Розділ 12. 2. Історія Емілії

Вона відпила ковток чаю і почала розповідати.

– Мій батько, головний в важливій корпорації, мама – його заступниця. Вони разом заснували її з нуля і тримаються на плаву досі. Я була та сама дочка багатих батьків, яка має і бере від життя все, – з іронією сказала вона,  –  Хальді, син попереднього Анліре, –  додала недбало, наче це зовсім не мало значення. 

Але насправді вирішувало все. 

– Ваше одруження було очевидним, –  кивнули ми. 

– Абсолютно, але на той час як ми вперше познайомилися, мені було лише 20 років. Але це була не та проблема, яка стояла між нами. Я не хотіла виходити за темного, –  зараз у її голосі звучав жаль через минуле, можна було зрозуміти, що вона шкодувала. 

Вона підійшла до бару і дістала пляшку вина.

– Для цієї історії чай не підійде,  –  пояснила вона з легкою посмішкою, –  вам пропонувати не буду, малі ще. 

– Та ми зрозуміли і вино пити нам і справді рано –  з усмішками кивнули і приготувалися слухати далі. 

– Моя мама давно хотіла знайти мені вигідну партію. І тут на мене звернула увагу, така важлива особа, це ж такі перспективи, – з сарказмом протягнула Емілія і продовжила, –  але я вважала себе занадто молодою для шлюбу. 

–  І як ви зустрілися вперше? 

Емілія зітхнула, повільно крутячи в руках келих, наче намагаючись розгледіти щось у його глибині. Потім, ще раз важко зітхнувши, вона поринула у спогади, затягуючи нас за собою. Здавалося, що ми на власні очі бачимо, як перед нами розгортаються події з її минулого.

– Ви коли небудь відчували щось схоже на бажання втекти. Покинути все і більше не повертатися додому. Чи було у вас таке, що ви переставали вважати місце, у якому ви раніше щасливо проводили час з сім’єю, кліткою, яка змушує вас задихатися, – тихим заколисуючим голосом сказала вона. 

Ми заперечно похитали головою, нас занадто любили, щоб хоча б на мить подумати про втечу від найрідніших. 

– А я завжди, – стиснувши долоні, так що нігті точно залишили сліди, мовила вона, – як я уже згадувала раніше, моя мама вперто хотіла видати мене заміж, тому часто влаштовувала мені як не сліпі побачення з кандидатом, то зустрічі у нас вдома, – вже спокійніше продовжила вона. 

– А батько, що? Він не приймав участь у вихованні? – запитали ми занепокоєно. 

– Та він в своїй корпорації завжди жив, там якась дивна магія, тому мене більше виховувала мама, але я мріяла працювати там. Хоча зараз це і справді стало можливим, – щиро усміхнулася вона. 

– Ви працюєте? – запитала справді здивовано. 

Якщо вона правителька, то хіба є у неї час на ще щось. 

– Так і є, але про це пізніше, ми ще не дійшли до тієї частини. 

– Тоді давайте продовжимо розповідь, щоб якнайшвидше отримати відповідь на це питання. 

Вона кивнула і знову прокрутила келих у своїй руці. Цікаво, чи це у неї дар, який так дивно проявляється, чи ще якась магія, але ми знову могли бачити усе як спогад її очима. 

Молода дівчина у якій легко можна впізнати Емілію, одягнена в топ, шкіряну чорну куртку і  джинсові шорти з високою посадкою і світлого кольору. Такоє вона мала окуляри від сонця, а волосся було довше ніж у наш час. 

Вона заходить у будинок і злодійкувато роззираючись перебігає повз двері, які ведуть у невідомий для нас коридор…хоча ні, спогади Емілії підкидають нам, що це прохід у їдальню і важливо ніким непоміченим пройти у її кімнату. Інакше мама може побачити і насварити її за такий вигляд. 

Разом з Емілією проходимо на другий поверх і коли вона відкриває сумочку бачимо пропущені дзвінки від її мами. 

Вона розлючено кидає телефон на диван і падає на ліжко сама. 

– Хто на це й раз? – телефонує і запитує з повною байдужістю. 

Цікаво ж скільки їх було, що вона настільки вже втомилася від усього цього. 

– Це анліре Хальді Айлез, доню будь добра, передягнися і спустися, – тихо майже благально просить вона. 

На це Емілія лише голосно сміється і відповідає. 

– Він темний мамо, я не збираюся з ним бачитися, ні сьогодні, ні завтра, ні будь – коли пізніше, – сказала, наче відрізала вона. 

Вона вибиває і змінивши свій повсякденний одяг на нічну сорочку лягає в ліжко і вкривається тонкою ковдрою, зовсім забувши, що не зачинила двері на ключ. 

– Чому я взагалі повинна виходити за когось заміж? Чому я не можу просто жити так як хочу? І чому це обов'язково повинен бути він? 

Емілія пошепки говорить це і з її очей котяться сльози. Так перебуваючи у такому стані вона повільно поринає у сон. 

Крізь накриваючу її дрімоту, відчула ледь вловимий доторк до її волосся і тихий голос. 

– Ми все одно будемо разом. Гарних снів, Еміліє. 

Вона так і не дізналася чи справді це був він і навіть через багато років опісля не змогла спитати чи справді це був він. 

– Але чому не запитали? – здивовано подивилася Аделі. 

– І що було далі? – задала своє питання я. 

Вона відвела свій погляд і тихо мовила. 

– А який у цьому був сенс, якщо відповідь і так відома, просто я не озвучила її, – пояснила, – А щодо твого питання Анджелі – я просто уникала його усіма можливими способами і тягнулося це п'ять років.

– Скільки!? – вигукнули ми. 

Ось це так майстриня ігнору 999–го рівня. 

Елевонда. Коли перечитала манхви з всіма тими рівнями. 

Анджеліка і Аделі. А інша частина з потраплянками, ще й нас за собою затягнула. 

– Чому так дивуєтеся, з моєю мамою і не таке навчишся.  Хоча насправді це дуже мене вимотувало, тому що він був схожим на якогось сталкера, інакше я не можу пояснити, як він взагалі міг постійно бути у тих самих місцях, що й я. 

–  Як ти сама дахом не поїхала за таких умов. 

–  Це точно, –  вона випила ще один ковток вина, –  але все ж це не могло тривати вічно і одного разу він зміг мене переграти. Розповісти?