1. Порятунок

Дикий Захід… Казала ж бабуся: «Сюди ні ногою». Але хіба хтось слухає своїх рідних, коли душа вимагає пригод?

І ось тепер Натуся сам на сам із Брудним Тоні – жорстоким ватажком місцевої банди, відомим на всю округу своїми злочинами. Він стояв, упершись руками в боки, зі зверхньою посмішкою на запиленому обличчі. Його ковбойський капелюх ледь прикривав холодні очі.

У містечку тим часом панувала моторошна тиша. Всі принишкли, боячись поворухнутись. Лише вітер перегортав сторінки старої газети, що валялася біля колодязя, і гнав перекотиполе через широку вулицю. Стрілки на годиннику над салуном поволі наближались до позначки «12». Полудень. Час дуелі.

Серце дівчинки стискалося від страху.

«Що я тут роблю? Чому я не послухалася? І головне – навіщо? Хто про мене знатиме, якщо…» – думки накопичувалися в її голові. Ніхто ж не знає, що вона тут. Ніхто не прийде на допомогу. Вона – одна проти всього світу.

Та раптом здійнявся вітер і курява піднялася стовпом. Натуся інстинктивно прикрила обличчя рукою. Все навколо миттєво зникло – суперник, будинки, небо. І в цій бурі, в самому її центрі з’явилася рука. Не роздумуючи і не вагаючись, чарівниця схопила її.

Це була бабуся! Вона рвучко притягнула дівчинку до себе, прикриваючи її своїм тілом. У ту ж мить вона помітила, як Брудний Тоні, скрививши губи в звірячому оскалі, почав тягтися до кобури.

Ельвіра зреагувала миттєво і вихопила з кобури зброю шерифа. Постріл пролунав так гучно, що ледь не пошкодив барабанні перетинки у вухах чарівниць. Луна прокотилася вузькими вуличками містечка, змусивши всіх здригнутися.

На мить запанувала мертва тиша. Коли курява нарешті почала осідати, поступово відкриваючи сцену, всі, хто визирав з вікон, побачили Тоні. Він лежав на піщаній землі, з перекошеним від болю обличчям, стискаючи бік, звідки сочилася кров. Його капелюх злетів убік, а револьвер, який він так і не встиг підняти, тепер марно лежав поруч. 

А от Натусі більше не було. Залишився лише невеликий слід на піску, де вона щойно стояла.

*  *  *

– Що це ти собі надумала, дитино?! – гримнула бабуся ще з порога, грюкнувши за собою дверима ванної кімнати, від чого у передпокої у шафі задзвеніло скло. – Я ж тебе скільки разів попереджала про ці подорожі у часі! – продовжувала вона, обтрушуючи свого светра від залишків піщаної куряви. – Тобі що, жити набридло?

– Пробач мені, будь ласка… – ледь чутно пробурмотіла дівчинка, відчуваючи, як щоки палають від сорому. Її погляд був прикутий до однієї точки на підлозі. – Я… я думала, що лише подивлюся… і все… Я не знала, що буде небезпечно… – її голос тремтів від хвилювання. – Цього більше не повториться. Ніколи. Обіцяю…

У кімнаті запанувала тиша. Фофа, яка вибігла на зустріч своїм господиням, одразу збагнула, що зараз не час для розмов, і знову сховалася за дверима спальні.

Бабуся зітхнула. І вже не так сердито, як раніше, сказала:

– Я дуже на це сподіваюся… Бо я тебе мало не втратила, дитино. Покарання ти знаєш. Місяць без зустрічей з друзями, без пригод. І тим паче без подорожей у часі. Тільки школа і дім. 

– Але…

– Жодних «але»! Прийми душ, а потім йди до себе. І трохи подумай над тим, що сталося сьогодні, й як цьому можна було запобігти.

– Так, бабусю, – прошепотіла дівчинка.

Вона роззулася, зняла з себе ковбойський одяг і знову зникла за дверима ванної кімнати. Хотілося якнайшвидше змити з себе залишки цієї небезпечної пригоди. Після душу Натуся заспішила у дитячу. Сіла на підвіконня і подивилася на вулицю крізь вікно. В голові знову й знову крутилися спогади дуелі, обличчя Тоні, бабусина рука, постріл…

– От, дурепа! – прошепотіла вона сама собі. – Ледь не загинула через свою гординю. Все! З Диким Заходом покінчено назавжди! Як і з безглуздою мрією стати шерифом.

Зізнавайтеся, мої любі читачі, переживали за Натусю? І чи правильним є її покарання? Пишіть у коментарях до книги!