20. Невиправна помилка?

Наші відважні герої стояли на дзвіниці собору Святого Марка. Саме тут Герцог унюхав свою хазяйку. Тут вона і була. З розтріпаним волоссям, божевільними очима та злою усмішкою.

Від землі їх відділяло сто метрів. Вітер шумів у вухах. Вечірня прохолода заставляла тіла час від часу здригатися. Всі були на нервах і роздивлялися навколо. Бабусі та Домініка ніде не було видно.

– Вітаю, вітаю, чесне панство! – театрально мовила Феоніла. – Ми вже вас зачекалися. Так і знала, що мій пес мене зрадить! Невдячна тварина. Та у цьому і полягала частина плану! Ви, навіть, трохи забарилися. Шоу мало початися о дев’ятій. Та бачу, що доведеться відкласти головний номер фестивалю ще на деякий час.

– Де моя бабуся? – вийшла вперед Натуся. – Що ти з нею зробила, стара відьмо??

– Ого! Бачу, Ельвіра тебе не навчила бути чемною, дівчинко! Хіба ж з дорослими так розмовляють???

– Я маю повне право розмовляти так з тією, що викрала мою бабусю! А тепер кажи, де вона!

– Не все відразу, – мовила чарівниця. – Молодь зараз така нетерпляча. Хоче все і відразу…

– Досить ламати комедію, Феоніло! – зі злістю у голосі викрикнув лорд. –  Що ти зробила з моєю коханою?

– Твоєю коханою? – огидно усміхнулась та. – Забагато коханих у неї, не вважаєш?

– Що ти таке кажеш??

Замість відповіді стара чаклунка зробила жест рукою і за ковдрою-невидимкою, яку вона зняла, сиділо двоє зв’язаних людей з ганчір’ям у роті. Вони виглядали знесиленими.

– Бабуся! – кинулася Натуся вперед, та невидимий паркан не пускав її.

– Магічний захист поставила, – відповіла на цю спробу Феоніла.

– А що тут робить Домінік? – поцікавився Жюль, який до цього часу не міг вимовити і слова. Стільки подій за кілька днів у житті привида не часто відбувається.

– Всьому свій час, мої любі, – саркастично мовила чарівниця. – Вмощуйтеся зручненько, а я вам усе розповім.

– Розв’яжи їх спочатку! – вступила у розмову Фофа. 

– Ага, зараз! Щоб вони мені щось заподіяли? В жодному разі! Знайшли дурну!

– Покінчімо з усім цим, Феоніло! – сказав лорд.

– От і я про те ж, Річарде! Хочу все вам розповісти й покінчити з усім цим! Тому не сперечайтеся, сідайте і слухайте!

Друзі зрозуміли, що нічого іншого їм не залишається, як послухатись цю божевільну і тому сіли на підлозі, готові слухати. Кожен з них, проте думав лише про одне – як визволити бабусю.

– Ось так вже краще, – задоволено підсумувала Феоніла. – Так ось, все почалося з того вечора, коли наші двоє закоханих вирішили відсвяткувати свою річницю у паризькому ресторані. Я здогадувалася, що цей вечір закінчиться освідченням. І в глибині душі раділа – нарешті Ельвіра перестане бути самотньою, а отже бажаною для Домініка. 

Я в той же день пішла до в’язниці, в якій мій коханий відбував своє покарання за ту історію з нареченими, і розповіла йому про майбутню подію. Думала, що це нарешті поставить крапки в їхніх стосунках і він зрозуміє, що єдина вірна жінка в його житті – це я! Та не так сталося, як гадалося…

Домінік, змусивши мене повірити, що Ельвіра для нього більше не існує, приспав мою пильність. Він обійняв мене і викрав ключі від в’язниці. А потім втік у той же день. Саме він і викрав свою кохану з ресторану ще до того, як вона сказала Річардові «Так». Все ще сподівався переконати Ельвіру, що лише він може зробити її щасливою. Та вона і чути нічого не хотіла.

Тоді Домінік звернувся до мене по допомогу. Він завітав до мене тоді, зранку, коли Фофа з Натусею вийшли на магічний зв’язок. Я була вкрай здивована побачити його на волі. Та цей покидьок щось наплів про магічну амністію і що його помилували й відпустили. Він не сказав нічого про викрадення. Замість цього попрохав у мене зілля переконання. Ніби то для теперішніх господарів його маєтку, щоб ті без зайвих заперечень покинули його домівку. 

Я вже майже повірила цим побрехенькам, а тут ви з історією про бабусю. Тоді в мене в голові все зійшлося. І в голові склався план. Я відправила вас у минуле, а сама зайнялася теперішнім. Використавши власну ковдру-невидимку, я прослідкувала за Домініком і таким чином дізналася про місцеперебування Ельвіри. Він ховав її у невеличкій хатині у Карпатських горах, всього за декілька кілометрів від мене! От бовдур! Ну і розлютилася я тоді. Але поспішати з помстою не стала. Усі знають, що помста – це страва, яку подають холодною.

Отож і я робила все повільно і зважено. Спочатку розпилила у хаті сонне зілля, потім зв’язала їх і залишила там. Повернулася до себе, зібрала необхідні речі, наказала Герцогові не допомагати у пошуках, хоча і знала, що він мене не послухає. Вже занадто добре серце у нього. Тьфу! Аж гидко! Але і це було частиною мого плану. Він же і повинен був привести вас усіх сюди. На кінцевий етап цієї трагікомедії.