Розділ 13 Привідкрити завісу.

Я вже хотіла піти і залишити Лію, але неприємне відчуття зупинило мене.

Точно, мене повернуло назад після неправильного вибору.

 –  Ти ж мала йти, – з нерозумінням подивилася на мене вона.

 –  Так, але це ж так цікаво подивитися, для чого цей артефакт.

Сподіваюся мій наївний і милий вигляд подіє на неї.

 – Добре, залишайся, проконтролюєш, щоб він на мене не діяв. Підходить?  – запитально подивилася на мене. 

 –  Звичайно, – закивала я.

Аделі подивилася на мене схвально і ми мовчки направилися за Лією.

Феї теж підтягнулися до нашої компанії і тепер ми зацікавлено дивилися, стараючись вести себе так, наче нас тут і нема.

– Елінго, підійди, будь ласка. Тобі потрібно буде тримати цей артефакт, поки я буду вливати в нього магію, – тихо попросила Лія.

– Він як розпечений, –  вражено прошепотіла вона. 

Елі ледь не кинула його на підлогу як тільки взяла, її обличчя перекосило від миттєвого болю. Вона важко вдихнула і зціпивши зуби залишилася стояти на місці. Мені стало жахливо від думки, що через наші дурні бажання страждає подруга. 

– А для мене він холодний. Головне не випусти його, – задумливо відповіла Лія і тихим, але наказовим тоном застерегла. 

Магія з рук Лії тонкими блакитними лініями обплітала артефакт, який зараз був зовсім чорний. Лінії накладалися одна на одну утворюючи химерне, не зрозуміле для нас сплетіння. Поступово воно повністю закрило артефакт від наших очей, коли ж ми знову побачили його він був невимовно гарного блакитного відтінку. Такого, якого я ще ніколи в житті не бачила до цього. 

 – Готово, дякую що не вибрали піти, – ледь усміхнулася вона, подивившись на мене схвально. 

– Дякуємо за допомогу, – вдячно посміхнулися ми їй і Елінго, яка вже залікувала свою руку.

 – А чому в нас взагалі таке виникло? – запитала з цікавістю, маючи на увазі вибір, який прямо з'явився перед очима. 

– Це через мене, – пояснила вона, – Та й  мені не складно, у мене було багато підопічних, яким я допомогла. До зустрічі! – сказала вона не зрозумілі для нас слова на прощання,  осяявши яскравою посмішкою дружньо обійняла.

– До зустрічі! – так само відповіли ми. 

Я була рада, що маємо таку знайому як вона, хоча було шкода її використовувати, але ж вона сама сказала, що частково несе за нас відповідальність. 

І вже у своїх думках я почула її тихий голос. 

–  Якщо хочеш усе дізнатися, прочитай книгу. 

Тепер головне не забути про це, а ще знайти час, щоб прочитати. 

Після цього ми попрощалися з анліре міста і вирушили далі.  Хоча потрібно буде повернутися сюди ще хоча б раз, адже місто мені дуже сподобалася, та й Емілія обіцяла нам зустріч з Теймом. 

Біля річки зробили на деякий час привал і залишилися біля палатки.

– Анджелі, я тут згадала, що ти хотіла запитати фей, але нам завадили, – змовницьки посміхнулася Аделі. 

– Ну точно, – я стукнула себе рукою, згадуючи про те що вже давно цікавило нас. 

– Я думаю спитати в молодших, вони можуть сказати нам більше ніж Ен і Вел, – тихо відповіла Аделі, складаючи наш план дій. 

– Я можу піти з вами, –  сказала Елі, яка підійшла до нас, – і Аделі невже ти досі ставишся до нас скептично. 

Вона лише понуро схилила голову, підтверджуючи її думки. 

– Я постараюся покращити своє відношення, – пообіцяла вона згодом. 

Дейлу і Алі ми знайшли біля води, вони займалися медитацією. Ми сіли на траву поблизу них.

– А це ви, прийшли поговорити про сестер Аміген, –  підвівши на нас відчужений погляд сказала Дейла. 

– А звідки ти це знаєш? 

– Вода сказала, – у неї був тон, наче це щось звичне.

Я пропустила її слова повз.

– У тебе вийшло щось взнати?

Вона закрила очі і торкнулася води, хвиля накрила її з головою, а потім Дейла відповіла відсторонено.

– Тіні і життя, життя і тіні. Протилежності. Знак замку. Загубитись і знайтись, відповіді лежать на поверхні.

Її очі закрилися і вона впала на траву.

– Вона ж просто спить, Алі? –  злякано запитали ми, зовсім не розуміючи що взагалі сталося. 

Вона лише кивнула. 

– Я повністю впевнена, що вони ті самі, кого ми шукаємо. Дейла все сказала. Елі? –  повернулася вона до сестри. 

– Я взнала про їхню магію. Потрібно сказати сестрам, –  вона повернулася, щоб іти, але я встигнула схопити її за рукав. 

– Почекай, у нас теж є інформація для якої потрібне підтвердження.

З палатки вийшли Ен і Вел, направляючись до нас.

– Як просувається збір інформації? –  з насмішкою зиркнули на нас. 

– Дівчата зробили правильні висновки ще раніше за нас, –  відзвітували Алі і Елі. 

– Тоді ми можемо розповісти вам історію про загублених принцес, –  кивнули вони, сідаючи на траву. 

– Ми за будь – яку історію, –  з ентузіазмом вигукнула я. 

– Алі, почнеш? –  звернулася Енні, вперше надаючи комусь ініціативу. 

– Звичайно. В одному королівстві жила принцеса. Вона була найсвітліша зі всіх світлих, добра і прекрасна. Їй пророкували щасливе життя і шлюб із таким же світлим чарівником, –  як казку почала розповідати вона і ми зачаровано ловили кожне слово. 

–  І хто б міг подумати, що ця принцеса закохається у темного і яка неповага до традицій, втече з ним з власного весілля. Це було справжнє кохання з першого погляду, –  продовжила Енгайда. –  Всі тоді були надзвичайно здивовані і обурені з її вчинку, але зробити нічого не могли. А далі у них народилися дві дочки. Це б мав бути класичний happy end. 

– Але через деякий час, принцеса повернулася в королівство зовсім не пам’ятаючи про те, що в неї взагалі були діти. Самі дівчата думали, що їхня матір зникла безвісти або просто їх покинула, –  завершила цю історію Вел. 

–  Могли б називати головних героїв своїми іменами, –  скептично усміхнувшись, зазначила Аделі. 

–  Точно, –  підтвердила я, –  а то звучить як та сама історія про мою подругу, якій потрібна допомога, при тому насправді розповідаєш про себе.