2. Річниця

Минуло кілька місяців після тієї буремної події в пустелі. Життя потроху увійшло у звичне русло. Натуся, як і казала бабуся, сумлінно понесла своє покарання, прийнявши його спокійно і без нарікань, ніби розуміючи справедливість цього рішення. Пригоди залишилися позаду, а перед дівчинкою знову відкривався світ звичного, тихого життя школярки. Її чекали буденні турботи, веселі перерви з друзями, домашні завдання, маленькі радощі й нові відкриття. 

Сьогодні був особливий день — Ганнуся, її найближча подруга зі школи, влаштовувала піжамну вечірку. Ще за тиждень до того вона вручила п’ятьом своїм однокласницям кольорові запрошення, зроблені власноруч – з блискітками, наліпками єдинорогів і сердечок. Натусине ім’я було написане золотою гелевою ручкою.

– Бабусю, можна я піду? Мої подруги всі будуть! І ми будемо дивитися фільми, робити зачіски, грати в “Правда чи дія” і гарно проводити час! – запитала Натуся за сніданком, спостерігаючи, як бабуся наливає собі каву у старовинну чашку з трояндами.

Бабуся, яка ще донедавна могла влаштувати справжній допит про безпеку, цього разу лише лагідно посміхнулася.

– Звісно, йди, моя зіронько. Тобі вже давно час побути просто дитиною.

– А ти що тут без мене робитимеш? – поцікавилася онучка.

Бабуся лише загадково посміхнулася і, ніби ненароком, поклала на стіл маленький білий конверт із золотим тисненням у вигляді Ейфелевої вежі.

– У мене… хм… сьогодні важлива зустріч. – Вона відпила ковток кави і додала: – Річниця з Річардом, – сказавши це, Ельвіра легенько зашарілася, – запросив мене на вечерю. До Парижа.

Очі Натусі округлилися.

– Ого! До самого Парижа?!

– Саме так…

Тож у домі чарівниць з самого ранку запанувала метушня. 

Натуся бігала квартирою, дратуючи Фофу, яка не могла сконцентруватися на читанні нової книги. Та дівчинка на бурмотіння білочки не зважала, адже на неї чекала піжамна вечірка у Ганнусі! І хоч, на перший погляд, це була звичайна зустріч дівчат, для Натусі це був її офіційний “вихід у світ” після довгого періоду покарання.

Ретельно перевіривши список, який написала одразу ж після сніданку, вона почала пакувати речі, озвучуючи все вголос:

– Зелена піжама з жолудями — є! — вона ніжно притулила її до щоки, вдихаючи знайомий аромат прального порошку.

– Плед із зайчиком, зубна щітка (тільки б не забути ковпачок!), подушечка у формі місяця... Ага! І, звичайно ж, печиво!

Коробочка з печивом була загорнута в блакитну серветку і перев’язана тонкою стрічкою. Всередині — м’які імбирні чоловічки з чарівними посмішками. Натусине серце радісно забилося у передчутті свята — подруги точно зрадіють.

Тим часом Ельвіра у своїй спальні теж готувалася до свого особливого вечора. Вона декілька годин поспіль крутилася перед дзеркалом, переміряючи свої нечисленні, але продумані речі. Сукня? Занадто легковажно. Штани? Надто офіційно. В результаті вибір впав на строгий, проте елегантний костюм кольору морської хвилі — підкреслено стриманий, але з родзинкою. Піджак гарно сидів на плечах, а спідниця м’яко облягала стегна, не сковуючи рухів. Навколо неї кружляли легкі аромати парфумів з нотками жасмину, які вона бризнула на зап’ястя.  На шию лягло перлинне намисто — старовинна прикраса, подарована колись лордом у Венеції. Волосся, як завжди неслухняне, вона зібрала у вишукану гульку.

– Яка ти гарна, бабусю! – захоплено вигукнула Натуся, коли Ельвіра, нарешті одягнена і причепурена, вийшла зі своєї кімнати. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки старовинного журналу: елегантна, стримана, вишукана, з тією магією жіночності, яку не передати жодною чарівною паличкою.

– Ти ніби… помолодшала! – додала дівчинка, не зводячи з неї очей.

– Ой, таке ще скажеш, не сміши мене, – знітилася бабуся, хоч і не змогла втримати теплої усмішки.

– Кажу, що бачу! – заперечила онучка, відступаючи на крок, щоб краще оцінити образ. – Річард буде у захваті!

Ельвіра махнула рукою, намагаючись приховати збентеження, але вже за мить не втрималася — обернулася до дзеркала, поправила зачіску і легко торкнулася намиста на шиї.

– Так… мені вже час… – тихо мовила вона, кинула погляд на срібний годинник з гравіюванням. Він майже нечутно цокав, рахуючи не лише секунди, а й серцебиття.

– Ти все зібрала? Піжаму не забула? Запасні шкарпетки взяла? Як зв’язатися зі мною, пам’ятаєш?

– Нічого я не забула! – усміхнулася Натуся, обіймаючи бабусю. – Не хвилюйся ти так! Усе під контролем. Ганнусині батьки поряд, Надійчин тато нас завозить. Піжама – на місці. Печиво – теж. Все ОК!

– Ну добре… – зітхнула Ельвіра, хоч хвилювання її не полишало. Вона притисла онучку до себе трохи міцніше, ніж зазвичай.