4. Пральня “Останній подих”

Вода прибувала. Спочатку вона була холодною і пахла “Морською свіжістю”, але вже за хвилину стала гарячою, як чай у Великої Ноги по неділях. Барабан здригнувся і зробив свій перший лінивий оберт.

- Обертайте барабан! — вигукнув хтось поруч зі мною. 

Я розплющив одне око (те, що біля п'ятки) і побачив Рожеву Сорочку. Вона виглядала так, ніби щойно проковтнула лимон, але при цьому намагалася тримати фасон.

- О, новенький! — процідила вона крізь ґудзики. — Синенький, смугастенький... Насолоджуйся моментом, любесенький. Через десять хвилин віджиму ти станеш блідо-блакитною ганчіркою для пилу.

- Я шукаю Бені! — крикнув я, намагаючись не захлинутися піною. — Він зник тут минулого вівторка.

- Бені? — Сорочка презирливо пирхнула мильною бульбашкою. — Тут щохвилини хтось зникає. Он подивись на Старого Рушника. Він бачив стільки прань, що вже забув, якого був кольору від народження.

Поруч зі мною проплив величезний, важкий від води сірий монстр. Це був Рушник. Він виглядав як мокрий бегемот.

- Хлопче, — промовив Рушник, — не шукай логіки там, де працює центрифуга. Просто розслабся і пливи за течією. Якщо пощастить — виживеш. Якщо ні — станеш частиною колекції “Втрачені та забуті”.

Момент істини: Центрифуга

Раптом машина видала звук, схожий на зліт винищувача. Барабан почав обертатися зі швидкістю світла. Нас усіх притиснуло до стінок.

- А-а-а-а! — кричав я. — Мої смужки розтягуються! Я стаю гольфом!

- Це безкоштовний пілінг! — реготала Рожева Сорочка, яка від швидкості стала схожа на рожевий млинець.

Я зрозумів: зараз або ніколи. Саме під час максимального обертання відкривається Він. Секретний шлюз.

Я помітив, як край великого гумового ущільнювача біля дверей трохи відігнувся від тиску води. Там була темна щілина. Саме туди, за логікою всіх загублених речей, засмоктує бавовняні душі.

- Стули пельку, Сорочко! — крикнув я. — Я йду в підпілля!

Я відштовхнувся від мокрого боку Рушника (він навіть не помітив, лише булькнув щось про “погану молодь”) і, скориставшись відцентровою силою, як катапультою, полетів прямо в чорну діру за гумку.

- Арчі, ти здурів! — донеслося здалеку. — Там немає кондиціонера для білизни! Там лише...

ТЕМРЯВА.

Мене пропхнуло крізь вузький тунель, обляпало чимось липким (схоже, це був загублений три роки тому сироп від кашлю) і викинуло на сухий, теплий і дуже дивний берег.

Я відкрив очі. Наді мною висіла неонова вивіска, зроблена з ниток, що світилися: “Ласкаво просимо в Забарабання. Пару не шукати”.

Поруч почувся знайомий голос:

- Гей, новенький! Ти що, теж не захотів бути частиною підковдри?

Це був не Бені. Це була Стара Краватка з качками, яка грала в карти з П'яткою від дитячої колготки.