1. Де поділася Натуся?

Дикий Захід… Казала ж бабуся: «Сюди ні ногою, онучко. Там немає нічого, крім пустелі, небезпеки й людей без честі». Але хіба хтось слухає бабусю, коли в серці – жага пригод, а в душі – юна відвага?

І ось тепер Натуся стояла сам на сам із Брудним Тоні — жорстоким ватажком місцевої банди, відомим на всю округу своїми злочинами й пекельним поглядом. Він стояв, уперши руки в боки, з єхидною усмішкою на запиленому обличчі. Його ковбойський капелюх ледь прикривав холодні очі, в яких не було ані крихти милосердя. За його спиною, мов тіні, завмерли інші бандити.

У містечку була моторошна тиша. Всі принишкли, ніби світ завмер в очікуванні великої трагедії. Лише вітер перегортав сторінки старої газети, що валялася біля колодязя, і гнав перекотиполе через широку вулицю. Стрілки на годиннику над салуном поволі наближались до позначки «12». Полудень. Час дуелі.

Серце дівчинки стискалося від страху так, ніби його схопила залізна рука. Вона вловлювала кожен звук — потріскування дерев’яного ґанку, поскрипування старої вивіски, що хиталася на одному гачку, навіть далекий крик яструба над скелями.

«Що я тут роблю? Чому я не послухалася? І головне – навіщо? Хто про мене знатиме, якщо…» – думки клубочилися в її голові. Ніхто не знав, що вона тут. Ніхто не прийде на допомогу. Вона сама. Одна проти всього світу.

У вікнах будинків – тіні. Люди мовчки спостерігали крізь фіранки. Хтось перехрестився, хтось стискав руку коханого, хтось затулив очі дитині. Усі чекали.

Та раптом… небо наче розверзлося. Здійнявся вітер – сильний, шалений, мовби розгніване божество прокинулося у пустелі. Курява піднялася стовпом. Натуся інстинктивно прикрила обличчя рукою, вдихаючи сухий пил. Все навколо зникло – Тоні, будинки, небо. Світ перетворився на вихор світла і тіні.

І в цій бурі, в самому її серці — рука. Сильна, впевнена, знайома. Вона простяглась крізь пил, мов промінь надії. Не думаючи, не вагаючись, дівчинка схопила її. Пальці вчепилися міцно, відчайдушно. 

…Це була вона. Бабуся.

У самому серці пилової завіси, мов привид із минулого, вона з’явилася несподівано та дуже вчасно. Її постать була невисока, але в її очах палала така сила, що могла зупинити навіть бувалого бандита.

Бабуся міцно стиснула руку Натусі й рвучко притягнула дівчинку до себе, прикриваючи її своїм тілом. У ту ж мить вона помітила, як Брудний Тоні, скрививши губи в усмішці хижака, почав тягтися до кобури.

«Ні, не цього разу…» – майнула думка в бабусі. Миттєво, з блискавичною точністю, вона вихопила з кобури зброю шерифа — старий, перевірений револьвер із гравіюванням у формі зірки. Постріл пролунав так гучно, що навіть вітер здавалося, на мить змовк. Луна прокотилася вузькими вуличками містечка, змусивши всіх здригнутися.

На мить запанувала мертва тиша. Навіть птахи в небі завмерли в польоті, мов природа сама затамувала подих. Натуся ж заплющила очі й відчула, як її тіло рвучко потягло вперед — геть від страху, від дуелі, від Брудного Тоні.

Коли курява нарешті почала осідати, поступово відкриваючи сцену, всі, хто визирав з вікон, побачили Тоні. Він лежав на піщаній землі, з перекошеним від болю обличчям, стискаючи бік, звідки сочилася кров. Його капелюх злетів убік, а револьвер, який він так і не встиг підняти, валявся поруч.

А от Натусі більше не було. Лише невеликий слід на піску, де вона щойно стояла, і легкий відголос її прискореного дихання, що вже зникав у пориві вітру.

*  *  *

– Що це ти собі надумала, дитино?! – гримнула бабуся ще з порога, грюкнувши за собою важкими дверима, від чого у передпокої у старій шафі задзвеніло скло. Її голос, хоч і тремтів від хвилювання, пронизував кімнату, мов грім у ясному небі.

Натусю наче обдало крижаним душем. Вона завмерла на місці, все ще не до кінця усвідомлюючи, що повернулася.

– Я ж тебе скільки разів попереджала про ці подорожі у часі! – продовжувала бабуся, обійшовши її та обтрушуючи свого светра, з якого ще сипався пил. – Тобі що, жити набридло? Чи ти думаєш, що минуле — це атракціон? Це тобі не мультфільми дивитися!

У бабусі ще досі тремтіли руки. Її очі – ті самі, сповнені сили та мудрості, – зараз були повні справжнього страху. За неї. За Натусю. За свою онучку.

– Пробач мені, будь ласка… – ледь чутно пробурмотіла дівчинка, відчуваючи, як щоки палають від сорому. Її погляд був прикутий до однієї точки на підлозі. – Я… я думала, що лише подивлюся… і все… Я не знала, що буде небезпечно… – її голос тремтів від хвилювання. – Цього більше не повториться. Ніколи. Обіцяю…