7. Жюль, Фофа і дивна квартира

Білочка сиділа у передпокої напроти великого дзеркала. Вона вже понад дві години обдзвонювала приятельок бабусі в надії отримати хоч якусь інформацію про її місце знаходження. Але все було безрезультатно. Чарівниці бідкалися, співчували, але допомогти нічим не могли.

Коли Натуся зі своїм гостем вийшли із порталу, стурбована тваринка навіть не одразу їх помітила. Її погляд був сконцентрований на магічному телефонному довідникові, що містив номера усіх чарівників та чарівниць. Вона вже дійшла до літери «Ф» та збиралася зв’язатися з Фіонілою, як почула шум за спиною.

– Фофо, привіт! А я з підмогою!

Білочка обернулася і побачила свою маленьку хазяйку у супроводі немолодого чоловіка. Бородань був майже прозорим, що відразу наводило на думку – привид! 

– Мене звати Жюль Верн, – представився чоловік. – А Ви, мабуть, Фофа?

Тваринка встала і зробила елегантний реверанс.

– Дуже приємно, мусьє. Так, мене дійсно звати Фофою.

– Білочка, що говорить… Та ще й французькою… – письменник виглядав ошелешеним. 

– Вона в нас така! – не без гордості в голосі мовила Натуся, а потім повернулася до Фофи й додала: – Що, ніяких новин?

Білочка заперечно замотала головою. На її мордочці пробігла тінь смутку.

– Нічого, – вирішила розрядити обстановку дівчинка, – тепер із підмогою буде набагато легше. До того ж маю деяку інформацію від нашого нового знайомого щодо вчорашніх подій.

– Яку? – оживилася Фофа.

Жюль переказав ще раз побачене вчора у ресторані.

– Дуже дивно… – підбила підсумок усьому вищесказаному білочка. 

– І не кажи, – погодилася з нею Натуся. – Бачу, ти вже почала обдзвонювати усіх чарівників та чарівниць?

– Так, дійшла вже до «Ф», але, на жаль, ніхто нічого не знає, – зітхнула Фофа. – Збиралася ось Фіонілі зателефонувати.

– Давай разом! Жюль, Ви поки можете відпочити з дороги. Почувайте себе як вдома.

Привид ствердно кивнув і подався досліджувати апартаменти. Він зайшов на кухню і вирішив зробити усім чаю. Та щойно він відчинив одну з шафок, щоб дістати чашки, посуд почав жити своїм життям. Чайник, набравши воду з крана, опинився на плиті, яка ввімкнулася сама собою.

Чашки та блюдця опинилися на столі поряд із цукром. Заварка вже готувалася. Тепле печиво з духовки перелітало на спеціальний підніс. Баночки з різнобарвним варенням викотилися до центру столу. Чайник тим часом вже сповіщав про готовність кип’ятку і, злетівши з плити, обережно наливав гарячу воду у заварник. На кухні запахло свіжою випічкою та ароматними травами. Жюль увесь цей час приголомшено спостерігав за тим, що відбувається і боявся поворухнутися. Йому здавалося, що варто лише на хвильку заплющити очі, й усі ці дива зникнуть.

Поки чай заварювався, письменник вирішив піти до ванної кімнати та помити руки. Його увагу тут привернула пральна машина. На її циферблаті було забагато якихось цифр, що і привернуло увагу привида. Жюль натиснув декілька кнопок, крутнув ручку і його почало затягувати у портал. Чоловік вчасно зметикував що до чого і встиг вимкнути машину часу до того, як опинитися у Середньовіччі. А саме туди він і мав відправитися.

Вже зовсім розгубившись у цій дивній квартирі, він вирішив нічого не чіпати, а трішки відпочити з дороги. Тому зайшов у спальню і ліг на ліжко. Перед його очима замерехтіли фотошпалери. На них було зображено дивної краси сад. Він здавався таким реальним, що Жюль вирішив переконатися, встав, підійшов до стіни, щоб роздивитися все ближче. Раптом, з несправжнього саду вилетів жовтогарячий метелик, пролетів крізь привида і сів на спинку ліжка. Це вже було занадто! Зляканий чоловік побіг у вітальню, сів на диван і не зрушив з місця, поки Натуся не покликала його пити чай.