3. Піжамна вечірка

У Ганнусиній оселі було по-справжньому гамірно й затишно. Дівчатка – а їх було шестеро – переодяглися у свої найкращі піжами і вже метушилися навколо головного проєкту вечора – імпровізованого намету, який вони зводили прямо в центрі кімнати.

Дві великі м’які ковдри, закріплені прищіпками до шафи та спинки ліжка, слугували «стінками», а інші ковдри та покривала стали підлогою. Подушки було розкладено по колу, як у справжньому таборі. У центрі, наче багаття, мерехтіла лампа у вигляді лавової колби – всередині повільно піднімалися та опускалися помаранчеві й жовтогарячі бульбашки, відкидаючи дивні тіні.

Біля намету батьки Ганнусі встановили низенький столик, щедро заставлений мисочками та тарілочками зі смаколиками. Там було все, що тільки бажала дитяча душа: домашнє печиво різної форми, фруктове асорті, різноколірне желе у скляних вазочках, цукерки та кілька видів соку.

Дівчатка танцювали під веселі поп-хіти, крутилися, сміялися. А Ганнусин кіт, на дивне прізвисько Зюзя, який спочатку терпляче переносив зачіски з бантиками та «легкий» макіяж, таки вирвався з цього «Салону краси» й решту вечора носився по кімнаті, мов торнадо.

Подружки вигадували історії, грали у «Правда чи дія», будували хиткі вежі з желе і вже почали шепотіти про дівочі симпатії, коли двері тихенько прочинилися.

– Дівчатка, одинадцята, пора відпочивати, – з лагідною усмішкою сказала мама Ганнусі, зазираючи до кімнати. 

Ті одразу ж заметушилися, покірно готуючись до сну. 

– Добраніч усім, – тихенько мовила жінка, коли всі повкладалися, і вимкнула світло.

Однак, дівчаткам спати зовсім не хотілося.

– А сядьмо у намет і розповідатимемо «жахалки», – запропонувала Тетянка, яка завжди полюбляла лякати та лякатися.

– Гарна ідея, – прошепотіла Ганнуся. – Тільки без зайвого шуму. Не хочу, щоб мама на мене сварилася!

– Ми тихенько, – запевнила її Натуся, якій теж не хотілося спати. – Ось побачиш, ніхто і не помітить, що ми ще не спимо.

На тому і зійшлися. Дівчата вмостилися навколо імпровізованого вогнища (тієї самої лавової лампи) й утворили коло.

– Тільки без надто страшного, добре? – тихо прошепотіла Марічка, лякливо озираючись.

– Не бійся, це ж просто історії, – мовила Ганнуся, заспокоюючи подругу.

Першою почала Юстинка, яка могла вигадати цілий фільм за одну хвилину. Вона піднесла до обличчя маленький ліхтарик і пошепки почала:

– Колись у лісі, недалеко від старого шкільного табору, жили очі… Вони не мали тіла. Вони з’являлися у темряві, коли діти не слухались дорослих і виходили з кімнат після відбою…

– Фу, не хочу про очі! – здригнулася Надійка, прикриваючи голову ковдрою.

– А чому діти просто не заплющували очі, коли ті очі з’являлись? – раптом запитала Натуся.

– Бо як тільки кліпнеш – вони вже перед тобою… – зловісно прошепотіла Юстинка, і всім одразу ж стало моторошно.

Наступною слово взяла Софійка. Її історія була про привида бібліотекарки, яка вночі блукає шкільними коридорами й перевіряє, чи всі здали книжки вчасно. Дівчатка не злякалися, а навпаки почали тихенько сміятися. Особливо коли Софійка почала імітувати сухий кашель і скрипучий голос реальної бібліотекарки з їхньої школи – Артеміди Іванівни.

Чергова історія була від Ганнусі, і дівчинка присягалася, що це – щира правда. У ній йшлося про дзеркало на горищі, яке колись належало її бабусі. У дзеркалі, за її словами, можна було побачити себе в майбутньому.

– А ти дивилася у нього? – з цікавістю запитала Даринка.

– Ні, – заперечно захитала головою Ганнуся. – І не хочу! Мені снилося, що в ньому я була не сама…

Усі мимоволі здригнулися. Навіть Зюзя перестав шарудіти обгортками від цукерок, які залишилися на підлозі за наметом.

Коли черга дійшла до Натусі, вона вже знала, як налякати й без того зляканих подруг.

– В одному темному густому лісі жила стара відьма, – почала вона. – Нікому не дозволяла вона перетинати кордони її володінь. Тому кожного, кому не пощастило заблукати у хащах вночі, чекала смертельна небезпека. Одного разу маленька дівчинка, що жила поряд із лісом пішла збирати ягоди. Вона вийшла на галявину, повну суниць, і почала збирати їх у свій кошик. Ягід було так багато, що мала незчулася, як швидко промайнув час. Коли вона підвелася, у лісі було вже темно. Дівчинка вирішила йти першою ж стежкою, яку змогла розгледіти у темряві. Йшла вона так, йшла, допоки не побачила вдалині маленький вогник. Зраділа мала, думала, що до свого села доходить. Побігла вона на світло, як той метелик, не зводячи з нього очей…

Подруги заворожено слухали Натусю. А та продовжувала:

– Коли вогник став збільшуватися, дівчинка побачила, що насправді це було вікно незнайомої їй хатинки. «Ну і добре, – подумала вона, – це, мабуть, будиночок лісничого. Він мене з лісу і виведе, а то батьки вже, мабуть, місця собі не знаходять через моє зникнення». Дійшовши до старих дерев’яних дверей, порослих мохом, дівчинка хотіла постукати, та раптом зупинилася. Чимось дивним і ворожим віяло від цієї оселі. Тому вона вирішила спочатку поглянути у вікно і побачити, що робиться всередині. Підкравшись до підвіконня, підтягнулася трішки й заглянула всередину…