Розділ 20. Дивне знайомство

Будучи чарівницями, Бабуся й Натуся знали практично всі мови світу й могли спілкуватися не лише з людьми інших країн, але й з тваринами та рослинами. Тому для них не було проблемою подорожувати в часі та спілкуватися з мешканцями тієї місцевості, до якої вони прибували.

“От би мені таку здібність!” – певно подумали ви. – “Тоді б вчителька з іноземної мови завжди ставила мені найвищі бали!” Як я вас розумію! Але для таких людей як ви і я, без магічних здібностей доводиться просто завчати слова та граматичні правила. Тут вже нічого не вдієш! Хіба що в майбутньому хтось знайде простіший спосіб вивчення мов інших країн. Хто знає!  Та повернімося до наших чарівниць.

Якось вони вирішили вирушити до Шервудського лісу в Англії за особливими грибами, що росли лише в тій місцевості в минулому. Потім вони були занесені до місцевої Червоної Книги, а зараз і зовсім зникли. Ці гриби слугували одним із найважливіших інгредієнтів для бабусиного сонного зілля. Чарівниці прихопили кошики, трохи їжі та води в наплічник, а тоді повернули ручку пральної машинки.

 В одну мить вони опинилися на безлюдній лісовій галявині. Навколо панувала тиша, і лише перегукування птахів порушувало загальний спокій тієї місцини. По небу пливли білі хмарки, а день був теплим і сонячним. 

“Не зовсім та пора, щоб гриби збирати”, – подумала Натуся. Та бабуся, ніби прочитавши її думки, мовила:

– За моїми даними тут нещодавно пройшов дощ, так що гриби неодмінно мають десь тут ховатися. 

 Вона дістала з кишені листок паперу, де було зображення того гриба, який їм був потрібний.

– Гаразд, – посміхнулася дівчинка. – Тоді не гаятимемо часу. Не хочеться, щоб нас тут хтось побачив.

Щойно вона це сказала, як раптом десь неподалік почувся стукіт копит та іржання коней. Чарівниці причаїлися за одним із дерев і спостерігали, як повз них проскакала королівська варта. Коли галас стих, наші дівчата вийшли зі своєї схованки і почали похапцем наповнювати кошики грибами, яких дійсно виявилося тут чимало.  Але за деревами знову почувся якийсь шурхіт. 

Цього разу чарівниці не встигли заховатися і на галявину вийшло троє чоловіків з луками та стрілами. 

– Вітаю вас, леді, мене звати Робін Гуд, – відрекомендувався один із незнайомців. 

– Та ви ж той самий відважний ватажок, який забирає гроші в багатих і віддає бідним! – забувши привітатися, скрикнула Натуся.

– Ви вже вибачте мою онучку, – мовила бабуся, трішки почервонівши. – Вона просто багато про вас читала. Я – Ельвіра, а це Наталі!

– Дуже приємно з вами познайомитися, – чоловік чемно поклонився. – Перепрошую, але мушу зазначити, що я підозрюю, що ви не з цих країв, судячи з вашого одягу. Не часто тут побачиш леді одягнених не у сукню…

І дійсно, Натусина футболка і бриджі та бабусин спортивний костюм викликали чималі сумніви щодо їхньої приналежності цьому місцю і часу.

– Так, ми здалеку, – мовила Натуся, не уточнюючи звідки саме. – Між іншим, мушу сказати, що ваш зелений одяг теж дуже стильний!

– О, юна леді, це не данина моді, а своєрідний камуфляж, який ми використовуємо, щоб залишатися непоміченими в лісі.

Раптом десь неподалік почувся скрип коліс. Натуся швидко вилізла на дерево і побачила розкішну карету. З обох боків її супроводжували четверо охоронців верхи на конях, а попереду сидів екіпаж.

– Це карета одного зі знатних вельмож, які живуть у селищі неподалік від лісу, – пояснив Робін. – Мерзенна людина. Експлуатує селян, забирає у них останнє. А ми цього терпіти не можемо. Тож зараз ми його пограбуємо. Вибачте за зухвалість, леді!

Після цих слів Гуд свиснув тричі – і миттєво з-за дерев показалося з десяток молодиків у зеленому одязі. Вони направили стріли на охоронців і вже через якусь мить ті попадали зі своїх сідел. Потім поплічники Робіна вибігли зі своїх схованок на дорогу й оточили карету. 

– Вам це так не минеться! Ви ще пожалкуєте, що взагалі на світ народилися! На вас чекає люта розправа, ось побачите! – кричав вельможа з піною в роті. 

Та на грабіжників Шервудського лісу такі погрози не діяли. Тож вони спокійнісінько витягли крикуна з його власного транспорту, зав’язали рота й прив’язали до дерева.

– Де там його нове вбрання? – кепкуючи, запитав Гуд.

Вельможі піднесли простий селянський одяг, переодягнули, а його речі та коштовності, які вдалося знайти в кареті, Робін наказав відвезти бідним і нужденним, що постраждали від цього пихатого покидька. Не забув він і про наших чарівниць й на згадку про їхнє знайомство подарував Натусі золоту монету, яка й досі лежить в шухляді у її кімнаті й нагадує їй про справедливого ватажка – Робіна Гуда!