Розділ 15. У замку графа Дракули

Бабуся з Натусею були дуже допитливими й полюбляли подорожувати не лише в часі, а й світом. Тож на осінні канікули онучки вони вирішили поїхати в екстрим-мандрівку до замку Дракули в Румунії.

Граф Дракула жив у глибині Карпат – в одному з важкодоступних гірських місць. Чарівниці опинилися біля графського замку, коли вже наступив вечір. Покриті могутніми лісами гори здіймалися обабіч дороги, а струмені водоспадів блищали чистотою води. Зліва долину оточувала темна зелень сосен, а праворуч підіймалася похмура скеля, увінчана таким же похмурим замком. 

Піднятися на скелю з боку долини було неможливо, адже крута стежка не пропускала жодного перехожого. Сірі стіни замку справляли гнітюче враження на наших чарівниць. Тому вони вирішили відкласти огляд будівлі та прилеглої до неї території до ранку.

Дівчата зупинились недалеко від замку в містечку Брашові. З цього міста Румунії можна було легко оглянути всі околиці замку Дракули, а вночі ще й послухати легенди про графа. Спали чарівниці не дуже добре: постійно ввижалися якісь примари. 

– А що як нам зараз піти туди? – запропонувала Натуся.

– Вночі? До місця, де жив найвідоміший вампір в історії? – перепитала бабуся. – Ти з глузду з’їхала?

– Навпаки! – завірила її онучка. – І на це є три причини. Перша, ми зможемо довести собі, що всі історії про графа – просто вигадка місцевого населення. По-друге, охорону замку, якої у цю пору доби небагато, ми з легкістю обійдемо за допомогою нашої ковдри-невидимки.

– А по-третє? – поцікавилася Ельвіра, відчуваючи, що й сама вже не проти піти на такий ризик.

– По-третє, це одна з пригод, які ми згадуватимемо ще дуже довго. Крім того, що нам може загрожувати? Ми ж чарівниці! Та й у вампірів я зовсім не вірю. Все це казочки, щоб лякати дітей!

– Ти й сама у мене ще дитина!

– Ми з тобою обоє знаємо, що я не зовсім звичайна дитина, – усміхнулася дівчинка, – і за себе постояти зможу. Тим паче ми ж будемо вдвох!

– Гаразд, переконала мене. Збираємося!

Чарівниці швиденько одягнулися, взяли у бабусину сумку кілька магічних речей і тихенько вийшли з готелю. Надворі було тихо, жодних перехожих, лише шурхіт сухого листя під ногами порушував нічний спокій. Щоб швидше дістатися замку, вирішено було піднятися у повітря та полетіти. Навіть ковдру-невидимку не потрібно було використовувати – у цілковитій темряві їх ніхто не бачив. Вже за кілька хвилин чарівниці вилетіли за межі міста. Видимість була невеликою, однак курс прокладений правильно і невдовзі вони вже стояли перед знаменитою спорудою.

Біля замку було тихо й похмуро. Жодного звуку. Лише моторошна тиша. Пробравшись всередину, сховані від людського ока, чарівниці почали озиратися навколо. Та при світлі місяця вони майже не розрізняли предметів.

– Ну ось бачиш, бабусю, – прошепотіла Натуся. – Як я і казала, нам не варто було нічого боятися! Дракула – це міф.

– Я б не був таким впевненим, юна пані, – почулося раптом за її спиною. 

Дівчинка відчула, що її пронизав холод. Вона повільно обернулася і побачила напівпрозорого вусатого стрункого чоловіка років сорока у дорогому вбранні. Його погляд був проникливим, а вираз обличчя – серйозним.

– В-в-ви той сам-м-мий Драк-к-кула? – запитала Натуся, заїкаючись від страху та ховаючись за бабусю.

– Той самий, – підтвердив металевим голосом привид, – але ви можете називати мене Владом. 

– Приємно познайомитися, Владе, – тремтячим голосом мовила Ельвіра.

– Та не бійтеся мене так, – раптом усміхнувся чоловік. – Понавигадували про мене казок…

– То ви – не вампір? – запитала Натуся, все ще ховаючись за спиною бабусі, та, про всяк випадок, прикриваючи свою шию руками.

– Ні, я був господарем Валахії, а прізвисько Дракул отримав від свого батька, який був лицарем ордену Дракона. Дракул і означає “дракон”.

– Або “диявол”, – прошепотіла Ельвіра.

– Ну це вже хто як інтерпретує, – посміхнувся Влад. – А ось додати літеру “А” до цього прізвиська було моєю ідеєю. 

— А чого ж тоді про вас такі легенди складають? – перепитала онучка. – Що ви ледь не монстр!?

– Бо був суворим правителем, – відповів привид. – Каюся, наробив чимало лиха, але нічиєї крові не пив. А вампірячі штучки – це заслуга Брема Стокера та його роману «Дракула». Він, як то кажуть, “почув дзвін, та не знав, де він”. От і зробив мене прототипом свого роману. Що я йому поганого зробив – не знаю…

– Я вас собі зовсім інакшим уявляла, – зізналася Натуся.

– І не дивно, про мого персонажа з книги Стокера зняли аж ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ ДВА ФІЛЬМИ, а про мене самого лише ДЕСЯТЬ. Добре, що хоч у Румунії мене знають справжнім. Хоча іноді й місцеві жителі вигадують казна-що. Але розумію, чому вони це роблять. Туристи полюбляють містику… Ось і ви до мого замку завітали.