Розділ 22. У пошуках Грааля

Отже, дві відважні чарівниці, одягнені в обладунки лицарів, вирушили на пошуки чаші безсмертя. Більшу частину шляху вони долали верхи, хоча чимало доводилося й ходити пішки. Вони обстежили всі печери, блукали густими лісами, але пошуки не приносили результатів. Навіть підказки короля Артура виявилися марними. Опинившись у черговому лісі, дівчата вирішили зробити коротку зупинку для перекусу.

– А може цього Грааля і зовсім не існує, – пробурмотіла Натуся, відкушуючи шматок бутерброда, який вони дбайливо прихопили з дому.

– Повинен бути, – відповіла бабуся з надією у голосі. – Не марно ж ми згаяли стільки часу!

– То що ж робитимемо тепер? Коли перевірили усі місця, зазначені Артуром?

– Слухай, я згадала, що знаю декого, хто може нам допомогти! – мовила раптом Ельвіра, зрадівши несподіваній здогадці.

      Бабуся, не гаючи часу, зіскочила з коня, влаштувалася на траві посеред галявини й кілька разів провела руками в повітрі. Вона прошепотіла кілька загадкових слів, і раптом з-за дерева викотився клубочок. Він виглядав як звичайний моток ниток, але мав крихітні оченята, які безперестанку кліпали, уважно роздивляючись усіх навколо.

– Це наш чарівний провідник, – пояснила бабуся здивованій дівчинці. – Ну що, маленький, покажеш нам дорогу до Святого Грааля? – звернулася вона вже до клубочка.

 Радий, що нарешті може стати в пригоді, клубочок без зайвих вагань весело покотився вперед лісовою стежкою. Чарівниці поспішили за ним. Минула кілька годин, і в лісі почало сутеніти, але провідник анітрохи не зменшував свого темпу, упевнено рухаючись далі.

– Не поспішай так! – крикнула до нього Натуся, в якої й так сил майже не залишилося. День був занадто довгим.

– Краще перепочиньмо сьогодні, – мовила Ельвіра, з розумінням дивлячись на втомлену онучку та беручи до рук невгамовного клубочка. – Лицарські обладунки і так дуже важкі, та й коні наші втомилися. Влаштуємо собі нічліг у лісі, а зранку рушимо далі. 

      Ця ідея неабияк потішила втомлену від мандрівок Натусю. Чарівниці вирішили дати своїм живим "транспортам" відпочити: вони прив’язали коней до дерев, щоб ті могли спокійно пастися і відновлювати сили. Далі вони начаклували затишний намет та спальні мішки, розпалили багаття і приготували просту, але смачну вечерю. Поївши, вони лягли спати, провалившись у глибокий сон без сновидінь.

На ранок пошуки чаші безсмертя продовжилися. Ліс здавався нашим дівчатам якимось нескінченним.

– Бабусю, тобі не здається, що ми ходимо колами? – насторожено запитала Натуся, коли сонце знову почало повільно спускатися за горизонт.

– Не думаю, – відповіла та, хоча впевненості в її голосі дівчинка не почула. 

 Та вже за кілька хвилин чарівниці опинилися на галявині. На перший погляд, нічого незвичайного тут не було, якщо не рахувати величезного дуба, що височів у самому центрі. Клубочок весело покотився до дерева і зупинився біля його підніжжя.

      – Ми прийшли? – тихо запитала Натуся, переводячи погляд то на Ельвіру, то на їхнього чарівного провідника.

Той лише ще ближче підкотився до дуба.

– Ти точно не помилився? – перепитала у нього й бабуся.

Той наполягав  на своєму й вказував на дуб.

– Ну що, здається треба лізти нагору?! – припустила дівчинка. – Бо біля коріння я нічого не бачу.

– Маєш рацію, дитино! – погодилася Ельвіра. – Зараз лише з коня злізу.

– Та куди тобі на гілля забиратися! – запротестувала онучка. – Полізу я! І це не обговорюється!

Логіка в цьому була, і Натуся, як наймолодша й найспритніша, почала своє повільне сходження до верхівки. Та все виявилося не так просто. Гілки ставали все густішими, а дерево, здавалося, не мало ні кінця ні краю. Нарешті, після двадцятихвилинного підйому, вона побачила на верхівці дуба велике гніздо. Птахів у ньому не було, але щось виблискувало в променях сонця. Еврика! То була чаша! 

Натуся заворожено дивилася на чарівну знахідку й не могла відірвати від неї очей. 

– Ну що там, дитино? – почулося десь далеко знизу.

– МИ ЗНАЙШЛИ СВЯТИЙ ГРААЛЬ! – крикнула дівчинка.

Та бабуся, здається, й досі її не чула. Тоді Натуся вирішила не гаяти більше часу та повертатися зі своєю знахідкою. Вона схопила чашу, яка виявилася не такою вже й легкою, адже була зроблена з чистого золота, ще й оздоблена дорогоцінним камінням. Витерши піт з чола, дівчинка хотіла вже злазити, як раптом перед нею невідомо звідки з’явився величезний орел. Він миттєво схопив пазурами Натусю й полетів.

 «Бабусю-ууу! Ряту-ууууй!» - тільки й змогла крикнути вона.