Розділ 5 Нічна розмова.

Аделі Фрейлез

Розповідь про тих істот не дала мені заснути. Я крутилася з боку на бік, але коли зрозуміла, що сон до мене не прийде, пішла на кухню. Там вже сиділа Елінго і заварювала чай.

– Тобі зробити, Аделі? –  запитала вона, не обертаючись до мене.

– Але як ти зрозуміла що це я? – запитала справді здивовано, – А чай можеш зробити, – махнула рукою я, сідаючи за стіл. 

– Це моя здібність, – тихо мовила вона, мовчки поставивши переді мною чашку чорного з лимоном чаю.

Я з вдячністю прийняла її, гріючи об неї руки. 

Елінго підняла на мене погляд і запитала:

– Якщо ми вже залишилися на самоті, я б хотіла запитати, чому я тобі не подобаюся? Я ж відчуваю це Аделі, – сказала вона із сумною посмішкою і зараз настільки відрізнялася від себе звичайної, що здалося, наче її встигнули підмінити. 

Я не знала, що відповісти. Що саме буде правильним сказати в цьому випадку?

“Тобі здалося”, – але це буде повністю неправдиво.

“Це через мій характер”, – ні, теж не підійде. 

Елінго торкнулася до моєї руки і м'яким заворожуючим тоном прошепотіла.

– Тобі не потрібно щось вигадувати, Аделі. Мені важлива щирість. 

– Тоді я повинна розказати від початку. Я ж можу розповісти тобі все? – чомусь я хотіла довіритися їй, щоб вона зрозуміла мене. 

– Звичайно, – тепло посміхнулася вона.

Ця атмосфера нагадала мені кафе у якому ми були в Енстраґральті, такий же затишок і спокій.

Я зробила ковток теплого чаю, почала розповідати. Слова лилися з мене самі, і весь той психологічний біль, який накопичився за два останніх роки нарешті відпустив мене.

– Хоч Олів’єрент казав, що він темний, але я відчуваю, що саме я не варта його, – неочікувано для себе додала я. 

І навіщо лише згадала? 

– Чому? – запитала Елінго з цікавістю дивлячись на мене.

– Після тих подій, коли я спілкувалася з тою компанією, стала більш холодною, зверхньою і саркастичною. До того я була іншою, а вони забрали в мене мою світлу сторону, – з сумом зазначила я. 

Елінго стукотіла по чашці і з легкою меланхолійною усмішкою запитала. 

– А чому ти взагалі так вчинила і ти впевнена, що тобі справді не подобається бути такою як ти є зараз? Можливо вони лише допомогли направивши тебе, – промовила вона, пильно зазирнувши мені у очі, наче в саму душу дивилася. 

До цього часу я не дивилася на цю ситуацію з такого боку. Та компанія, частиною якої я стала лише для того щоб вивідати потрібну інформацію, справді не була такою поганою як вважала Анджелі. 

Так, вони заздрили нашій дружбі і могли нас ображати, але водночас з тим вони були звичайними підлітками зі своїми проблемами. Ось чому, повернувшись додому я попросила подругу поговорити з ними і постаратися порозумітися. 

Я могла обманути усіх навколо, але мені справді подобалася та нова версія Аделі Фейлез. Це було те саме відчуття, коли ти ні з того отримуєш владу і вона починає керувати тобою. 

Вони навчили мене приховувати емоції, вміти протистояти іншим тихо і з тіні, та інше. Можливо, навіть Рент і не звернув би на мене увагу, якби я не стала інакшою, адже я була б просто тінню яскравої і неперевершеної Анджеліки Ланден. Що ж, нам обом це було потрібно. 

– Хотіла як краще, а вийшло як завжди. Звичайно, що для отримання корисної інформації для нас, – зітхнула я.  

Вона кивнула, дивно що вона так легко зрозуміла.

– І ти виявилася права, Елінго. Я справді рада з того, що так вийшло, але так само мені некомфортно через те що Анджелі так легко після того зі мною спілкується, – підсумувала я. 

Теперішня я не розуміла цього, для мене це було чимось дивним і неправильним. 

– Я знаю, що для неї це нормально, але не для мене. Це вбиває і знищує морально, коли до мене постійно тягнуться люди яких я не заслуговую, – прошепотіла я нарешті підвівши до того з чого починала. 

Зробила ще один ковток чаю. Елінго нічого не сказала, але я знала, що вона все зрозуміла. Просто підійшла і обійняла мене.

– Знаєш, у кожної людини є своя прірва, – раптом тихим заколисуючим голосом прошепотіла вона. 

– Що це? – з нерозумінням запитала. 

– Місце куди ти можеш впасти, – з ледь вловимою посмішкою сказала вона, після мого кивка вона продовжила. – Так от, є ті щасливці, хто просто стоїть над нею. У них в житті є все що потрібно і вони ще не знають, що таке страждання, їхнє життя сповнене радості і спокою. 

Вона зробила ковток чаю і з сумною посмішкою продовжила. 

– Хтось падає вниз на саме дно. Можливо ти думаєш, що це найгірше, але ні. Це може стати новим початком, а може і справді кінцем, – її голос став майже шепотом у кінці. 

– Але все ж найгірше, моя дорога Аделі, це застигнути в своїй прірві. Знаєш, що це означає? – Подивилася вона на мене пильним поглядом і продовжила голосом, який лунав, як з підземелля. – Тоді ти залишаєшся сам на сам зі своєю темрявою і лише диво може заставити тебе піти хоча б кудись, – а потім жалісливим тоном продовжила. – Середина – це вічна клітка для свідомості, тоді через деякий час від людини залишається лише оболонка. Тому просто не протився тим, хто хоче і може тебе витягнути поки не пізно.  

Я зачаровано слухала її. Спочатку це було не зрозуміло, але після останнього речення вона зрозуміла чому та почала це. Елінго говорила так, наче їй не 17, а дуже багато років, адже в її очах відбивалася мудрість поколінь. Здогадка пронизала мене, невже вона Хранителька світлої магії?

– Тож дозволь мені забрати це. 

Підкоряючись чомусь невідомому я кивнула. Вона взяла мою руку, переді мною пройшли всі мої погані спогади, але більше вони нічого не значили для мене. Відчуття, яке так довго сковувало мене зсередини пройшло, і залишився тільки спокій.

– Що це було? – спитала нічого не розуміючи.

– Я застосувала свій дар, щоб допомогти тобі. Як ти почуваєшся? – запитала вона з легким хвилюванням.