Розділ 18. 1. Вибір зроблено.

 Я впевнено піднімаю голову і рішуче дивлюся на Мельгію. Я зробила свій вибір.  

– Я вибираю Амулет Дощу.

– А ти не забагато хочеш, Аделі?

– Так он як ви тепер заговорили. Самі дозволили щось взяти, тому, будь ласка, віддайте цей Амулет за який мусить розплатитися моя подруга. Вона добровільно пішла в пастку і я не хочу, щоб це було дарма, –  зі сльозами на очах і складеними в благальному жесті руками,  сказала я

– У мене не було хорошого ставлення до тебе, Тальєрро, і ти про це знаєш, –  зміряла мене презирливим поглядом вона. 

– Знаю.

– Я до останнього сподівалася, що ти краща, – з жалем посміхнулася вона. – Це так звично у Тальєррів зраджувати когось. Усі ви однакові.

– Вона зрозуміє мене. Я сподіваюся на це, – але все ж вона зачепила мене за живе. 

Я ж справді така як вона говорить.

– Якщо ти її залишиш тут, більше не побачиш. Це твій остаточний вибір? –  і вперше у її погляді промайнула щира занепокоєність, справді щире бажання, щоб я вибрала Анджеліку. 

Але я не могла. 

– Так, – важко видихнула я.

– Хай буде так!

Вона покликала свою служницю і та пройшла в бічний коридор, повернувшись вже з Амулетом Дощу. Дейла взяла його і посміхнулася.

– Що ж ви не обманули Сейлін Мельгія, Альрі Лоранд, Джейлай Терра. 

Так от, як її звали.

– Ми ж не Тальєрри чи Ельби, – скривилася Мельгія.

Закралася підозра, що вона сама була звичайною людиною, а тепер думає що вища за інших. Тобто, чарівницею. Але також вона може бути тою, хто насправді виявиться набагато цікавішою і загадковішою, ніж ми могли собі уявити. Майбутнє покаже. 

– І вимкніть, будь ласка,  ілюзію, – нарешті не витримала я.  

– Яку ілюзію?  – ледь стримуючи здивування запитала вона.

– Правильне питання, як я це зрозуміла? Вам не цікаво? – зараз у мене проявлялися риси Ларди.

– Ти не могла це зрозуміти, ти просто тягнеш час, Аделі, –  протягнула вона. 

– Ви самі в це вірите, Сейлін Мельгія?

Вона нахмурилася, і з недовірою подивилася на мене.

– Ти обманюєш.

– Для чого мені це? –  хитро усміхнувшись запитала я. 

– Щоб феї змогли врятувати вашу Анджеліку, – прикрикнула вона.

– Тобто з вашої хваленої в’язниці можна втекти? – зацікавлено запитала.

– Звичайно, що ні. Темниця Лондерів найзахищеніша з усіх, і забрати когось…, –  вона затнулася, наче усвідомлюючи щось дуже важливе. 

– Продовжуй, –  тихим майже наказовим тоном сказала я. 

– Можна лише зсередини, – вона рукою прикрила рот і з жахом усвідомила, що…

– Вона втекла, – прошепотіла Мельгія, до якої нарешті почала доходити реальність. 

– Так. А тепер щодо першого, я зрозуміла це через те, що Анджелі нізащо б не закричала від болю, вона з тих хто буде терпіти, як би боляче їй не було, –  пояснила я, змірявши її переможним поглядом. 

– Ви обіграли нас, –  важко зітхнула вона. 

– Саме так і є. Я ж натякала тобі на це із самого початку, хто ж винен, що ти не сприйняла усе всерйоз, –  знущально розсміялася. 

Я не викажу нікого. Хай думає, що я просто дуже розумна, хоча все було логічно.

Мельгія і Терра вийшли, Лоранд залишився стояти, дивлячись їм вслід.

– Нарешті! – полегшено прошепотів він і махнув рукою, як я зрозуміла, щоб накласти чари від прослуховування.

– Тепер слухайте уважно у вас є година часу, щоб дійти до Королеви Роуз, далі чари перестануть діяти, я наражаю себе на небезпеку заради вас. Анджеліко, я знаю що ти тут.

– Ви вимкнули чари, – почула я голос подруги десь збоку.

То я не помилилася і вона справді тут. Боже, дякую, що я зробила правильний вибір.

–І ще дуже радий, що ти Аделі, не повелася на провокації Мельгії.

– Ви її недолюблюєте? – запитала зацікавлено.

– Ні, чому ж, – посміхнувся він. –  Що б вона не говорила, ми були щасливі, поки вона не зв’язалася з Леандрою, та має здібність замінювати спогади,  через це, моя Мельгія багато чого пам’ятає по-іншому. Через це вона зробила багато поганих вчинків і я боюся, що вона ще щось зробить. Тому поспішайте і бережіть Амулет.

– Ларда? – звернулася до неї подумки 

– Це правда, раніше Мельгія, була адекватніша.

– Дякуємо вам, Альрі Лоранд, за все що ви для нас зробили.

Кожна з нас схилила голову взнак поваги. А потім він зробив те, чого ніхто точно не очікував.

Він поклонився мені, а потім попросив опуститися на коліна, звучало вкрай дивно, але я послухалася.

Взяв з рук Дейли Амулет і застебнув в мене на шиї. Я здивовано подивилася як той на мить засвітився блакитним.

–Я Лоранд Естарі Абсент,  нарікаю Аделарду Фрейлез істинною Хранителькою Амулету Дощу, як вибраною ним. Eltar Lone!

Він піднявся з підлоги і подав мені руку.

– Тепер ви точно можете йти. Я відразу зрозумів кого обрав Амулет, – сказав він тихо і благоволійно. 

– Що це означає? –  одразу ж запитали ми. 

– Я як попередній Хранитель передав тобі права, можете не віддавати, він твій.

– Дякую, Альрі Лоранд, за таку честь! –  вклонилася Аделі і все ж пообіцяла, –  і все ж я поверну вам його для зберігання, думаю у вас це буде набагато безпечніше. 

– До зустрічі! Вам вже пора, час не чекає.

– До зустрічі!

Лоранд залишився, проводжаючи поглядом, він знав, що потрапить під удар Мельгії, але не міг інакше. Він сподівався, що вони встигнуть.