Розділ 19. Залишилося лише вийти

Лоранд провів нас на вихід і ми опинилися в справжніх хащах. Перед нами були лише стовбури дерев і колючі чагарники біля них. Що ж сподіваюся у магічних світах все ж немає кліщів, тому що я дуже їх боялася. 

Неба ховалося за кронами, тому тут було темно і моторошно.

– А ми взагалі де? – запитала здивовано.

І чому Лоранд не міг провести нас в більш людську зону. Так, я звичайно вдячна, що він нас вивів, але ж не в таку сумнівну місцину. 

– Не міг, – відповіла на мої думки Дейла, бо  сам Лоранд уже зник в проході навіть не прощаючись з нами – Інакше Мельгія нас би одразу побачила, через спеціальний артефакт через який видима уся територія лондерів і тоді все пішло б коту під хвіст. Давайте просто прямо йти.

– Але ж тут навіть стежки немає! –  вигукнула я з розпачем і якоюсь огидою.

– Я можу відчути де тут річка, і провести нас, –  тихо продовжила вона. 

– Це було б добре Дел.

Вона сіла на землю в позі лотоса, сконцентрувалася, її погляд став відчуженим, і через декілька хвилин встала, обтрусилася і сказала.

– Можна йти.  Нам на північний захід, –  відповіла вона.

Продиратися було вкрай складно і я навіть боюся в якому вигляді ми будемо, коли все ж дійдемо. Мої руки точно були усі в царапинах, а волосся в листі і в гілочках після такого походу. 

–Мені одній здається, що ми ходимо по колу? –  раптом зрозуміла я, що бачила цю галявину, яку ми проходимо уже вчетверте, якщо не більше. 

– Не одній, – відчуваючи себе розгубленими, погодилися інші.

– Тоді що нам робити?

– Ми йдемо в правильному напрямку, але я відчуваю бар'єр, який і не дає нам наблизитися, тому кожен раз ми послаблювали його, сподіваюся наступний раз останній.

– І чому я про це не знала, – ображено запитали не тільки ми, а й Елінго. 

– Вибач Елі, але твоя вогняна магія могла б його підсилити, – тихо відповіли її сестри. 

Вона лише кивнула і направилася вперед. Поблукавши ми нарешті вийшли до річки.

– О, у мене ж є карта, хоча раніше вона б нам не допомогла, – заметушилася Дейла, – її погляд швидко бігав картою, шукаючи найшвидший шлях, але потім її плечі опустилися і вона з сумом промовила, – ми не встигнемо, нам ще годину йти. 

– І ніяк не можна скоротити дорогу? Дай мені подивитися, – Елінго була ще трохи ображена на сестер  тому зараз хотіла бути корисною.– Можна вкластися і в півгодини, якщо знати куди йти, – задумливо мовила вона і з усмішкою звернулася до своєї сестри. – Алі твоя черга.

Вона змахнула рукою і біля нас з’явилася маленька блакитна пташка, пірячко якої підсвічувалося від чого вона нагадувала ще й літаючий ліхтарик.

– Веди нас Аргалітейя, –  піднесено сказала вона і та полетіла вперед.

– Це її фамільяр, – пояснила Елінго з гордістю дивлячись на наші зачудовані погляди.  

– Ого, а вони у всіх вас є? – зацікавлено запитали.

– Ні, в наших реальностях отримати фамільяра, майже не можливо.

Ось так і виходить, Дейла сильна у водній стихії, Алінго має фамільяра, а Елі взагалі Хранителька. Дивно, як Енгайда взагалі могла говорити про них, наче про якихось нездар, тепер таке відчуття, що це було вічність тому.

Ми бігли за Аргалі, вона летіла швидко і ми ледве встигали за нею. Інколи приходилося пробиратися через ще гірші хащі ніж були раніше.

Тепер зрозуміло чому ніхто з фей не привів себе в порядок, коли ми прийшли до річки.

– Далі буде сліпа зона, потрібно швидко перебігти, щоб не залишитися там назавжди.

– Нам таке точно не потрібно. 

На щастя, все обійшлося.

Далі нарешті була стежка. Магією Елі допомогла нам вийняти все листя з волосся і очистити одяг від бруду. Чим ближче ми наближалися, тим більш сухе повітря ставало. Коли ми вийшли з лісу перед нами була пустеля. А за парканом з кропиви( це не кропива, просто схожа на неї рослина) ховалася та сама Країна Квітів.

Ось і закінчився наш шлях до цієї країни, але що нас чекає попереду?

Наступний розділ останній у цій арці, і у ньому більше розкриється історія Мельгії.