Розділ 18. Як Анджеліку рятували.

Анджеліка Ланден

( І до неї черга дійшла. Тепер можна буде побачити, що в цей час відбувалося)

В камеру хтось зайшов. Я причаїлася, і зробила вигляд що сплю, хоча спробуйте взагалі заснути на холодній землі спершись на таку ж холодну стіну. 

– Я тобі не ворог, Анджеліко, – почула голос того самого чоловіка, який і заштовхнув мене сюди. 

– Хіба не через вас я тут? – підняла я голову зустрівшись з його теплим поглядом.

– Ні, тут ти тільки через Мельгію, – криво посміхнувся він. 

– Звідки мені знати, що ви не заодно з нею. – набурмосилася я. 

– Замість слів тобі потрібні вчинки, що ж…

Він розстебнув ланцюги. І я встала розминаючись, все тіло затерпло, а ще мені було дуже холодно.

– Тримай,  – продовжив, – це зілля допоможе тобі зірітися і не захворіти, – він занепокоєно дивився на мене.

–  Дякую, але для чого ви це робите? І як мені звертатися до вас? – почала розпитувати, перед тим я все ж подякувала йому. 

–  Альрі Лоранд Абсент, можеш просто на ім’я.

– Ясно. І я б хотіла почути відповідь на моє перше питання.

– Так, звичайно. Поверни мені мою Мельгію, яку в мене забрала Леандра, - з болем в тоні відповів він, але все ж мені це чомусь здалося підозрілим. 

– Що для цього потрібно? – з вдаваною готовністю запитала я.

– Чудово, – на мить він хитро посміхнувся, але одразу продовжив, – Знищіть Леандру.

Я подивилася на нього як на ідіота. Він серйозно вважає, що дві чотирнадцятирічні двічинки зможуть щось зробити. Каламутний тип. 

– Ви допоможете мені вийти звідси? –  запитала справді на щось сподіваючись. 

– На жаль ні, Мельгія може в будь-яку мить повернутися, але тепер твої ланцюги лише ілюзія, а механізм вимкнений. Я зробив все що міг, хоча ні

Переді мною з’явився спочатку невеликий столик, а після миски з їжею.

–  Ти ж голодна. 

–  Звичайно, вельми вам вдячна, –  я швидко почала їсти, перед тим не забувши перевірити чи вона не отруйна.  

Але він вже пішов і не знаю чи почув мене. Дивний він, якщо чесно.  

Коли ланцюги знову застебнулися на моїх руках, як тільки я торкнулася їх, рух більше не приносив мені біль. То виходить Лоранд і справді допоміг мені. Що ж, може не такий і поганий, але приховує щось точно. І чому я стала такою підозрілою.

Через деякий час я знову почула чиїсь кроки. 

–  Анджелі, нарешті знайшла тебе, пішли я допоможу тобі знайти вихід.

Вона виглядала як Дейла, але занадто погано її знала, щоб хоч трохи постратися відтворити її справжню поведінку. 

І все ж мені нічого не залишалося як встати і піти за нею. 

Дейла Тернер

Ми дивилися за змаганням, чекаючи відповідний момент, щоб висковзнути з зали.

Ставши невидимими, тихо спустилися вниз і завмерли, коли побачили як Анджеліка йде з дівчиною з моєю зовнішністю.

–  Я сподівалася, що ми встигнемо їх випередити, –  важко зітхнула я, нервово стукаючи пальцями по стіні. 

–  Так навіть цікавіше, –  посміхнулася Елі.

–  Може її відразу заморозити, –  безжально посміхнулася Алі. 

–  Ні, –  зупинила моїх сестричок, –   потрібно прослідкувати, щоб знати куди її хочуть забрати.

–  А хіба не зрозуміло Дел, туди куди ми не зможемо потрапити, –  закотивши очі сказала Алінго. 

–  У мене є план. 

–  Це так дивно, що не я його склала.

–  Елі, давай можливість ще й нам, –  легенько стукнула її по плечу. 

–  Я завжди так роблю, –  хитро посміхнулася сестра.

–  Добре, ми маємо знайти момент, щоб я могла її приспати і стерти їй пам'ять, –  пояснила я з очікуванням дивлячись на них, знаючи що вони зрозуміють. 

Вони кивнули і ми переглянулися з однаковими лукавими посмішками. 

Все сталося блискавично, та дівчина провела Анджелі до ще одних сходів, які вели в закриті зони, Алі заморозила її, а ми з Елі підправили їй спогади, після чого вона була впевнена, що завела Анджелі у потрібне місце. 

– Так в них виявляється цілий план був, і все лише для того, щоб ми не отримали Амулет Дощу, - скривилася зневажливо подивившись на неї. 

Добре, що у нас все вдалося. 

Елевонда. Взагалі спочатку я планувала зробити так, щоб Анджелі туди потрапила, а потім сама втекла б ставши озлобленною на весь світ...А ще потім мала б бути книга, яка б називалася Лабіринти пам'яті, у якій Анджеліка починає плутати справжні і вигадані події через що має повернутися в часі, щоб врятуватися. 

Анджеліка. Я бачу тебе, так і тягне на те, щоб зробити мене якоюсь лиходійкою. 

Елевонда. Це не я, а моя фантазія, всі претензії до неї. О точно, а ще Ідея. 

Анджеліка. Наша авторка мене лякає. Це ж потрібно таке скласти, і тільки не кажи, що це я зараз в часі поверталася. 

Елевонда. Я вже використала раз цей прийом, на одну книгу це дозволяється лише раз. Тому ні, це просто моя дивна ідея, яку я вже навіть планувала писати, але потім передумала, бо все дуже змінилося і та книга ніяк не вписувалася у канон. 

Анджеліка. А точно, тепер згадала. Ще та дарк тема, сюжет звичайно цікавий і якби не про нас, то я б і сама з радістю прочитала.  

Елевонда. Не написала я тільки тому, що це було важко прописати у цій. Ось чому зявився мій улюблений КУТ. 

Анджеліка. Не нагадуй, я після того взагалі не рада була, що пішла в Енстрагральт, права була Лія. 

Анджеліка Ланден

Я слухняно йшла за дівчиною, яка видавала себе за Дейлу, аж ось ми наблизилися до спуску сходами і я зрозуміла, що якщо спущуся вниз мене вже ніхто не врятує і не знайде. Перед очима промайнули страшні видіння і я заклякла. Можливо хтось прийде за мною, як це часто буває у книгах. 

–  Ніхто тебе не врятує, – прошипіла вона.