Розділ 14. Кохання з першого погляду

Якось Ельвіра стала часто подорожувати у 18 століття. Натусі вона нічого не говорила, адже мандрівки влаштовувала під час онуччиних занять у школі. 

“Що ж такого важливого та суперсекретного було там, щоб тримати це в таємниці від найріднішої людини?” – спитаєте ви. А я вам зараз і розповім.

Річ у тім, що під час однієї з подорожей у минуле за дорученням Спілки Чаклунів (про яку я обов’язково напишу далі), бабуся познайомилася з англійським лордом, на ім’я Річард. Той практикував магію й ненароком начаклував часову петлю. На місце “магічного злочину” викликали саме Ельвіру, адже та входила в Раду Старійшин Спілки, а отже, мала серед чаклунів неабиякий авторитет. 

Коли бабуся нарешті прибула до Лондона і зустрілася очима з винуватцем часової аномалії, то зрозуміла, що це аж ніяк не остання їхня зустріч. Хоча Річард був самітником, Ельвіра змогла без особливих зусиль полонити його серце. 

Вона “розв’язала” часову петлю, а потім лорд запросив її до себе додому, де пригостив ароматним чаєм з печивом. Чарівники чудово провели час разом, спілкуючись про все на світі. 

 Саме тоді Річард із сумом зрозумів, що жінка його мрій насправді з майбутнього, а отже, їхні стосунки з самого початку були приречені. Проте обидва чарівники, будучи невиправними оптимістами, твердо вирішили продовжувати зустрічатися.

Бабуся намагалася якнайчастіше навідуватися у 18 століття, однак, не поспішала запрошувати до себе у майбутнє Річарда. І хоча вони дуже швидко закохалися одне в одного, Ельвіра побоювалася реакції її улюбленої онучки.

“А як же Фофа?” – спитаєте ви. – “Невже вона нічого не підозрювала?” Ось якраз білочці бабуся розповіла все як є. Вона знала, що її домашня улюблениця занадто кмітлива і сама рано чи пізно здогадається. Тим паче Фофа, як ми вже знаємо, мало виходила з дому, а тому часті відлучення господині рано чи пізно викликали б забагато запитань. Ельвіра взяла слово з пухнастої подруги, що та збереже її таємницю. А білочка пишалася цією довірою і ні за що б не розповіла про стосунки Ельвіри нікому, навіть її онучці.

Разом з тим, кохання чарівників квітло з кожним днем, а бабуся, яка проводжала Натусю до школи, одразу ж, коли за нею зачинялися двері, чимдуж бігла до ванної кімнати, де на неї чекала пральна машина часу.

Під час побачень закохані гуляли парками, відвідували оперу та балет. Річард читав Ельвірі власні вірші, а вона співала йому мелодійних українських пісень, які були здатні розтопити будь-яке серце. Усе було, як у казці. І хоча це кохання на відстані не мало світлого майбутнього через різницю в часі, ні Річард, ні Ельвіра не хотіли цього визнавати. І все було б добре, якби не одна подія, яка розкрила бабусину таємницю.

Одного разу Натуся прийшла зі школи раніше, адже їхня вчителька малювання захворіла і клас відпустили з останнього уроку. Увійшовши до оселі, голодна як вовк, Натуся почала шукати бабусю, та тієї ніде не було. Фофа в цей час медитувала у спальні з навушниками на голові, а тому не чула дівчинку. А та, зайшовши до ванної кімнати помити руки, випадково помітила на пральній машині цифри «14.02.1701». Згораючи від цікавості, що ж бабуся забула в минулому, дівчинка натиснула на кнопку «Пуск» і відправилась туди.

Опинилася вона в красивому ресторані, де за одним зі столиків у старовинному вбранні сиділа її бабуся з якимось симпатичним літнім чоловіком та щось жваво розповідала. А її супутник мовчав, і лише час від часу посміхався. А головне, що дивився він на свою супутницю закоханими очима. Натуся не поспішила до них приєднуватися. Натомість вона заховалася за великим вазоном, що стояв неподалік кухні, та дочекалася поки пара вийде надвір.

Коли вони прогулювалися парком, дівчинка пішла за ними. Перебігаючи від дерева до дерева, вона чула лише уривки фраз: “...чудова вечеря…”, “...дуже багато справ завтра…”, “...коли скажеш онучці про нас?…”

На останній фразі Натуся вибігла зі свого сховку й опинилася перед парою.

– І дійсно, бабусю, ти мені нічого не хочеш розповісти?

Ельвіра так і заклякла на місці від несподіванки. А Річард знайшовся першим:

– Ви, юна леді, мабуть, та сама Наталі, про яку мені розповідала моя кохана, – і він подав дівчинці руку для привітання. 

– А Ви, мабуть, той, про якого я вперше випадково дізналася сьогодні, – саркастично мовила та, теж подаючи руку.

– Мене звуть Річард, – приязно продовжував чоловік. – Я – англійський лорд та чарівник-аматор.

З цими словами він махнув рукою і в ній з’явився букет польових квітів, які чоловік люб’язно віддав дівчинці. 

– На Вашому місці я б краще начаклувала мені цукерок… – в’їдливо мовила Натуся, та бабусин суворий погляд змусив її змінити тон, – та квіти теж гарні.

– Радий, що вони тобі сподобалися, – усміхнувся Річард.

– А Ви знаєте, що ми не з цього століття? – запитала мала чарівниця, все ще зацікавлено розглядаючи бабусиного обранця.