10. Дивне зникнення

На якусь мить наші мандрівники у часі завагалися. 

– Я не піду до жіночої вбиральні, – першим запротестував Жюль. – Чоловікам туди вхід категорично заборонений. Та й моє виховання не дозволило б цього зробити.

– Але у нас лише одна ковдра-невидимка, – зауважила Натуся.

– І якщо ми підемо, а Ви ні, – підтримала її Фофа, то мусьє більше не буде невидимим.

– Так мене ж ніхто з людей не бачить! – зауважив привид.

– Зі звичайних людей – може і ні, – підтвердила білочка, – але ж Лорд – незвичайний!

– Маєте рацію, – Жюль сумнівався. – Що ж робитимемо?

– Зробимо наступне, – Натуся лукаво посміхнулася. – Виходимо надвір, залишаємо Вас там, а ми із Фофою побіжимо до вбиральні. А коли все з’ясуємо, повернемося.

На тому і порішили. Письменник залишився за дверима ресторану, а наші героїні побігли за інформацією.

– Тільки говорити з бабусею не смій, – попередила білочка, – бо впливати на минуле – це табу! Можемо такого начудити, що потім роками розгрібатимемо наслідки.

– Та знаю я, знаю, – роздратовано відповіла дівчинка. – Ти зараз говориш як бабуся: «нічого не чіпати», «ні з ким не говорити». Просто спостерігаємо.

З цими словами вони зайшли до вбиральні. І саме вчасно. Злякану бабусю засмоктувало у дзеркало. Вона пручалася, та нічого зробити не могла.

Натуся, забувши про всі перестороги, скинула із себе ковдру-невидимку і побігла на допомогу. 

– Тримайся-а-а! – закричала вона. 

Та було запізно. Жінка була вже по ту сторону задзеркалля.

– Що ж це таке? – у розпачі вигукнула дівчинка. – Як так можна??? Хто це зробив???

Питання були риторичними. Впевненість була лише в одному. Все це було не простим непорозумінням. Бабусю дійсно викрали. А як же Лорд? Точно, у залі ж ще залишився Лорд!

Мандрівниці у часі вибігли із вбиральні. За столиком, де ще десять хвилин тому сиділи закохані, було порожньо. Натуся з Фофою вибігли надвір. Біля дверей стояли два однаковісіньких привиди та сперечалися.

– Мусьє Жюль! – гукнула дівчинка й обидва чоловіки обернулися на її голос.

– Наталі! – один з них привітно помахав рукою. – Ну що, дізналися, де бабуся? 

– Її викрали, – ледь стримуючи сльози, відповіла та.

– Що-о-о? Та невже??? 

– Так, її затягнуло у дзеркало. Ми не встигли її врятувати… – Фофа теж була дуже засмученою.

– А Лорд виходив із ресторану? – запитала у привида Натуся.

– Ой, я так посперечався зі своїм двійником із минулого, що і не помітив, – він розвів руками, а потім винувато додав: – Я перепрошую…

– Отож маємо ще більше питань, ніж мали до цієї подорожі у часі, – констатувала білочка. – Не хочеться цього визнавати, але шанс врятувати обох ми таки втратили.

– То може ще раз повернутися і спробувати? – з надією у голосі запитав Жюль.

– На жаль, це неможливо, – відповіла Натуся. – Спілка Чаклунів дозволяє мандрувати в один і той самий день лише раз. Щоб не створювати зайвої небезпеки для майбутнього.

– Як на мене, безглузде правило, – повів плечима письменник.

– А от і ні, – заперечила Фофа, – варто лише згадати, що сталося із Веліндою…

– Хто така Велінда? І що ж таке з нею сталося? – запитав привид-двійник, який теж приєднався до розмови.

– Думаєте, у нас є час для історій? – прискіпливо глянула на співбесідника Натуся.

– Історія насправді коротка, хоч і дуже повчальна! – мовила білочка, яка вже приготувалася розповідати, бо дуже полюбляла бути у центрі уваги. – Часу багато не займе. Так от…