Розділ 10. 1 Тимчасова Хранителька Тіней.

Шенферрі Аміген

Я боялася бути тут сама і тому раділа присутності сестри. Хальденс не приходила до тями, а час все ближче наближався до півночі.

 – Що ми будемо робити, якщо вона не прокинеться, - тихо сказала сестра, занепокоєно подивившись на мене.

 – Я не знаю. У мене є дар, але я не головна в цьому замку,  – промовила я холодно, насправді ж зі страхом чекала, коли годинник проб'є дванадцяту. 

 – Це дуже погано,  – спохмурніла Шелбі, невідривно спострерігаючи за Хель, вираз якої, зараз був зовсім безтурботним. От тільки, ми не могли забувати про одну особливість Хранительок. 

Коли годинник настане північ вона засне і ніхто не зможе розбудити її до другої години ночі. Так було у більшості Хранителів, найчастіше тоді їм могли снитися кошмари. Вона з завмиранням серця чекала.

 – Шефрі, - прошепотіла Хель, відкриваючи очі.

 – Тіні, ти повернулася. Як ти?  – радісно схилилася над нею, сподіваючись на те, що тепер ми врятовані. 

Я ще ніколи в житті не була так щаслива її почути як сьогодні. Але, це було дарма.

 – У мене немає достатньо сил щоб протриматися ці години, щоб втримати замок. Слухайте уважно – Шелбі введи мене на цей час в магічну кому, а Шефрі, я передам керування,  – її голос, хоч був тихий, але як завжди вона впевнено віддавала накази. 

 – Але ж раніше у тебе вистачало сил,  – з жахом відповіла я. 

 – Не вистачало, - з гіркотою прошипіла вона.  – Я вже майже витратила всі свої сили, тим що не хотіла погоджуватися з Оріоном. Бачте, не подобається мені грати за чиїмись правилами, от тепер і маю,  – у кінці її очі наповнилися смутком, а тон стишився. 

 – Портал готовий. Ми будемо там менш чим за тиждень. Тобі вистачить цього часу Хель?  – занепокоєно запитала Шелбі. 

 – Так. Зробимо все швидко,  – рішуче кивнула вона. 

 –  Це точно не буде загрозою для тебе?  – знову схвильованим тоном запитала сестра. 

 –  Не буде, Шел я знаю що роблю, - тепло посміхнулася вона.

 – Шефрі, -  звернулася вже до мене, її нефритові очі зблиснули.  – Я вірю в тебе, ти зможеш з усім справитися.

 – Дякую, Хель,  – тихо сказала я. 

Вона тихо щось зашепотіла і я відчула замок як саму себе, це було надзвичайне відчуття.

Шелбі провела якісь маніпуляції і Хель знову закрила очі, тепер головне все зробити правильно. 

Настала північ.

Я завмерла не знаючи, що взагалі повинна робити, але це прийшло саме, відпустила магію і дозволила їй допомогти мені. Знала б я насправді, що станеться далі.

Спочатку я пропустила вихід Анджеліки і Аделі, вони мабуть зробили це ще раніше, але я мала проконтролювати, а далі замок накрила темрява, і звичайна магія перестала діяти.

 – Шефрі, тобі не здається, що щось явно не те? – десь з темряви почула голос сестри.

 –  Я не знаю, що це? – істерично викрикнула я.

 – Так, спокійно. Все добре, я з тобою. Дихай, а то ще не вистачало панічної атаки,  – тихо і заспокійливо промовила вона. 

Я постаралася заспокоїтися і звикнути до темряви, але все ще було складно орієнтуватися в просторі. 

 – Як ти? – запитала сестра.

 – Нормально Шелбі. Ти взагалі де?  – запитала, не відчуваючи її присутність поруч. 

 – Біля вікна, можеш дійти до мене. Тут хоча б місяць світить,  – мелодійно промовила вона, що зовсім не вязалося з її звичним тоном. 

Дивно, і коли вона встигнула туди дійти, якщо весь час була біля мене. Чи це я просто пропустила її відхід. Але все ж таки, коли це місяць світив у вікно Хель. А що якщо це пастка чи навпаки, натяк на щось інше? Я швидко все обміркувавши, обережно промовила. 

 – Ні. Я думаю мені потрібно вийти, - чомусь прийшло відчуття тривоги.

 – Добре,  – промовила вона.  – Тепер відчуй магію і зрозумій, що саме ти повинна виправити, і не відпускай її більше,  – тихо пояснила, чим ще більше здивувала. 

 – Та знаю, з незвички,  – невпевнено виправдовувалася. 

Але відчути нічого не виходило. Була лише темрява і порожнеча. Напружилася стараючись знайти хоча б щось. Я не можу підвести Хель, вона довірила мені це, у мене не має права на помилки, але знайти нічого не виходило, я не могла відчути нитку, яка повязувала мене з замком. 

 –  Ну точно,  – вигукнула я,  – Як можна було забути, те що я повинна використати здібності Хранительки. 

Як можна усе вчити, і все одно забути про таке важливе. Обережно я вийшла з кімнати Хель і направилася у залу, яка називалася Moonlightshierti, тобто благословенна місяцем, чому саме у ній було найкраще викликати тіней я розуміла не до кінця.

Продовження. 12. 08.

Піднявшись на підвищення я проспівала потрібні слова для виклику Тіней.

Не бачила але відчувала як їх стає все більше і вони заповнюють простір навколо мене.

Я не переставала говорити співучим голосом,  ні разу не збившись, хоча раніше завжди забувала, Хель терпляче виправляла мене і казала, що за потреби я скажу все правильно. Так і сталося. Нарешті уся зала наповнилася Тінями, які проживали в замку. 

– Tenri de narte ashialfre di Helli!? Alli de norte di Tamlierren!?  – їхні голоси лунали звідусіль і ехом розносилися залою, від чого у мене почала боліти голова (Чому тут не Хель, а її спадкоємиця? З Хранителькою щось сталося.) 

 – Tami de lenore (зберігайте спокій) – зібравши усю свою впевненість владно наказала їм, змахнувши рукою.  – Зараз я ваша Хранителька, і ви повинні дотримуватися правил замку, а це не потрапляти на очі його мешканцям і гостям, якщо вони ще не заснули. Вийди наперед Тінь, яка напала на Анджеліку Ланден і Аделарду Фрейлез.

 – Я не нападала, я просто хотіла пожартувати. Нами ніхто не керував тоді,  – ображено подивилася вона мене, невинним дитячим поглядом. 

Ця тінь виглядала як дитина десяти років, хоча я відчувала, що це аж ніяк не її справжній вигляд.