Розділ 23. Фрейлез чи ні? 

Аделарда Фрейлез

Часу залишалося небагато, тому я хотіла використати його з користю і розпитати про ці сни. Чому саме я? Не бачила жодної логіки у цьому, адже тією, хто може бачити майбутнє є Анджеліка, на мене ж випадає лише його відлуння. Ось чому хотіла запитати у королеви Рози про це, сподіваючись, що у неї є відповідь. 

– Чому ти залишилася, Аделі? – тихо запитала вона, повертаючись до мене. 

– Розо, є дещо пов’язане зі мною і вашим королівством, – відразу перейшла до суті, здогадуючись, що це зацікавить її, а потім продовжили тихо, –  а ще думаю знаю, коли саме ви потрапили під вплив.

І справді вона подивилася зацікавлено, а потім легким помахом руки вказала на крісло.  

– Що ж розповідай, – наказовим тоном сказала вона. 

Я кивнула і на одному подиху видала.

– Всі ці два роки мені снилися сни про події в Країні Квітів. А ще ви сказали, що ваша країна в небезпеці. В кінці була Посуха, яка хотіла, щоб я перейшла на її бік.

– Але я не посилала тобі їх, – Роза вражено подивилася на мене і почала вистукувати пальцями ритм, наче вона викликала свої спогади. 

Уже потім в майбутньому ми з Анджелі дізналися про магію стукоту або ж магію ритму, якою чарівники почали користуватися ще раніше, ніж чари виходили з рук. Як виявилося руки це всього лише провідник і не важливо через що саме ви її проявите. 

– Що ти знаєш про рід Фрейлез? – запитала вона пильно дивлячись на мене. 

– Майже нічого, – знизала плечима, і зі звичною іронією продовжила, –  Не кажіть тільки, що я теж маю тут родичів. Вистачає того, що Анджелі донька принцеси.

– Пам’ятаю сестер Арде, – з ностальгією посміхнулася вона. – Але тут щось інше, – задумливо промовила.

– У вас є здогадки, так? – запитала склавши руки в замок і подивившись на неї водночас з надією і страхом. 

“Що як мої батьки не мої, що як виявиться, що насправді я взагалі не Фрейлез”, –  мене обдало холодом, а тілом пройшло нервове тремтіння. Це лякало, це змушувало мене хвилюватися, але попри страх я хотіла дізнатися, як взагалі могла бути пов'язана з цією країною. 

– Звичайно, я здогадуюся хто ти, Аделі, – м'яко сказала вона з якимось сумом дивлячись на мене. –  І можу сказати, що ти єдина хто справді може перемогти Посуху. Але чи готова ти заплатити ціну за це? – її погляд став зацікавлений і пильний. 

– Про що ви говорите!? – з нерозумінням запитала. 

Чому я не можу бути просто як додаток до Анджеліки, та сама подруга обраної, яка допомагає їй досягти вершини. Мені не хотілося бути обраною, мені не подобалося таке. Це не означало, що я хочу просто відсидітися поки подруга все зробить, але краще якби я просто залишалася в тіні. 

– Дай руку, потрібно дещо перевірити.

Я кивнула. Мене окутала темрява і я опинилася в залі, стаючи стороннім спостерігачем за дівчиною, яка як дві краплі води була схожа на мене. Тільки виглядала на багато років старше. 

Це була коронація.

– Хай живе королева! Довгого вам правління! – чулося звідусіль.

Дівчина посміхалася, приймаючи вітання, але в її очах застиг смуток. Вона направилася до чоловіка і жінки, які виглядали як привиди, а може і являлися ними.

– Сьогодні ти стала королевою, Делі, я впевнена у тебе все вийде, – тепло всміхнулася жінка. 

– Мамо, тато, побудьте тут ще трохи, – благально зі сльозами на очах попросила вона. 

– Настав твій час, Фіалко. Прощавай, – сказали вони. 

Вони зникли. їхнє останнє бажання – побачити як донька стає королевою було виконано. Після цих слів її охопило золоте світіння – на голові з’явилася корона, а одяг став відтінків фіалкового.

– Я виконаю свою місію, – заговорила дівчина в порожнечу. – Я зроблю це! Я стану справжньою королевою і ім’я моє стане відоме як, Фіалка – Аделарда, – сказала вона з рішучістю у погляді. 

Спогад закінчився і я перенеслася в наступний. Це була битва.

“– Мій народе, моя Країно Квітів, сьогодні все завершиться, сьогодні довга боротьба проти королеви Леандри завершиться нашою перемогою! 

Велично проговрилила вже жінка, а не дівчина, яка піднялася на мури замку. Її волосся розвівав вітер, а очі палали вогнем.

Я відчувала що цей бій останній для неї і зараз вона готова була пожертвувати своїм життям за свою країну. Стало соромно. 

 Я розуміла, що Посуха нападає не вперше, і я вже бачила ці спогади раніше. То ось через кого вони були.

– Так, саме так. Це робила я, теж не могла дивитися як гине моя країна.

Переді мною з’явилася усміхнена королева, яка виглядала такою якою я побачила її вперше або можливо навіть раніше ще до того часу як вона стала королевою. 

– Королево, Фіалко. Хто я? – запитала нетерпляче, чомусь звертаючись до неї на квіткове ім'я. 

– Моє переродження, – тихо мовила вона. –  Знаєш ти так схожа на мене, – вона ніжно погладила мене по голові, наче я була її дитиною. 

– Хіба лише зовнішністю?– засмучено схилила голову. 

– Що ти!? Ти ж ведеш себе як природжена королева, тобі передалася вся моя аристократичність, всі риси, які дозволять тобі бути правителькою, Аделардо, – обурилася вона. 

– І все ж чому я? 

– Чарівники вважають, що душа уже має ім'я і назвавши дитину так як звати її душу вона отримає правильну долю, – почала пояснювати вона, – простішими словами, ти отримала мою душу і ім'я тому стала моїм переродженням. 

Я здивовано підняла брову. 

– Але якщо у нашій звичайній реальності є багато людей з однаковими іменами, то як це тоді працює? – запитала з повним нерозумінням. 

– Тоді у таких людей просто схожі характери, а от стати чиїмось переродженням тоді стає вже лотереєю. Це вже залежить кому потрапить душа тої людини, – сказала вона тихо.