Навіть Зюзя перестав шарудіти.