Розділ 12. Хальвардіент.

Пройшовши ворота в місто я на декілька хвилин завмерла, так дивно було потрапити з лісової тиші на жваву вулицю. 

Але це не було справжньою причиною мого здивування. Незвичайна архітектура. Скрізь неонові вивіски, які тут були замість ліхтарів, адже чудово все освітлювали. Дивні літаючі тарілки, пролітали над головою. І дощ, який крапав і крапав, поступово утворюючи калюжі, але це не заважало мешканцям насолоджуватися прогулянкою. Я застигла з відкритим ротом.

–  Аделі ти бачиш те саме, що і я?

– Так і є, твоя мрія здійснилася, Анджелі. Це – Кіберпанк місто, – радісно прокричала вона, обіймаючи мене. 

Дехто оглянувся на нас з посмішкою, мабуть, це було звичною реакцією мандрівників. Єдине було абсолютно дивно уявити, що воно справді існує. Лише хвилину тому ми були в густому і моторошному лісі, а зараз опинилися тут. 

Тепер я зрозуміла чому з цього міста не хотіли йти. І чому Енні лякала нас такими історіями. Хто взагалі захоче піти з такого місця? 

– Вітання мандрівники, ласкаво просимо вас в столицю! 

Біля воріт стояла жінка у дивному для нас одязі, але такому звичному для місцевих. Срібна форма з неоновими вставками, які мабуть, створені для захисту. Також її форма мала багато кишень. Волосся у неї було світло зелене в руках тримала бластер. 

– Вітання, Дейя, можеш провести нас в замок? – привітно всміхнулася їй Енгайда з чого я зрозуміла, що вони знайомі. 

– Так, звичайно. Не хотіли б ви дорогою зайти на нашу ярмарку? – запитала вона, таємниче усміхаючись. 

– Це було б чудово, – весело зазначила Ен. – Як я знаю, там можна купити те що немає в жодній реальності.

– Це правда, – з гордістю сказала Дейя, – Йдемо.

Елевонда. Ярмарка про яку вони говорять зустрічається у іншій моїй книзі “Фестиваль Сонця і Місяця” але хоч ту книгу виклала раніше, ярмарка списана з цієї. 

Ми поспішили за нею. Як я зрозуміла, цю жінку знали всі, тому що кожний привітно вітався з нею. Місто мені сподобалося. Я з захопленням озиралася довкола. Ми проходили багато різних бутиків, де скло заміняли великі екрани, на яких можна було побачити товар, різні бари з яскравими вивісками. А от жодних робітів ми так і не побачили, що нас дуже засмутило, зате були дивні літаючі камери, які тут мабуть виконували роль поліції.

Можливо ми йшли кращим районом, можливо це був лише фасад, але тут не було того про що я часто читала в книгах. Тут все здавалося ідеальним і майже утопічним.

Звідкись почулася танцювальна електронна музика і ми з Аделі синхронно обернулися на звук. В кінці цієї вулиці розташовувалася імпровізована сцена на якій виступали троє людей у яскравому одязі, який переливався, коли на нього падало світло з вивісок. 

Люди, які оточили їх танцювали під музику і ми не змогли відмовити собі у такому задоволенні і зі щасливим сміхом приєдналися до інших. 

– А зараз розпочнемо наш танцювальний батл, переможець отримає особливий подарунок, якщо хтось ще не знає оголосимо правила, –  сказала четверта дівчина, яка вийшла на сцену після закінчення пісні, і скоріш за все була тут ведучою. 

Всі пожвавилися і уважно подивилися до неї. 

– Приєднаємося, –  Елінго смикнула своїх сестер за рукав. 

Енгайдо кивнула і її очі зблиснули азартом. 

– Для початку ви маєте розділитися на дві команди, а потім виходить одна людина з першої команди, інша з другої і так до кінця. Збоку ви зараз побачите турнірну таблицю, де будуть записуватися кількість ваших перемог. Що ж а тепер давайте виберемо наших капітанів! –  сказала вона з усмішкою, оглянувши весь зал її погляд зосередився на нас і я зрозуміла, що на нас очікує. 

–  Ох невже це наші обрані! Давайте зустрінемо їх оплесками, вийдете на сцену. 

Ми приречено переглянулися і вийшли до неї. 

–  Анджеліка Ланден і Аделі Фрейлез, вже стали відомими в Енстрагральті, невже тепер ви направляєтеся в Країну Квітів? – з цікавістю запитала вона. 

Я побачила як Енгайда заперечно киває, це означає, що потрібно щось вигадати.

Обернувшись до ведучої я вирішила використати свій улюблений стиль розмови, ляпнути перше, що прийде в голову, але щоб це звучало гарно. 

– О що ви, у нас зараз турне з нагоди популяризації теми обраних, – гордо вимовила я, – ми відвідуємо різні міста, щоб познайомитися з більшою кількістю людей і якщо пощастить знайти собі нове завдання, – натхненно обманювала я. 

– Думаю це чудова ідея, – з деяким розчаруванням відповіла ведуча, і повернувши собі яскраву усмішку продовжила, –  А тепер давайте розпочнемо наше змагання, Анджеліко і Аделі, виберіть по девять людей у свої команди.   

А це вже було цікавіше. Я оглянула увесь натовп у пошуках потрібних мені людей і коли моє передчуття відгукувалося схвально я вказувала рукою і вони підходили, щоб я могла закріпити неоновий браслет у них на руці, який вказував на приналежність до моєї команди. 

Аделі тим часом виглядала трохи розгублено і я могла добре зрозуміти її. Вона не любила таке їй не подобався натовп і вона надавала перевагу тиші, але також я добре знала, що вона нізащо не пропустить можливість позмагатися з кимось. 

Саме тому вже через деякий час вона рішуче вказувала рукою, обираючи потрібних їй людей, команди були сформовані, а глядачі відійшли у бік звільняючи місце для нас. 

– Тепер підійдіть і виберіть свого опонента, – промовила ведуча і всі вишикувавшись в чергу попростували до неї.