Розділ 5 Нічна розмова.

Аделі Фрейлез
Розповідь про тих істот не дала мені заснути. Я крутилася з боку на бік, але коли зрозуміла, що сон до мене не прийде, пішла на кухню. Там вже сиділа Елінго і заварювала чай.
- Тобі зробити, Аделі? -  запитала вона, не обертаючись до мене.
- Але як ти зрозуміла що це я? - запитала справді здивовано, - А чай можеш зробити, - махнула рукою я, сідаючи за стіл. 
- Це моя здібність, - тихо мовила вона, мовчки поставивши переді мною кружку чаю.
Я з вдячністю прийняла її, гріючи об неї руки.
Елінго підняла на мене погляд і запитала:
- Якщо ми вже залишилися на самоті, я б хотіла запитати, чому я тобі не подобаюся? Я ж відчуваю це Аделі, - сказала вона із сумною посмішкою і зараз настільки відрізнялася від себе звичайної, що здалося, наче її встигнули підмінити. 
Я не знала, що відповісти. Що саме буде правильним сказати в цьому випадку. “Тобі здалося”, - але це буде повністю неправдиво.
“Це просто мій характер”, - ні, теж не підійде. 
Елінго торкнулася до моєї руки і м'яким заворожуючим тоном сказала.
- Скажи правду, не потрібно щось вигадувати, твоя відповідь має бути щира, Аделі.
- Тоді я повинна розказати від початку. Я ж можу розповісти тобі все, - чомусь я хотіла довіритися їй, мені хотілося, щоб вона зрозуміла мене. 
- Звичайно, - тепло посміхнулася вона.
І я почала розповідати. Слова лилися з мене самі, і весь той внутрішній біль, який накопичився за весь час відпускав мене. Ця атмосфера нагадувала мені кафе у якому ми були в Енстрагральті, той самий затишок і атмосфера повного спокою. 
- Хоч Олів’єрент казав, що він темний, але я відчуваю себе більш темною за нього, - тихо промовила я. 
- Чому? - запитала Елінго з цікавістю дивлячись на мене. 
- Після тих подій, коли я спілкувалася з тими, стала більш холодною, зверхньою і саркастичною. До того я була іншою, а вони забрали в мене мою світлу сторону.
- А чому ти взагалі те зробила і ти впевнена, що тобі справді не подобається бути такою як ти є зараз? Можливо вони лише допомогли направивши тебе, - промовила вона, пильно зазирнувши мені у очі, наче в саму душу дивилася. 
До цього часу я не дивилася на цю ситуацію з такого боку, але та компанія, яка весь час ображала нас з Анджелі, хотіла розсварити і частиною якої я стала лише для того щоб вивідати потрібну інформацію, справді не була такою поганою як вважала Анджелі. 
Так, вони заздрили нашій дружбі і могли нас ображати, але водночас з тим вони були звичайними підлітками зі своїми проблемами і заскоками, ось чому повернувшись додому я попросила подругу поговорити з ними і постаратися порозумітися, тому що попри все мені й справді подобалося бути цією сильною Аделі Фрейлез, якій нестрашне нічого. Вони навчили мене приховувати емоції, вміти протистояти іншим тихо і з тіні, та інше. Можливо, навіть Рент і не звернув би на мене увагу, якби я не стала інакшою, адже я була б просто тінню яскравої і неперевершеної Анджеліки Ланден. Що ж, нам обом це було потрібно. 
- Хотіла як краще, а вийшло як завжди. Звичайно, що для отримання корисної інформації для нас, - зітхнула я.  
- І як? Вийшло ж.
Кивнула, дивно що вона так легко зрозуміла.
- І ти виявилася права, Елінго. Я справді рада з того, що так вийшло, але так само мене вбиває те що Анджелі так легко після того зі мною спілкується.
Теперішня я не розуміла цього, для мене це було чимось дивним і неправильним. 
- Я знаю, що для неї це нормально, але не для мене. Мене вбиває те, що до мене тягнуться такі світлі і хороші люди, яких я не заслуговую. 
