Розділ 30. Королівство Емеленд.

Поки дописала до цього королівства, встигла про нього забути і вже хотіла писати про Медлентен) 

Ми вийшли з темних мурів фортеці Дарксленду і вдихнули сухе повітря пустелі. Знову. Все нагадувало наче ми знову опинилися в володіннях Леандри, хоча тут було набагато гірше. Не було тої, хто могла б наказати піщаній бурі зупинитися, а сипучим піскам не старатися поховати нас під собою. 

Ця територія була дика, нейтральна, не підвладна нікому з прилеглих королівств. 

– Емеленд це королівство - міраж, – закінчила мої роздуми Енгайда. 

– А ще тут колись було так багато дерев, квітів, це було прекрасним королівством, – з ностальгією протягнула Аделі.

Я здивовано подивилася на неї, але її погляд був затуманеним, тому не могла зрозуміти звідки вона це знає. Навіть Аделарда жила лише двісті років тому назад, а королівство Емеленд було таким ще тисячі років назад. Може й менше. Так а звідки я це знаю? 

– Ми з Лардою народилися тут, – підтвердила Ліка слова Аделі, – як же давно це було. 

Тепер було ясно, це говорила не Аделі, а Ларда. 

– Як вас звали раніше? – запитала у неї з цікавістю. 

Зараз наші тіні відділилися від нас і набувши своєї тіньової форми плавно рухалися за нами.  

– Не належить таким тіням як ми мати власні імена, але якщо вас цікавить, – протягнула Ларда з насмішкою. – Ізабель Долерос – головна фрейліна Її Величності Фіалки, знайоме ім'я Аделі? 

– Хель знала, – похмуро кивнула подруга. 

Чомусь справжнє ім'я Ларди звучало чужорідно. 

– Але як це можливо? Хіба ви б не мали давно померти до того часу як народилася Аделарда, чи насправді ти була її тінню тоді? – не змога стриматися від питань я. 

– А ти напрочуд розумна, – сухо відповіла Ларда. 

– Тоді ти прикидалася людиною? – здивовано перепитали ми. 

Вона кивнула. 

– А ти Ліко? Як тебе насправді звати? – повернулася до неї. 

– Арлікія Долерос, таких людей колись назвала шукачі, але зараз їх більше немає. 

Елевонда. Мені дуже подобається ім'я Арлікія, але от їхнє прізвище асоціюється з Амбрідж. 

Вона замовкла, це означало що вона не хоче продовжувати тему, і я не стала наполягати. 

– Будьте обрежні особливо ти Анджелі. Майбутнє може затягувати, – раптом ні з того мовила Елінго. 

Я не зрозуміла жодного слова Елі, але кивнула. 

Сонце палило  так наче не хотіло залишити від нас нічого, йти було неймовірно важко, а ще раз пораз перед нами з'являлися міражі. Ось думаєш – оазис, сили прибавляються ти вже хочеш побігти до бажаного місця, але ...

Але згадуєш, що в Емеленді взагалі не має оазисів, ночі і не діє магія. І все що тобі залишається це безсило плентатися далі. Голова плавиться, думки плутаються і я ледь не падаю на пісок.

– Може ви залишите мене тут, – ледь прошепотіла, в горлі зовсім пересохло. 

А потім я все ж впала на землю. Чому скільки страждань на мене одну?

– Анджеліко, Анджелі, – голоси на різний лад кликали мене, але я не чула, бо переді мною розгорталися зовсім інші події. 

Я дивлюся на все збоку і події, які розвиваються переді мною і люди там здаються знайомими. 

Чоловік, який здався мені знайомим розмовляв з молодою дівчиною, одягнутою в золотий плащ і корону.  Хоча хто знає скільки років їй вже 37 насправді? 

Елевонда. Остання фраза про те, що чарівники найчастіше зупиняють свій вік від 34 до 39 років, через те, щоб магічна сила не вбила їх, тому їм приходиться залишатися молодими. Анджелі має на увазі, що насправді цій дівчині може бути і двісті років. 

– Чим ти можеш послужити ордену? – запитала вона склавши ногу на ногу. 

– Я ілюзіоніст, ваша величносте, – ледь вклонився він. 

– Чудово, – на її обличчі з'явилася задоволена, навіть хижа посмішка.  – Ти підходиш нам Маргітайл. 

Це ж так звали того, хто був в Дарксленді, а ще говорив з Алінго. Дивно, чому саме його минуле я побачила? Та й чому взагалі минуле, я ж та, яка бачить майбутнє? І все ж тут може бути, чи точніше має бути, щось важливе. 

Далі я бачила те, що називають посвятою. Нічого особливого чи підозрілого у ній не було. 

Потім безліч завдань Маргітайла. 

А далі його спогад, який змусив би мене впасти, якби могла. 

– Нам потрібна армія ілюзій в боротьбі з Посухою, – дівчина приховала лукаву посмішку, ледь прикриваючи пальцями рот, але її очі видавали все. 

– Буде зроблено, – кивнув він, бо не мав можливості відмовитися, –  тільки у мене є одне питання. 

Мені було його справді шкода. Він лише слухняна маріонетка яким вертять як хочуть. Невже і нас таке чекатиме? 

– Звичайно, – з нудьгуючим виглядом протягує вона.  

– Я зробив вже так багато, а ми досі не виграли. Скажіть, на чиєму ви боці насправді? – запитав він, дивлячись на неї прохально. 

– Ти здогадався, – констатувала вона факт. 

– Я не буду вам допомагати, Евелон, – холодно відповів він і направився до виходу. 

– А тебе ніхто питати не буде, – знущально розсміялася вона і потягнула за невидимі нитки через що він почав задихатися. –З Ордену неможливо вийти, – тихо додала вона. 

І на якусь мить я побачила її справжні емоції. Біль. Смуток. Розчарування в собі. Ненависть, що не змогла нічого зробити. 

– Анджелі – покликали мене і я засмучено подумала про те, що може я б змогла побачити ще щось корисне. 

 Я вийшла з цього видіння і побачила, що по коліна застрягла в піску. О це так, а вони мене ледь не затягнули, правду казала Елі. Якби я не змогла вийти, то що вже була б мертва. Єдиним дивним фактом є те, що подруга говорила про майбутнє. 

– З Ордену неможливо вийти, –  приречено повторила слова, як я зрозуміла королеви. – Я бачила спогади Маргітайла, – глухо відповіла.