Розділ 15. Пастка

Анджеліка Ланден.

Ліс Евельд. Він зустрів нас весняною прохолодою, коли усе лише починає оживати і на деревах з'являються перші листочки. З кожним нашим кроком їх ставало дедалі більше наче він втілював усі весняні місяці. 

Спостерігати за цим було невимовно захоплююче і дивовжно. 

–  Чи можу я зірвати їх? –  звернулася до Дейли, яка була найближче. 

–  Не варто, –  похитала головою вона, –  ще наразиш на себе гнів Хранительки цього лісу, а вона славиться вельми запальним характером.

Тому я лише обережно торкнулася пелюсток і намилувавшись їхньою красою наздогнала інших. 

– Чому таке відчуття наче ми пройшли різні пори року? – задумливо зазначила я, – герцогство Хальденс, нагадувало осінь, цей ліс Евельд весну. Тоді королівство Рози – літо. 

– Саме так, – звично відчужено відповіла Дейла, – а от Хальвардіент за замовчуванням – зима, хоча звичайно скрізь тут змінюються пори роки. 

– Але чому? 

– Тому що це королівство Квітів, – тихо відповіла вона, залишаючи мене без подальших відповідей. 

Ми продовжили наш шлях далі, а я поринула у свої думки. Я завжди любила ліс. Тут знаходила спокій, я навіть мала улюблене місце де бувала сама, коли хотілося впорядкувати свої думки. Я любила ліс і  можливо б навіть хотіла бути Королевою Лісу, але мені подобався Водоспад.

Ми йшли стежкою, яка вела нас все далі і далі. Майбутнє це теж стежки або Нитки долі, як називає це Тейсі, і кожна з них теж кудись веде.

– Земля викликає, Анджелі, – покликала Аделі, виводячи мене з роздумів.

– З тобою все добре? – запитала Алі.

– Це аура місця так впливає.

Тому що як тільки виринула з роздумів мене накрила втома, іншого пояснення я не бачила.

– Правильно. І ми так і не встигли пройти це місце, – скривившись відповіла вона. 

– Я ж говорила, – закотивши очі відповіла.

– Не думаю, що допомогло якби ти змовчала, – подивилася вона на мене своїми крижаними блакитними очима. 

– Але якщо ми виконаємо їхнє завдання, нас відпустять, – спробувала покращити атмосферу Елінго. 

– Так завжди, – протягнули ми з Аделі приречено. 

Саме зараз я побачила, що до нас наближається чоловік років сорока, але з дуже гарною вродою. Чорне волосся до плечей, він виглядав, так наче північний герцог з манхв або якихось історичних романів. Чомусь я відчувала, що він нам не зашкодить, тому слухняно як і всі інші пішла за ним. 

І все ж це нагадало той сон про замок Хель? Невже тут теж буде щось чого не оминути. Ми підійшли до сходинок, які вели в печеру.

– Йдіть, – холодно наказав він і легенько підштовхнув мене, але від несподіванки я ледь не впала.

Вирівнялася і  почала обережно спускатися вниз, Аделі пішла за мною. Звичайно, як могло бути по–іншому, ми ж завжди разом. Браслет засвітився червоним і я телепатично передала їй

– Повертайся, тут пастка. 

– Я не залишу тебе тут, – вперто йшла далі вона.

– Божевільна, – саркастично сказала я і зрозуміла, що голос вже мені не належить. 

З останніми краплями своєї свідомості я з силою відштовхнула її від себе. 

Далі мене чимось вдарили і більше я не бачила нічого, окрім темряви. Так хотілося, щоб це був сон, але це була реальність.

Елевонда. Далі думки Анджеліки деякий час будуть від третього обличчя, бо вона не пам'ятає себе. 

Вона прокинулася вже в темній камері на холодній сирій земляній підлозі, яка навіть не мала жодного покриття, світло пробивалося лише крізь щілину у дверях. Її руки і ноги були прикуті ланцюгами і як тільки вона спробувала поворушити відчула нестерпний біль, такий наче її вдарили струмом. Зціпивши зуби спробувала пригадати хоча б щось, але жодного спогаду не залишилося. Хто вона? Чому вона опинилася тут? Що вона зробила в минулому, щоб опинитися в камері.

Залишилося лише ім’я – Анджеліка незвичне, але таке гарне. Більше нічого згадати не виходило. 

– На деякі твої питання у мене є відповіді, –  почула приторний жіночий голос.

– Хто ви? – незабаром вона побачила жінку з яскраво червоним волоссям, хижою посмішкою і в чорному приталеному одязі. 

Виглядала вона вражаюче, про таку точно можна було сказати – темна богиня або демониця, яка зійшла до неї, щоб покарати за гріхи. 

– Мельгія Абсент. Це темниця лондерів і ти тут через свої думки.

– Дожила до того, що думати заборонено, – не могла не закотити очі вона. 

– Чому ж можна, але я процитую твої «Якби я не була Королевою Водоспадів, то стала б Королевою Лісу»

– Яка ще королева, якого ще водоспаду? – здивовано запитала вона, адже в житті не була пов'язана з магією і була абсолютно звичайною людиною. 

Серйозно що ще за нісенітниця. 

– І взагалі, що не так з цим реченням?

– Тому що я Хранителька Лісу Евельд, – велично сказала ця жінка. 

– Мені це нічого не говорить. Та й скажіть правду, це був лише привід, щоб я потрапила в пастку, – відразу зрозуміла. 

Спогади повільно, але поверталися і тепер, повернувши свою справжню особистість знову могла бути собою і думати від свого імені, але продовжила відігравати роль, наче перебуваю у незнанні. Ось чому я перейшла на думки від третьої особи так було значно легше її заплутати. 

– Вам для чогось потрібно, щоб я була тут? – продовжила тиснути на неї. 

– Ти занадто багато говориш, – холодно відповіла вона, хижо усміхнувшись і я зрозуміла, що нічого хорошого не очікує на мене. 

І справді, вона натиснула кнопку і я відчула сильний розряд струму пронизує моє тіло і мене починає трясти. Я не могла контролювати рухи і через це відчувала ще більше болю. 

У вухах шуміло. Серце калатало, а свідомість пливла. 

Спробувала стиснути долоні, нігті точно залишили сліди, але зараз на це було байдуже. З майбутнього я знала, що це лише ілюзія.

Тому потрібно лише перетерпіти. Ще трохи, ще зовсім трохи і мої страждання закінчиться.