Частина 2. 1 Королівство Квітів. Розділ 20 Капкан.

Анджеліка Ланден

Коли ми вийшли з лісу перед нами була пустеля. Серед якої виділявся лише паркан з рослини, яка своїм виглядом нагадувала кропиву. За ним і була схована та сама Країна Квітів. 

Я тихо засміялася, це ж треба було. Але підійшовши ближче зрозуміла, що це зовсім інша рослина, хоч і дуже схожа. Вона була висотою близько чотирьох метрів і дуже жахаючою із безліччю маленьких шипів на ній. 

– Здається прийшли, – видихнула з полегшенням.  

– Коли здається хреститися треба, – розсміялася Елі. – І чому так невпевнено?

– А ти як думаєш? – сумно посміхнулася.

Ми підійшли до воріт і Аделі, наче в трансі простукала рукою спеціальний шифр. За нею повторили інші, останньою зробила я.

– З Богом, головне нічого не переплутати. 1, 2, 3 – 3, 2, 1.

Відкрили нам дівчина  і чоловік з дуже втомленим  і  блідим виглядом, вони ледве трималися на ногах. Вона мала незвичне волосся зеленого відтінку, у нього ж було більше звичайне білье, лише за винятком того, що довге і зав’язане в хвіст. 

Побачивши нас дівчина натягнула радісну посмішку і співучим голосом сказала.

– Вітаю вас мандрівниці, раді вітати вас в Країні квітів, в країні життя і весни. Ми раді приймати вас тут. Сподіваюся вам сподобається. – і вже звичайним тоно продовжила, – Моє ім’я Онгаонга, голова королівської варти, –  і спрямувавши погляд на мовчазного чоловіка поруч представила, –  а це Борщівник, мій напарник, думаю ця назва рослини вам більш відома, ніж моя.  

– А так, – кивнули ми, –  а ви якийсь вид кропиви? –  з цікавістю запитали. 

–  У вашій реальності я найбільша і одна з найотруйніших рослин на Землі. І так ви вгадали. 

– Назвіть свої квіткові імена і вам буде дозволено пройти, – відчужено мовив її напарник. 

Ні, називати людину Борщівником, було вище моїх сил. І все ж це здалося дивним. 

Після перевірки Хальвардіенту ця здавалася такою,  наче здійснена просто задля дотримання інструкцій чи чогось подібного. Хоча може я чогось не розумію і все як і має бути? 

– Підозріло,  правда? – подумки запитала мене Аделі. 

Що ж тепер, коли вона теж сказала про це, я впевнилася, що тут і справді щось дивне коїться. З розумінням продовжили відповідати на питання.   

Елевонда. Ну в часи миру це абсолютно нормально. 

Ми вирішили не вигадувати чогось нового і сказати ті, які були у нас складені для королеви Лілеї. 

– Бегонія.

– Фіалка –  Флокса.

Чомусь на цьому імені погляд дівчини змінився на здивований. І що не так?

–  Горицвіт, –  продовжила Елі.

–  Хризантема, –  Лін( Алінго, не знаю чому Анджелі вирішила різко назвати її іншим скороченням, хоча воно й краще ніж попереднє)

Дейла на мить задумалася а потім швидко проговорила.

–  Лілія – м’ята.

Елевонда. Тим часом я, яка шукала їй ідеальну квітку біля години. І те ж саме було з пошуком рослини для паркану. 

За цей час прийшла ще одна дівчина, тихо переговорила з ними і обернувшись до нас представилася.

– Моє ім’я Фрезія. Пройдіть зі мною, королева чекає на вас.

Нас нарешті пропустили всередину і я застигла в заціпенінні. Все було висохле і пожовкле, а квіти зів’ялі. Іти все ж потрібно було швидше, а зараз часу справді було обмаль.

В тронній залі ми зустріли Енгайду і Вільгельту.

– Як чудово, що ви знову з нами! – радісно сказали, обіймаючи їх. 

Коли вони були знову поруч я відчувала повний душевний спокій. Ні, це означало, що я була проти присутності їхніх молодших сестер. Просто вони відчувалися як подруги, а Енні і Вел були як магічний бар'єр, який захищав нас від небезпек. 

– Як там все? – запитали, маючи на увазі Енстрагральт. 

– У вас нормально, прижилися вже, скоро перше завдання, – вправно перевели тему на інше вони. 

– Так швидко. А яке саме? – не змогла стримати цікавості я. 

– Ви будете наглядати за Шефрі і Шелбі, – здалася Ен,  під моїм поглядом кота зі Шрека.

– Вони відвідають свою маму – принцесу, а тепер королеву, – з ледь вловимою насмішкою сказала. 

– Думаю так, бо якби вони хотіли зайняти сторону темряви, то б пройшли не легальним порталом. 

Ми кивнули і обернулися на кроки. Королева велично спускалася з сходів. І було у її вигляді щось дивне і невловиме, наче якась чужорідна аура огортала її. Передчуття забило тривогу, тому що тепер я зрозуміла, що ми справді вляпалися. 

– Аделі, що думаєш про це?  – жалісливим тоном запитала я. 

– Нам потрібно знайти спосіб перевірити, що не так з Розою і якщо вона під впливом Посухи зробити усе, щоб хоча б на короткий час його зняти, – спокійно відповіла подруга, заспокоюючи мене і говорячи наш план подальших дій. 

– І щоб я без тебе робила б? 

Аделі багатозначно подивилася на мене, але промовчала переводячи погляд на Розу. 

–  Вітання, рада що ви нарешті подолали такий довгий шлях до нашого королівства, –  почули ми мелодійний голос. 

–  Вітання, королево Розо!  – схилилися в реварансах ми. 

Елевонда. Я пишу це постійно, але мені справді цікаво як вони можуть робити реверанс.

Анджеліка і Аделі. Це якась дивна магія. Ми просто розуміємо як це зробити, маючи тільки теоретичні уявлення. 

Елевонда. Якось так я й думала. 

Вона була наче втілення Весни і якби ми побачили її до нападу Посухи, то її краса засліпила б наші очі. Але зараз її голову прикрашав вінок з зівялих квітів, волосся стало якимось вицвілим, а сукня зовсім простою. І все ж це не заважало їй виглядати гарно, вона чудово прикидалася, що все добре і цим захоплювала.  

– На щастя ви встигнули вчасно. Завтра вам потрібно вирушити в королівство Медлентен, щоб пройти Посвяту, – продовжила вона. 

Я старалася переварити нову інформацію. Яка ще в дельту Посвята!? Тобто ми прийшли, щоб рятувати це королівство. Століття добиралися і все заради того, щоб нам сказали йти далі! І який взагалі сенс був? Монте з ними всіма.