Випила ковток чаю. Елінго нічого не сказала, але я знала, що вона все зрозуміла. Просто підійшла і обійняла мене.
- Знаєш, у кожної людини є своя прірва, - раптом тихим заколисуючим голосом прошепотіла вона. 
- Що це? - з нерозумінням запитала. 
- Місце куди ти можеш впасти, - з ледь вловимою посмішкою сказала вона, після мого кивка вона продовжила. - Так от, є ті щасливці, хто просто стоїть над нею. У них в житті є все що потрібно і вони ще не знають, що таке страждання, їхнє життя сповнене радості і спокою. 
Вона зробила ковток чаю і з сумною посмішкою продовжила. 
- Хтось падає вниз на саме дно. Можливо ти думаєш, що це найгірше, але ні. Це може стати новим початком, а може і справді кінцем, - її голос став майже шепотом у кінці. 
- Але все ж найгірше, моя дорога Аделі, це застигнути в своїй прірві. Знаєш, що це означає? - Подивилася вона на мене пильним поглядом і продовжила голосом, який лунав, як з підземелля. - Тоді ти залишаєшся сам на сам зі своєю темрявою і лише диво може заставити тебе піти хоча б кудись. Середина – це вічна клітка для свідомості, тоді через деякий час від людини залишається лише оболонка. Тому просто не протився тим, хто хоче і може тебе витягнути поки не пізно.  
Я зачаровано слухала її, Елінго говорила так, наче їй не 17, а дуже багато років, адже в її очах відбивалася мудрість поколінь. Здогадка пронизала мене, невже вона Хранителька світлої магії?
- Тож дозволь мені забрати це. 
Підкоряючись чомусь невідомому я кивнула. Вона взяла мою руку, переді мною пройшли всі мої погані спогади, але більше вони нічого не значили для мене. Відчуття, яке так довго сковувало мене зсередини пройшло, і залишився тільки спокій.
- Що це було ? – спитала нічого не розуміючи.
- Я застосувала свій дар, щоб допомогти тобі. Як ти почуваєшся? - запитала вона з легким хвилюванням.
- Завдяки тобі набагато краще. Я відчуваю себе очищеною, - щиро усміхнулася їй. 
- Але знаєш, я відчула твою ненависть до свого імені. Чому? Воно в тебе таке гарне, королівське, - сказала вона із захопленням і нерозумінням. 
- Мені не подобалося те як мене скорочували. Розповіла батькам і вже на наступний день всі знали мене як Аделі. От і все.
- Але ж чому і надалі все було як раніше? - продовжила запитувати вона. 
- Можливо звичка або образа. Не знаю.
- Ну ось, ти знову закриваєшся в собі, - невдоволено сплеснула руками вона, - Так не можна, старі образи потрібно забувати, щоб вони не заважали тобі жити далі.
- Ой Елі, тебе знову на філософію потягнуло, - я дозволила собі посміхнутися.
- Ага, ледь дар не використала, - теж розсміялася вона, хоча її огляд залишився таким самим несхвальним як і раніше. 
- А можеш розказати більше про свій дар? - запитала з цікавістю. 
- Це рідкісний підвид емпатії, дозволяє перетягувати негативні емоції на себе. Також і звичайні можуть переходити до мене, - відповіла вона, а тоді тихо продовжила, - саме через це я й стараюся завжди мати хороший і життєрадісний настрій. 
- Чому?
- Так мені легше протистояти чужим емоціям.
Я кивнула, ледь всміхнувшись. 
- А, і  пообіцяй мені, що тобі знову буде подобатися твоє повне ім’я, Аделардо. Тому що воно ідеально описує твій характер та ідеально підходить королеві Лабіринтів, - сказала вона як завжди тепло посміхаючись.
- Обіцяю, - прошепотіла я.
Далі ми мовчки допили свій чай. Між нами запанувала тиша, яку зовсім не хотілося порушувати. Спати ми пішли лише під ранок. Але сьогодні все змінилося. І я вірю, що на краще.