Частина 1. 2 Розділ 7 Хальденс Аміґен. Перешкоди.

“До мети веде багато шляхів - головне обрати правильний” 

Коли ми вийшли з палатки, нас окутало ранковою свіжістю і приємною прохолодою. Я вдихнула чисте лісове повітря і радісно посміхнулася. 

Аделі тим часом, виглядала насторожено і з підозрою оглядала усе навколо, зловивши тривожний погляд Вел, вона кивнула у бік стежки. Вона з Енгайдою теж дивилися у той бік і наша поява їх явно здивувала. 

– Чому ви…прокинулися так рано? – запитала Енні повертаючись до нас, –  чи ви взагалі не спали? –  перепитала занепокоєно. 

Ми лише зітхнули, а Аделі зпитала.

– Що це за стежка? 

– Туди веде наш подальший шлях, –  тихо пояснила Енгайда. 

Ми переглянулися з Аделі. Ось і перше співпадіння. Нам залишилося лише приготуватися. Сніданок, швидко зібралися і вирушили у бік цієї стежки, ступаючи крок у крок за Енгайдою і Вільгельтою.

Ми прийняли свою долю і нам залишалося лише чекати на те, що станеться далі. 

Terramfroligent

Я почула дивну мелодію і незрозумілі слова пісні, як тільки пройшла трохи далі. Цього у видінні не було і я завмерла в подиві так, що Аделі, яка йшла за мною ледь не врізалася у мене, але навчена гірким досвідом, встигнула вчасно зупинитися.

Terramfroligео

–  Ви теж це чули? –  тихо прошепотіла я, до присутніх. 

– Так якась дивна пісня лунає навколо, – погодилася Аделі. 

– Ми нічого, – Вел і Енні перглянулися здивовано і з нерозумінням.  

– Аджешфеліто, – проспівала Елінго, точно відтворюючи голос і тон. – Ви про цю? – перепитала вона. 

–  Як ти? – здивовано вигукнула Енгайда, – це ж пісня Переходу, її не можуть почути звичайні істоти. 

–  Аджешфелітео.
Емі ен саль лодео, – продовжила тихо наспівувати Елінго, а потім все ж вирішила пояснити. – Одна знайома навчила мене цієї пісні, якщо хочете я перекладу вам її слова. 

– Було б чудово, – кивнули ми всі.  

– Террі темар лотео. ( Ця неосвоєна земля) 

Світ почав поступово змінюватися з кожним словом цієї дивної пісні. Легкий квітковий аромат, тихий шерех листя і дивні незвичні рослини, які я бачила вперше.

– Що це…що це за місце? – невпевнено перепитала я. 

– Світ змінюється з кожним твоїм кроком, коли ти проходиш міст, це одна з його особливостей, – тихо промовила Елінго, наче боялась сполохати це. 

– Еманліте( Завмри) 

Ці рядки, які озвучувала Елі…від них віяло неприємностями чимось небезпечним і мотрошним. Наче цей “міст” хоче, щоб ми залишилися тут на віки, у цьому прекрасному, як ілюзія місці. 

– Елізенфрай (Зачекай) 
– Тефі лорте( Не покидай)

І все ж я не могла не захоплюватися, як все застигло тут у часі і просторі, як навіть повітря з кожним кроком змінювало свій відтінок і все тут відчувалося як щось давнє або первородне, наче тут уже промайнула вічність.

– Е шеден фрайд( безпечне місце) ( Анджелі цей рядок прослухала) 

Пообіч стежки, якою ми йшли були різні  зруйновані будівлі, які несли у собі свій шарм, але ще мене насторожували арки, які розташовувалися тут, а особливо та до якої ми наблизилися. Мої побоювання підтвердив наступний рядок пісні.  

– Енсан ріте the тальд фарт (Темний шлях в обійми свої тебе прийме) ( якщо ж дослівно це буде Ступи на темний шлях) 

– Прийшли, – тихо і благоволійно прошепотіла Енгайда, – пройшовши під цією Аркою, ми маємо стати максимально обережними, – наставляла вона нас, але я лише махнула рукою. 

– Зустічі не оминути, -  зітхнула я приречено. 

– Джесфаріде 
Джесфаріде лорай – Ось чому залишається лише повірити у магію, як давню силу, що захистить нас від усього, –  Елінго проспівала рядки і пильно подивилася на мене, її погляд заставив мене здригнутися, тому що зовсім не був схожим на той, який був у неї завжди. 

– Мабуть, – здавлено видушила я. 

– Амі не те 
Аміне лан лоу фрай. ( Хочеш залишись, бо шляху назад немає) 

Але вибір у нас був іти лише вперед. Ми пройшли крізь арку і опинилися у зовсім іншому місці. Ліс став моторошним і жахаючим, а нас обдало сильним поривом вітру, який взявся нізвідки. 

Обернувшись я не побачила нічого. Шляху назад і справді не було, нам залишалося іти вперед і тільки вперед. Ми переглянулися і феї повели нас далі. 

Якщо раніше з кожним кроком нас оточувало світло, сонце і краса навколишньої природи, зараз нас починав оточувати густий непроглядний туман. Зараз мені стало справді страшно, якщо в Енстрагральті ми мали можливість, хоча б якось морально підготуватися, то тут нас одразу кинуло з мосту у воду. 

Аделі знайшла мою руку у цьому тумані і стиснула її. 

– Усе добре, Анджелі, ми зі всім справимося разом, – твердо запевнила вона. 

– Я рада, що у мене є така подруга як ти, – тихо шепнула я. 

Елевонда. Те відчуття, коли в сучасних реаліях, можна подумати, що це натяк на вашу пару. 
Анджеліка. А так можна було!? 
Аделі. Жарти жартами, але добре, мені подобається моя пара з Рентом. 
Елевонда. І у нас гет, чи мені вже пора змінювати сюжет? 
Анджеліка. Я не мала на увазі пару мене і Аделі в класичному розумінні, я маю на увазі щось типу бромансу, але в жіночому варіанті. Ну й було б чудово, якби ми могли просто усе кинути і поїхати подорожувати світом. 
Елевонда. Що ж, атмосферу розбавили пора вернутися у реальність. Хоча як авторка цієї книги, офіційно дозволяю їх шиперити, але тільки у тому розумінні, що й Анджелі. 

Тримаючись за руки, ми мали змогу не втратити одна одну серед усього цього, тому що єдиним орієнтиром були кроки Енгайди і Вел. 

Уверх я навіть боялася підняти свій погляд, там були лише моторошні силуети дерев, а це завжди лякало мене, ледь не до приступу панічної атаки. І єдиним моїм бажанням зараз було, щоб ми якнайшвидше наблизилися до замку.