Розділ 25. Дикий Захід

Натусю, як ми вже знаємо з попередніх розділів, аж ніяк не можна було назвати спокійною та врівноваженою. Навпаки, як і всіх підлітків, її завжди приваблювали ризик і пригоди. Проте, під пильним наглядом бабусі та Фофи, шансів потрапити в якусь захопливу, але небезпечну ситуацію у дівчинки майже не було. А якщо таке все ж траплялося, то малій чарівниці добряче попадало на горіхи.

Тому свою невгамовну вдачу доводилося часто стримувати. Проте ніхто не забороняв мріяти й вигадувати уявні небезпечні пригоди. Ба більше, відчути дух авантюр чудово допомагали книжки. Поринаючи у читання, Натуся нерідко уявляла себе головною героїнею захопливих подій.

Найбільше їй подобалися історії про Дикий Захід. У своїх фантазіях вона ставала шерифом маленького містечка в Техасі, мужньо боролася зі злочинцями та відновлювала справедливість. Бабуся не поділяла захоплень онучки, оскільки була досвідченішою й обережнішою у своїх мріях. 

– Ти хоч уявляєш, як тоді було небезпечно? – говорила вона, хитаючи головою. – Усі ходили озброєні до зубів, конфлікти вирішувалися дуелями, а про велику кількість злочинців я взагалі мовчу…

Натуся теж мовчала. Вона вже твердо вирішила, що неодмінно вирушить у ковбойські часи, щоб на власні очі переконатися, чи мала рацію бабуся. А може, й ні… Хтозна.

“Я ж тільки одним оком гляну,” – подумки переконувала вона себе. – “Та й що мені там може загрожувати? Я ж чарівниця! Хай краще мене бояться!”

З цими думками Натуся попрямувала до ванної кімнати, щоб покрутити ручку пральної машини часу. Ельвіра тим часом була на черговому зібранні Спілки Чаклунів і гадки не мала про плани онучки. Та й Фофа, захоплена читанням “Теорії всього” Стівена Гокінга, яку Натуся подарувала їй на день народження, теж нічого не підозрювала.

Розплющивши очі після мандрівки часом, Натуся зрозуміла, що потрапила у салун (такий собі бар) маленького містечка на Дикому Заході.

Одягнена вона була в ковбойський одяг (добре, що залишився костюм від Гелловіну) і так замаскована, що ніхто б і не здогадався, хто вона насправді.

Щоб трохи зорієнтуватися, Натуся замовила у бармена склянку холодної води й усілася за столик у дальньому кутку салуну. У цей ранковий час відвідувачів було небагато, та й вони не викликали особливої довіри.

Зробивши кілька ковтків прозорої рідини, дівчинка зморщилася – вода мала дивний, неприємний присмак. Її б не завадило профільтрувати, – промайнуло в голові. Однак довго роздумувати часу не було.

Раптом двері салуну розчинилися, і всередину увійшла група чоловіків. На вигляд – небезпечні й зовсім не налаштовані на дружню розмову. У приміщенні запанувала гнітюча тиша. Незнайомці спокійно рушили до центрального столу, сіли й одразу ж заговорили між собою, час від часу видаючи моторошний регіт. 

Тим часом, поки більшість відвідувачів непомітно залишали салун, намагаючись не привертати до себе уваги, Натуся крадькома підійшла до бармена й тихенько запитала:

— А хто вони такі?

— Ти що, не знаєш? — здивувався чоловік. — А, точно, ти ж тут новенький. Це банда Брудного Тоні, і очолює її сам Тоні.

Бармен ледь помітно кивнув у бік найнахабнішого з компанії. Ватажок дійсно мав загрозливий вигляд, а його зброя, що лежала просто перед ним на столі, аж ніяк не скидалася на дитячу забавку.

Розрахувавшись із барменом за сумнівну воду та подякувавши за інформацію, Натуся теж вийшла з салуну й рішуче попрямувала… "Додому?" – спитаєте ви. Ні, зовсім ні! Не додому, а прямо в офіс шерифа! Навіщо вона це робить і чим для неї все закінчиться? Про це ви дізнаєтесь у наступному, фінальному розділі книги!

Ну що, любі читачі, зізнавайтесь, чекаєте на кінець? Якщо ви зі мною пройшли вже такий довгий шлях і й досі читаєте, не забудьте поставити вподобайку, яка вам нічого не коштуватиме. А мені, як автору, що працює на голому ентузіазмі, буде дуже приємно!)) Та й коментарями діліться про прочитане! Цікаво буде дізнатися вашу думку!