2. Річниця

Минуло кілька місяців після тієї буремної події. Життя потроху увійшло у звичне русло. Натуся сумлінно понесла своє покарання, розуміючи справедливість цього рішення. Пригоди залишилися позаду, а попереду була школа, уроки і звичайні буденні турботи. 

Сьогодні був особливий день – Ганнуся, її найближча подруга зі школи, влаштовувала піжамну вечірку. Ще за тиждень до того вона вручила п’ятьом своїм однокласницям яскраві кольорові запрошення. Але Натуся ніяк не могла набратися сміливості поговорити про це з бабусею. Та зволікати було вже нікуди. Під час сніданку вона поклала запрошення на стіл і мовила скоромовкою:

– Бабусечко, мене Ганнуся на піжамну вечірку запросила. Знаю, що ти скажеш, що мені не слід кудись ввечері йти. Але там будуть усі мої подруги! І ми будемо дивитися фільми, робити зачіски, грати в настільні ігри та гарно проводити час. І все це під наглядом старших!

Бабуся, на диво, лише лагідно посміхнулася.

– Я не проти! Покарання ти вже відбула, так що можеш йти.

– Справді? – запитала, а подумки додала: «Дивно,  і переконувати не довелося».

– Чому б ні? Заслужила!

– Ура! – застрибала Натуся по кухні, а потім підбігла до Ельвіри, обійняла її та поцілувала у м’яку щічку. – А ти що тут без мене робитимеш? – поцікавилася.

Бабуся лише загадково посміхнулася, витягнула з фартушка маленький білий конверт із золотим тисненням у вигляді Ейфелевої вежі й поклала його на стіл.

– У мене сьогодні важлива зустріч. – Вона відпила ковток гарячого трав’яного напою і додала: – Річниця знайомства з Річардом. Запросив мене на вечерю. До Парижа.

– Ого! До самого Парижа?!

– Саме так… Так що ми обидві маємо плани на вечір.

Тож після сніданку у домі чарівниць почалася справжня метушня. Натуся бігала квартирою, збираючи усе необхідне для піжамної вечірки та повсякчас дратуючи Фофу, яка не могла сконцентруватися на читанні нової книги.

Тим часом Ельвіра у своїй спальні теж готувалася до свого особливого вечора. Вона декілька годин поспіль крутилася перед дзеркалом, переміряючи усе, що висіло в її шафі. Сукня? Занадто легковажно. Штани? Надто офіційно. 

Зрештою вона зупинилася на стриманому, але елегантному костюмі кольору морської хвилі. Піджак ідеально підкреслював лінію плечей, а спідниця дарувала повну свободу рухів.  В хід пішли й улюблені французькі парфуми (ну куди ж у Париж без них!), а на шиї вже переливалося перлинне намисто – подарунок Річарда. Волосся, як завжди неслухняне, вона зібрала у вишукану гульку.

– Яка ти гарна, бабусю! – захоплено вигукнула Натуся, коли Ельвіра, нарешті одягнена і причепурена, вийшла зі своєї кімнати. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу. – Ти ніби помолодшала! – додала дівчинка, не зводячи з неї очей.

– Ой, таке ще скажеш, не сміши мене, – знітилася бабуся, хоч і не змогла втримати теплої усмішки.

– Кажу, що бачу! – заперечила онучка, відступаючи на крок, щоб краще оцінити образ. – Лорд буде у захваті!

Ельвіра махнула рукою, намагаючись приховати збентеження, але вже за мить не втрималася і обернулася до дзеркала, щоб ще раз поправити зачіску.

– Так… мені вже час… – тихо мовила вона, кинувши погляд на годинник. – А ти як, дитино? Все зібрала? Піжаму не забула? Запасні шкарпетки взяла? Як зв’язатися зі мною, пам’ятаєш?

– Нічого я не забула! – усміхнулася Натуся, обіймаючи бабусю. – Не хвилюйся ти так! Усе під контролем. Ганнусині батьки поряд, Надійчин тато нас завезе. Все ОК!

– Ну добре… – зітхнула Ельвіра, хоч хвилювання її не полишало. Як-не-як, її онучка вперше не ночуватиме вдома. Вона притисла Натусю до себе трохи міцніше, ніж зазвичай.

– Сьогодні повеселись там! – побажала.

– За це не переживай! – посміхнулася дівчинка, а в її очах промайнув бешкетний вогник.

Раптом з вулиці пролунав короткий сигнал авто.

– Це за мною! Надійчин тато вже чекає. Мушу бігти! – вигукнула вона, схопивши наплічник.

– Тільки ж магію не смій використовувати, чуєш?! Пообіцяй! – гукнула їй услід бабуся.

– Ага, ага, звісно! – мовила у відповідь Натуся, вже відчиняючи двері. – Люблю!

– І я тебе, дитино! – махнула рукою Ельвіра, проводжаючи онучку.

Дівчинка весело вибігла за двері, навіть не здогадуючись, що ще не скоро побачить свою бабусю…

Як думаєте, чому? І що станеться далі? Вже здогадуєтеся?